Розділ «27»

— Двадцять по другій, — відповів Максим.

— Дивно, — промовила я. — Здається, наче отам, за пагорбами, вже світає. Але ж цього не може бути. Ще надто рано.

— Ти не туди дивишся, — відказав він. — Там захід.

— Знаю, — мовила я. — І все ж дивно, правда?

Максим не відповів, і я продовжувала розглядати небосхил. Він здавався мені ще яскравішим, ніж раніше. Немовби десь там з’являлися перші червоні проблиски сонця. Потроху світло залило весь горизонт.

— Але ж північне сяйво видно лише взимку, чи не так? — запитала я. — Його ж не буває влітку?

— Це не північне сяйво, — відказав Максим. — Це Мендерлей.

Я поглянула на нього й побачила його обличчя, його погляд.

— Максиме, — проказала я, — Максиме, що це?

Він помчав швидше, набагато швидше, ніж доти. Ми виїхали на пагорб, і внизу, у видолинку, побачили Леньйон. Ліворуч зблиснула срібляста смужка річки, розширюючись за шість миль перед Керрітським гирлом. Перед нами з’явилась дорога, що вела до Мендерлея. Місяць сховався за обрій. Небо над нашими головами немовби залило чорнилом. Проте на видноколі від тієї чорноти не лишилося й сліду. Небокрай спалахнув, неначе скроплений кров’ю. І солоний морський вітер дмухнув на нас попелом.