Розділ «27»

Коли ми під’їхали до будинку, Максим пригальмував трохи далі від воріт.

— Навіть не знаю, як вам подякувати за все, що ви для нас сьогодні зробили, — сказав він. — Але ви й самі знаєте, що я відчуваю. Не варто й казати.

— Шановний, — мовив полковник, — я тільки радий, що зміг вам допомогти. Якби нам від початку було відомо те саме, що й Бейкеру, нічого цього не трапилося б. У будь- якому разі, тепер вам не варто цим перейматися. Вам слід забути про все це, як про вкрай неприємний і прикрий випадок. Я цілком упевнений, що Февелл вас більше не потурбує. Якщо ж це трапиться, негайно повідомте мені. А я вже знайду спосіб із ним впоратися.

Він виліз із автомобіля, прихопивши свій піджак і мапу.

— На вашому місці, — сказав полковник Джуліан, не дивлячись на нас, — я б на певний час кудись поїхав. Влаштуйте собі коротку відпустку. Можливо, з’їздіть за кордон.

Ми нічого йому не відповіли. Полковник усе ще шурхотів мапою.

— О цій порі року у Швейцарії просто чудово, — мовив він. — Пам’ятаю, ми якось поїхали туди, коли дівчата були на канікулах, і нам дуже сподобалось. Ми так натішились прогулянками!

Полковник якусь мить повагався і прочистив горло.

— Річ у тому, що все ж існує ймовірність виникнення незначних труднощів, — проказав він. — І я маю на увазі не Февелла, а деяких інших жителів округу. Нам достоту невідомо, що там розповідає Тебб, що потім переказують, і таке інше. Це, звісно, нісенітниці. Але ж знаєте старе прислів’я? Як з очей, так і з думки. Як немає кого обговорювати, то й пересуди стихають. Так уже повелося.

Полковник Джуліан іще хвилинку постояв, перевіряючи, чи нічого не лишив у машині.

— Здається, я нічого не забув. Мапа, окуляри, тростина, піджак. Усе взяв. Що ж, тоді щасти вам обом. Не перевтомлюйтесь. Сьогодні видався важкий день.

Він пройшов через ворота й піднявся сходами. Я побачила, як до вікна підійшла жінка, вона усміхнулася й помахала рукою. Ми поїхали далі й повернули за ріг. Я відкинулась на сидіння, заплющила очі. Тепер, коли ми знову опинилися наодинці й напруга зникла, я відчула майже нестерпне полегшення. Схоже на відчуття, яке з’являється після того, коли прорве нарив. Максим мовчав. Я відчула, як він накрив мою долоню своєю. Довкола нас був щільний дорожній рух, але я його не помічала. Я чула гуркіт автобусів, гудки таксі, увесь цей незмінний, ненастанний лондонський рев, проте він існував окремо від мене. Я перебувала в якомусь іншому місці, де було прохолодно, тихо й спокійно. Тепер ніщо не могло нам зашкодити. Найстрашніше ми вже пережили.

Коли Максим зупинив автомобіль, я розплющила очі й усілася рівно. Ми опинилися навпроти одного з численних маленьких ресторанчиків на вузькій вуличці в Сохо. Здивована й збита з пантелику, я роззиралася навкруги.

— Ти стомилась, — коротко сказав Максим. — Наразі ти голодна, стомлена й ні на що не здатна. Тобі стане краще, коли ти щось з’їси. Та й мені також. Зараз ми зайдемо сюди й замовимо собі вечерю. До того ж звідси я зможу зателефонувати Френку.

Ми вийшли з машини. У ресторані не було нікого, крім метрдотеля, офіціанта й дівчини за стійкою. Усередині — темно й прохолодно. Ми рушили до столика в кутку. Максим почав замовляти їжу.

— Февелл мав рацію з приводу випивки, — сказав він. — Мені теж хочеться випити, та й тобі не зашкодить. Я замовлю тобі бренді.

Метрдотель був товстий і постійно всміхався. Він приніс нам довгі вузькі рулети в паперових обгортках. Вони виявилися дуже твердими й хрусткими. Я жадібно накинулася на свій. Бренді з содовою мав м’який смак, він зігрівав і дивним чином заспокоював.

— Після вечері ми поїдемо повільно, геть потихеньку, — проказав Максим. — До того ж увечері буде прохолодно. Десь по дорозі знайдемо місце, щоб заночувати. А тоді вранці вирушимо в Мендерлей.

— Так, — погодилась я.

— Ти ж не хотіла лишатися на вечерю в сестри Джуліана і їхати назад пізнім потягом?