Розділ «27»

Якийсь час ми їхали мовчки. Тишу порушив полковник.

— Він нічого не може зробити. Ця його посмішка та помах рукою — лише блеф. Усі такі люди поводяться однаково. Йому тепер нічого не світить. Свідчення Бейкера змусить його замовкнути.

Максим нічого не відповів. Я скоса поглянула на його обличчя, однак воно нічого мені не прояснило.

— Я всю дорогу передчував, що Бейкер усе нам пояснить, — сказав полковник Джуліан. — Таємний візит до лікаря, і те, що вона не розповіла про це навіть місіс Денверз. Тепер ви розумієте, вона й сама щось підозрювала. Вона знала: щось негаразд. Звісно, це жахливо. Дуже жахливо. Цього достатньо, щоб звести молоду жінку з розуму.

Ми їхали по прямому міжміському шосе. Телеграфні стовпи, автобуси, спортивні автомобілі з відкидним дахом, невеличкі двоквартирні дачі з молодими садками — усе це пролітало повз, утворюючи візерунки, які навік закарбувалися в моїй пам’яті.

— Отже, ви ніколи про це й не здогадувались, де Вінтере? — поцікавився полковник Джуліан.

— Ні, — відповів Максим. — Ніколи.

— Звісно, багато людей страшенно цього бояться, — сказав полковник. — Зокрема жінки. Певно, так сталося й із вашою дружиною. Вона не боялася нічого, крім одного. Вона не здатна була терпіти біль. Що ж, так чи інакше, вона його уникла.

— Так, — погодився Максим.

— Думаю, не зашкодить обережно розповісти мешканцям Керріта та нашого графства про те, що лондонський лікар викрив причину цього самогубства, — мовив полковник Джуліан. — Про всяк випадок, аби уникнути пліток. Бо ж як знати? Ви ж розумієте, люди іноді поводяться дивно. Тому поширення цієї інформації, цілком можливо, допоможе вам уникнути багатьох труднощів.

— Так, — сказав Максим, — так, я розумію.

— Мене не припиняє дивувати й дратувати те, — продовжив полковник Джуліан, — як далеко розходяться такі історії в сільській місцевості. Причина цього мені невідома, однак, на жаль, усе відбувається саме так. Не те, що я передчуваю виникнення у зв’язку з цим якихось труднощів, проте краще бути готовими до всього. Люди здатні наговорити яких завгодно дурниць, щойно ви дасте їм бодай найменший привід.

— Авжеж.

— Безперечно, ви з Кроулі зможете легко впоратись із будь-якими нісенітницями в Мендерлеї, як у будинку, так і на території маєтку, натомість я триматиму це під контролем у Керріті. Та й доньці своїй скажу. Вона бачиться з купою молоді, а вони часто виявляються найжахливішими пліткарями. Гадаю, журналісти вас більше не турбуватимуть, хоч це добре. Ось побачите, за день або два вони все це облишать.

— Звісно.

Ми проминули північні околиці міста й знову під’їжджали до Фінчлі та Гемпстеда.

— Зараз пів на сьому, — сказав полковник Джуліан. — У вас є якісь пропозиції? Моя сестра живе в Сент-Джонз-Вуд, я збираюся завітати до неї без попередження й напроситися на вечерю, а тоді сісти на останній потяг у Педдінґтоні. Вона ще цілий тиждень буде вдома. І я впевнений, що сестра зрадіє вам обом.

Максим завагався й поглянув на мене.

— Це дуже мило з вашого боку, — мовив він, — проте я думаю, що нам краще побути наодинці. Мені ще треба зателефонувати Френкові й уладнати деякі справи. Швидше за все, ми повечеряємо в якому-небудь тихому місці, а потім знову вирушимо в дорогу й заночуємо у трактирі. Отак, мабуть, і зробимо.

— Звісно, — відказав полковник, — я вас чудово розумію. Висадите мене біля будинку моєї сестри? Це одне з перехресть на Евеню-роуд.