Розділ «27»

У Максима був дивний стривожений вигляд. Він відчинив дверцята автомобіля, поклав на сидіння подушку й почав розстеляти пледи.

— А що може трапитись? — поцікавилась я. — Мені дуже дивно, що ти так переймаєшся, тепер, коли все вже закінчилося. Я тебе не розумію.

Він не відповів. Я залізла на заднє сидіння й уляглася, зігнувши ноги в колінах. Максим накрив мене пледом. Виявилося дуже зручно. Набагато краще, ніж я очікувала. Я підклала собі під голову подушку.

— Тобі зручно? — запитав він. — Ти точно не заперечуєш?

— Звісно, — усміхнувшись, відповіла я. — Усе гаразд. Я вже спатиму. Не треба ніде зупинятися. Так набагато краще, та й додому швидше потрапимо. Ми приїдемо в Мендерлей задовго до світанку.

Максим сів за кермо й завів двигун. Я заплющила очі. Автомобіль рушив, і я відчула легке погойдування пружин під собою. Я притислась обличчям до подушки. Машина рухалася ритмічно, стало, і мої думки пульсували в такт із нею. Щойно я заплющила очі, переді мною з’явилися сотні образів — це були речі, які я колись бачила, те, що колись пережила, і те, що вже давно забула. Вони перепліталися в безглузді візерунки. Перо капелюха місіс Ван Гоппер, тверді рівні спинки стільців у Френковій їдальні, широке вікно в західному крилі Мендерлея, рожева сукня усміхненої леді на маскараді, селянка на дорозі поблизу Монте-Карло.

Іноді я бачила Джеспера, який ганявся на галявині за метеликами; іноді — шотландського тер’єра доктора Бейкера, який чухав собі вухо, сидячи біля шезлонга. Переді мною з’являвся поштар, котрий скерував нас сьогодні до будинку лікаря, і мати Клеріс, яка витирала для мене стілець у вітальні. Мені усміхався Бен, тримаючи в руках равликів, а дружина єпископа запрошувала лишитися на чай. Я відчувала приємну прохолоду простирадл свого ліжка та шерехатість гальки в бухті. Вдихала запах папороті в гаю, аромат вогкого моху та мертвих пелюсток азалії. Я поринала в дивний неспокійний сон, раз по раз прокидаючись на вузькому й тісному сидінні та позираючи на Максимову спину перед собою. Сутінки змінилися темрявою. На дорозі з’являлися вогні зустрічних автомобілів. Нам траплялися села з будинками, де за запнутими шторами тьмяно світилися вікна. І тоді я переверталася на інший бік і засинала знову.

Я бачила сходи в будинку Мендерлея й місіс Денверз у чорній сукні; вона стояла нагорі та чекала на мене. Але коли я до неї піднялась, місіс Денверз відступила під аркаду й зникла. Я пошукала її й не могла знайти. Аж раптом її обличчя з’явилося в отворі дверей, я закричала — і вона знову щезла.

— Котра година? — скрикнула я. — Котра година?

Максим розвернувся до мене; у темряві салону його обличчя було блідим і примарним.

— Зараз пів на дванадцяту, — відповів він. — Ми подолали більше половини дороги. Спробуй поспати ще.

— Я хочу пити, — сказала я.

Максим зупинився в наступному містечку. Власник автомобільної майстерні сказав, що його дружина ще не лягла спати, тож може приготувати нам чай. Ми залишили машину й зайшли в гараж. Я потупцяла туди-сюди, щоб до моїх рук і ніг знову прилинула кров. Максим курив цигарку. Було холодно. Кусючий вітер задував крізь відчинені двері гаража та змушував його рифлений дах гуркотіти. Я здригнулась і застібнула жакет.

— Морозна сьогодні ніч, — сказав власник гаража, закачуючи в бак бензин. — Схоже, удень погода зміниться. Останній спекотний період за це літо. Скоро доведеться топити камін.

— У Лондоні було жарко, — мовила я.

— Правда? — перепитав він. — Що ж, у них там завжди як не одне, то інше, еге ж? А до нас кепська погода приходить першою. Уранці на узбережжі буде сильний вітер.

Дружина власника принесла нам чай. На смак він виявився гіркий, як дерево, але був гарячий. Я пила його жадібно й була вдячна. Максим уже поглядав на свій годинник.

— Нам треба рушати, — мовив він. — Зараз за десять дванадцята.

Я неохоче покинула прихисток майстерні. Холодний вітер дув мені в обличчя. Небом котилися зорі. Тонкими стрічками пливли хмари.

— Так, — сказав власник гаража, — літо закінчилося.