Розділ «27»

— Хіба це не на краще? — спитала я. — Це вбереже нас від багатьох проблем. Нам так чи інакше довелося б її звільнити. Думаю, вона про це здогадалась. Минулої ночі в неї був такий вираз обличчя… Доки ми їхали сюди, я тільки про нього й думала.

— Мені це не подобається, — сказав Максим. — Не подобається.

— Вона нічого не може зробити, — заперечила я. — Вона поїхала. Ну і нехай. Ясно, що їй подзвонив Февелл. Певно, розповів про Бейкера. Переказав слова полковника Джуліана. А полковник сказав, що нам варто негайно повідомляти його про будь-яку спробу шантажу. Вони не наважаться щось заподіяти. Просто не зможуть. Це надто небезпечно.

— Я думаю не про шантаж, — проказав Максим.

— А що ще вони можуть зробити? — запитала я. — Нам слід прислухатися до поради полковника Джуліана. Забути. Більше не варто про це думати. Усе закінчилося, любий, це вже кінець. Нам слід стати на коліна та подякувати Богу за те, що це нарешті закінчилося.

Максим не відповів. Він утупився поглядом у простір перед собою.

— Любий, твій омар охолоне, — сказала я. — Їж його. Це піде тобі на користь. Тобі потрібно щось з’їсти. Ти стомився.

Я говорила йому ті самі слова, які до цього він казав мені. Мені стало краще, і я почувалася сильнішою. Тепер настала моя черга піклуватися про нього. У Максима був блідий, стомлений вигляд. Мої слабкість і втома минули, та тепер вони охопили його. Утім причиною цьому були лише голод і виснаження. Хвилюватися не було потреби. Місіс Денверз поїхала геть. Треба буде подякувати Господу й за це також. Наскільки ж нам стане тепер простіше, наскільки легше!

— Їж свого омара, — повторила я.

У майбутньому все буде по-іншому. Я більше не нервуватимуся й не соромитимуся, звертаючись до слуг. Оскільки місіс Денверз зникла, я зможу потроху навчитися керувати будинком. Я ходитиму на кухню й спілкуватимусь із кухарем. Вони полюблять мене, вони почнуть мене поважати. Невдовзі все виглядатиме так, неначе місіс Денверз там ніколи й не було. Окрім того, я більше дізнаюся про маєток. Попрошу, щоб Френк мені все пояснив. Я була переконана в тому, що подобаюсь Френкові. І це почуття було взаємним. Я про все дізнаюсь і навчусь усім керувати. Дізнаюсь, як працює ферма. Як планують працю в маєтку. Можливо, візьму на себе садівництво й згодом дещо зміню. Наприклад, ота маленька квадратна галявинка зі статуєю сатира навпроти ранкової вітальні. Вона ніколи мені не подобалась. Ми приберемо того сатира. Була купа речей, які я могла зробити. Помалу, потроху. До нас приїжджатимуть гості, залишатимуться ночувати, і я не заперечуватиму. Мені буде цікаво дбати про їхні кімнати, розставляти квіти й книжки, обирати для них їжу. Ми матимемо дітей. Звісно, у нас будуть діти.

— Ти закінчила? — раптом запитав Максим. — Мабуть, я більше нічого не буду. Тільки каву. Чорну і якомога міцнішу, будь ласка. І принесіть рахунок, — додав він, звертаючись до метрдотеля.

Я не могла зрозуміти, чому ми мусили так скоро їхати. У ресторані було так затишно, і ніщо нас не підганяло. Мені подобалося сидіти, відкинувши голову на спинку дивана, і ліниво будувати туманні, проте приємні, плани на майбутнє. Я була готова ще довго отак сидіти.

Заточуючись і позіхаючи, я вийшла з ресторану вслід за Максимом.

— Слухай, — мовив він, коли ми опинилися на тротуарі, — як думаєш, ти зможеш заснути в машині, якщо я вкрию тебе пледом і вкладу на заднє сидіння? Там є подушка й моє пальто.

— Я думала, ми десь заночуємо, — нічого не розуміючи, проказала я. — У якомусь із придорожніх готелів.

— Знаю, — сказав він, — але в мене таке відчуття, що нам украй необхідно дістатися Мендерлея сьогодні. Ти зможеш поспати на сидінні?

— Так, — вагаючись, відказала я. — Мабуть, так.

— Якщо ми виїдемо одразу, — а зараз за чверть восьма, — то доїдемо туди не пізніше, ніж о пів на третю, — мовив Максим. — На дорозі майже нікого не буде.

— Але ж ти стомишся, — сказала я. — Ти так жахливо стомишся.

— Ні, — похитав головою він. — Про мене не турбуйся. Я хочу додому. Там щось негаразд. Я знаю. Я хочу потрапити додому.