Розділ «27»

Ми сіли в машину. Я знову вмостилася під пледом. Автомобіль рушив. Я заплющила очі. Переді мною з’явився чоловік із дерев’яною ногою, котрий крутив свою шарманку, і в голові в такт погойдуванню автомобіля заграла мелодія «Троянд Пікардії». Фріс із Робертом принесли до бібліотеки чай. Жінка біля сторожки коротко мені кивнула й покликала свою дитину в дім. Я бачила моделі кораблів у хатині на березі та схожі на пір’я клубки пилюки. Бачила павутиння між крихітними щоглами. Чула стукіт дощу по даху й шум моря. Я хотіла потрапити до Щасливої долини, але не могла її знайти. Довкола мене був лише гай — і жодного сліду долини. Самі темні дерева й молода папороть. Ухкали сови. На вікнах Мендерлея виблискував місяць. Сад заріс кропивою, що сягала десяти, а то й двадцяти футів заввишки.

— Максиме! — закричала я. — Максиме!

— Так, — відгукнувся він. — Усе гаразд. Я тут.

— Мені наснився сон, — сказала я. — Сон.

— Що ти бачила? — запитав Максим.

— Не знаю. Не знаю.

Я знову поринула в неспокійні глибини сновидінь. Писала листи в ранковій вітальні. Надсилала запрошення. Власноруч підписувала їх товстою чорною ручкою. Але коли я поглянула на написане, то побачила не свій дрібний квадратний почерк, а високі, похилі, гострі й химерні розчерки пера. Я прибрала запрошення з бювара й сховала їх подалі. Підвелася з-за столу й наблизилась до дзеркала. Звідти на мене поглянуло чуже обличчя. Надзвичайно бліде, неймовірно вродливе, обрамлене хвилею темного волосся. Примружені очі, розведені в усмішці губи. Жінка у дзеркалі подивилася на мене й засміялася. Аж тоді я побачила, що вона сиділа на стільці перед туалетним столиком у своїй спальні, а Максим розчісував їй волосся. Він тримав її локони в руках і, розчісуючи, повільно сплітав їх у грубу мотузку, що звивалась, немов змія. Максим схопив її обома руками, посміхнувся Ребецці й накинув собі на шию.

— Ні! — закричала я. — Ні, ні! Нам треба їхати до Швейцарії. Полковник Джуліан сказав, що нам треба їхати до Швейцарії.

Я відчула, як Максим торкнувся мого обличчя.

— Що з тобою? — запитав він. — Що трапилося?

Я випрямилася на сидінні й прибрала з обличчя волосся.

— Ніяк не можу заснути, — відказала я. — Не варто й намагатися.

— Але ти спала, — мовив Максим. — Ти проспала дві години. Зараз чверть по другій. Ми за чотири милі від Леньйона.

Було ще холодніше, ніж раніше. В оповитому темрявою салоні я вся тремтіла.

— Я пересяду до тебе, — сказала я. — До третьої вже приїдемо.

Перебравшись на переднє сидіння, я всілася поруч із Максимом і втупилася поглядом у лобове скло. Поклала долоню йому на коліно. Мої зуби стукотіли від холоду.

— Ти змерзла, — зауважив Максим.

— Так, — відказала я.

Попереду нас виростали пагорби, зникали і з’являлися знову. Було доволі темно. На небі не лишилося жодної зірки.

— Котра, ти казав, година? — знову поцікавилась я.