Розділ «26»

Я зиркнула на Максима. У нього був геть виснажений вигляд, міцно стиснуті губи. Позаду нас поволі волочився Февелл, його зелений автомобіль був увесь у пилюці.

Урешті-решт нам підказав дорогу поштар. Це виявився квадратний, зарослий плющем будинок без таблички з ім’ям, повз який ми проїжджали вже двічі. Я автоматично відкрила сумочку й провела кінчиком пушка з пудрою по обличчю. Максим пригальмував на узбіччі. Він не став заїжджати машиною на коротку під’їзну доріжку. Кілька хвилин ми сиділи мовчки.

— Ну ось ми й приїхали, — сказав полковник Джуліан, — і зараз — рівно двадцять п’ять хвилин по п’ятій. Ми застанемо їх за чаєм. Краще трохи почекати.

Максим закурив цигарку, а тоді простягнув до мене руку. Він мовчав. Було чути, як полковник Джуліан шурхотить своєю мапою.

— Можна було б дістатися сюди, не заїжджаючи до Лондона, — мовив він. — Заощадили б, мабуть, хвилин сорок. Перші двісті миль ми подолали досить швидко. Це вже після Чизіка почали повзти.

Повз нас, насвистуючи, промчав на велосипеді хлопчик-кур’єр. На розі зупинився автобус, із нього вийшли дві жінки. Звідкілясь почулося бемкання церковного годинника, пробило за чверть шосту. Я бачила, як позаду нас Февелл відкинувся у своєму автомобілі на спинку сидіння й закурив цигарку. Мені здавалося, ніби я взагалі нічого не відчувала. Я просто сиділа й спостерігала за дрібницями, які не мали жодного значення. Жінки, що вийшли з автобуса, рушили вздовж дороги. Хлопчик-кур’єр зник за рогом. Посеред вулиці, копирсаючись у багнюці, стрибав горобець.

— Садівник із цього Бейкера ніякий, — зауважив полковник Джуліан. — Погляньте-но на ці зарості, вони в нього скоро через огорожу перелізуть. Їх треба підрізати. — Він згорнув мапу і сховав її до кишені. — Дивне ж він обрав місце, щоб відійти від справ. Близько біля дороги, довкола нависають інші будинки. Не хотілося б мені тут жити. Хоча, цілком можливо, тут колись було гарно, доки не почали все забудовувати. Десь неподалік точно має бути хороший гольф-клуб.

Якийсь час полковник сидів мовчки, а тоді відчинив дверцята й вийшов на дорогу.

— Ну то як, де Вінтере, — проказав він, — що думаєте?

— Я готовий, — мовив Максим.

Ми вилізли з машини. До нас підійшов Февелл.

— На що чекаємо? Жижки трусяться? — запитав він.

Йому ніхто не відповів. Наша дивна несумісна компанія рушила стежкою до дверей. Краєм ока я помітила за будинком тенісний корт і почула звуки ударів по м’ячу. Хлопчачий голос прокричав: «Сорок-п’ятнадцять! Які ще тридцять?! Забув про аут, дурбецало?»

— Схоже, чай вони вже попили, — сказав полковник Джуліан.

Якусь мить він повагався, дивлячись на Максима. Потім натиснув на кнопку дзвінка.

Десь у задній частині будинку задзвеніло. Довго ніхто не відповідав. Урешті-решт молода покоївка відчинила нам двері. Вона здивувалась такій кількості гостей.

— Тут мешкає доктор Бейкер? — поцікавився полковник Джуліан.

— Так, сер. Заходьте.

Коли ми зайшли, вона відчинила двері ліворуч від коридору. Вочевидь, це була вітальня, якою влітку майже не користувались. На стіні висів портрет непоказної темноволосої жінки. Мені стало цікаво, чи це була місіс Бейкер. Ситцеві чохли на кріслах і дивані були нові й блискучі. З камінної дошки на нас дивилися світлини двох школярів із круглими усміхненими обличчями.

У кутку біля вікна стояв величезний радіоприймач. Від нього тягнулися дроти і стирчала антена. Февелл розглядав портрет на стіні. Полковник Джуліан пройшовся кімнатою і став біля порожнього каміна. Максим і я визирнули у вікно. Під деревом я побачила шезлонг і жіночу потилицю. Певно, тенісний корт був за рогом. Мені було чути, як хлопчаки кричали один до одного. Посередині стежки чухався старезний шотландський тер’єр. Ми чекали приблизно п’ять хвилин. Мені здавалося, нібито я — це якась інша людина, котра прийшла сюди просити доброчинної пожертви. Усе це було мені незнайоме. Я нічого не відчувала, мені ніщо не боліло.