Розділ «26»

Раптом двері відчинились і до кімнати зайшов чоловік. Він був середнього зросту й мав видовжене обличчя з гострим підборіддям. Його волосся було рудувате й уже вкривалося сивиною. Він був одягнений у фланелеві штани й темно-синій блейзер.

— Перепрошую, що змусив вас зачекати, — проказав чоловік.

Як і покоївка, він здавався дещо здивованим, побачивши, що до нього прийшло так багато людей.

— Треба було вмитися. Коли ви подзвонили у двері, я саме грав у теніс. Сідайте.

Він розвернувся до мене. Я сіла в найближче крісло й чекала, що буде далі.

— Докторе Бейкер, — мовив полковник Джуліан, — ви, певно, вважатимете цей візит неприйнятним втручанням у ваш особистий простір, тож я з усією пошаною прошу вибачити нас за те, що ми так зненацька вас потурбували. Мене звуть Джуліан. Це містер де Вінтер, місіс де Вінтер і містер Февелл. Останнім часом прізвище містера де Вінтера могло трапитися вам у газетах.

— О, — проказав доктор Бейкер, — так, так, здається, траплялося. Щось пов’язане з дізнанням, чи не так? Моя дружина прочитала про це геть усе.

— Суд присяжних постановив, що відбулося самогубство, — виступив наперед Февелл, — і я вважаю це цілковитою помилкою. Місіс де Вінтер була моєю кузиною, ми були з нею близькі. Вона б ніколи не наважилася на такий вчинок, ба більше — у неї не було на це причини. Нас цікавить ось що: за яким бісом у день своєї смерті вона бачилася з вами?

— Краще залиш це нам із Джуліаном, — тихо сказав Максим. — Доктор Бейкер навіть не здогадується, до чого ти хилиш.

Він розвернувся до доктора Бейкера, який стояв між ними. Лікар насупив брови, на його обличчі застигла ввічлива посмішка.

— Кузен моєї покійної дружини не задоволений рішенням суду, — пояснив Максим, — і сьогодні ми приїхали до вас, бо знайшли ваше ім’я й телефон вашого колишнього кабінету в щоденнику зустрічей, який належав моїй дружині. Схоже, вона домовилась із вами про прийом і побувала на ньому о другій годині того дня, коли востаннє їздила в Лондон. Чи не могли б ви це підтвердити?

Доктор Бейкер дуже уважно його вислухав, однак коли Максим закінчив, похитав головою.

— Мені страшенно шкода, — мовив він, — проте, здається, ви помилились. Прізвище де Вінтер я б запам’ятав. До мене ніколи в житті не зверталася місіс де Вінтер.

Полковник Джуліан дістав гаманець і простягнув лікареві вирвану зі щоденника сторінку.

— Ось тут є запис, — сказав він. — «Бейкер, о другій». А поряд — великий хрестик, який вказує на те, що зустріч відбулася. А ось номер телефону. М’юзеум 0488.

Доктор Бейкер поглянув на аркуш паперу.

— Дуже дивно, це справді дуже дивно. Так, як ви й кажете, це — дійсно мій номер.

— А чи не могла вона прийти до вас на прийом, назвавшись чужим ім’ям? — запитав полковник Джуліан.

— Що ж, це можливо. Вона могла так зробити. Хоча, звісно, це досить незвично. Я завжди був проти таких речей. Таке ставлення до лікарів шкодить нашій професії.

— У вашому архіві міг зберегтися запис про той візит? — запитав полковник Джуліан. — Я розумію, що це суперечить професійній етиці, однак ситуація — доволі незвичайна. Ми вважаємо, що її візит до вас якось пов’язаний з її подальшим… самогубством.