Розділ «26»

— Ви, звісно ж, розумієте, що я роблю це всупереч професійній етиці? — сказав він, поглянувши на Максима. — Пацієнти довіряють нам так само, як священику на сповіді. Але ваша дружина померла і я цілком розумію, що обставини склалися виняткові. Ви хочете знати, чи можу я повідомити вам можливу причину, яка підштовхнула б вашу дружину накласти на себе руки? Думаю, так. Жінка, яка назвалася місіс Денверз, була серйозно хвора.

Доктор Бейкер витримав паузу. По черзі подивився на кожного з нас.

— Я чудово її пам’ятаю, — продовжив він і знову повернувся до своїх записів. — Уперше вона завітала до мене за тиждень до вказаної вами дати. Вона скаржилася на наявність певних симптомів, і я зробив рентген. Удруге вона прийшла дізнатися результати тестів. Рентгенограм у мене немає, але я все детально занотував. Я пам’ятаю, як вона зайшла до мене в кабінет і простягнула руку по рентгенограми. «Я хочу знати правду, — сказала вона. — Мені не потрібні заспокійливі слова, не треба зі мною няньчитися. Якщо це правда, так одразу мені й скажіть».

Лікар знову замовк і ще раз проглянув свої нотатки.

Я все чекала й чекала. «Чому він не може просто завершити з цим і відпустити нас? — запитувала я себе. — Чому ми мусимо тут сидіти й чекати, не зводячи з нього очей?»

— Що ж, — проказав доктор Бейкер, — вона попросила мене сказати їй правду, і я все розповів. Деяким пацієнтам це допомагає. Недомовленості їм тільки шкодять. Ця місіс Денверз, чи радше місіс де Вінтер, була не з тих, хто терпітиме брехню. Ви, певно, й самі знаєте. Вона дуже добре трималася. Навіть не здригнулася. Сказала, що вже певний час щось підозрювала. Потім вона заплатила мені гонорар і пішла. Більше я її не бачив.

Він клацнув кришкою ящика і згорнув книгу.

— На той час біль був іще несильний, але пухлина глибоко вкоренилась, і за три-чотири місяці вона вже сиділа б на морфії. Робити операцію не було жодного сенсу. Я так їй і сказав. Пухлина схопила її мертвою хваткою. У таких випадках ніщо не в змозі допомогти — лишається тільки давати морфій і чекати.

Ніхто не зронив ні слова. Над каміном цокав маленький годинник, хлопчики грали у садку в теніс. У нас над головами прогудів аероплан.

— Звісно, зовні вона здавалася цілком здоровою жінкою, — сказав доктор Бейкер. — Можливо, надто худою, наскільки я пам’ятаю, доволі блідою. Однак, на жаль, така зараз мода. Та це ні на що не впливало. Біль посилювався з кожним тижнем, і, як я вже зазначав, через чотири чи п’ять місяців їй потрібно було б постійно колоти морфій. Пригадую, що рентген також показав порок розвитку матки. А значить, вона ніколи не змогла б мати дітей, однак це зовсім інше, це жодним чином не стосувалося її хвороби.

Я пам’ятаю, як заговорив полковник Джуліан. Він сказав щось про люб’язність доктора Бейкера і перепросив за завданий клопіт.

— Ви повідомили нам усе, що ми хотіли дізнатись, — мовив полковник, — і якщо це можливо, то копія ваших нотаток могла б стати нам у пригоді.

— Звісно, — відказав доктор Бейкер. — Звісно.

Усі встали. Я також підвелася з крісла й потисла лікарю руку. Решта зробили так само. Ми вийшли за ним у коридор. З кімнати в іншому кінці коридору виглянула жінка, але, побачивши нас, одразу ж сховалась. Нагорі хтось мився у ванній, гучно дзюрчала вода. Із садка прийшов шотландський тер’єр і почав обнюхувати моє взуття.

— Мені надіслати звіт вам чи містеру де Вінтеру? — запитав доктор Бейкер.

— Можливо, він не знадобиться нам узагалі, — відповів полковник Джуліан. — Думаю, що, швидше за все, потреби в ньому не буде. Ми вам напишемо — або я, або містер де Вінтер. Ось вам моя візитівка.

— Я дуже радий, що зміг вам допомогти, — сказав доктор Бейкер. — Мені ніколи й на думку не спадало, що місіс де Вінтер і місіс Денверз — це одна й та сама людина.

— Так, звісно, — відказав полковник.

— Гадаю, ви зараз повертатиметесь до Лондона?

— Так. Гадаю, так.