Розділ «26»

— Зі мною все буде гаразд, — відказала я.

Я подивилася на Джеспера, який стояв біля моїх ніг із опущеними вухами, у його сумних очах відчувався докір.

— Візьміть Джеспера із собою в контору, — попросила я. — У нього такий нещасний вигляд.

— Добре, — сказав Френк. — Так і зроблю.

— Нам уже час вирушати, — проказав Максим. — Інакше старому Джуліанові урветься терпець. Щасти, Френку.

Я сіла в машину поруч із Максимом. Френк зачинив дверцята.

— Ви ж зателефонуєте, так? — перепитав він.

— Так, звісно, — відказав Максим.

Я озирнулася на будинок. Фріс стояв на сходах, Роберт — у нього за спиною. Із невідомої мені причини в мене на очах забриніли сльози. Я відвернулася й почала порпатися в сумці на підлозі автомобіля, щоб ніхто цього не помітив. Максим завів двигун, ми виїхали на алею, і будинок сховався за поворотом.

Біля брами ми зупинилися й підібрали полковника Джуліана. Він умостився ззаду. Коли полковник побачив мене, в його очах промайнув сумнів.

— На нас чекає довга дорога, — проказав він. — Не думаю, що вам варто себе мучити. Я б і сам подбав про вашого чоловіка.

— Я хочу поїхати з вами, — відказала я.

Він нічого на це не відповів — лишень зручніше вмостився в кутку.

— Погода гарна. Хоч це радує, — мовив він.

— Так, — відповів Максим.

— Той Февелл сказав, що приєднається до нас на роздоріжжі. Якщо ж його там не буде, чекати не варто. Ми набагато краще впораємося з усім без нього. Сподіваюся, цей негідник проспав.

Утім, коли ми дісталися роздоріжжя і я побачила довгий зелений корпус його автомобіля, у мене тьохнуло серце. Я й не сподівалася, що він приїде вчасно. Февелл сидів за кермом без капелюха, із цигаркою в зубах. Побачивши нас, він вишкірився й помахав рукою, щоб ми їхали далі. Я зручніше влаштувалася на сидінні, поклавши одну руку Максимові на коліно. Спливали години, лишалися позаду милі. Я дивилася на дорогу попереду, немов уклякла. На задньому сидінні час від часу засинав полковник Джуліан. Іноді я озиралася й бачила, що його голова з відкритим ротом лежить на підголівнику. Зелена машина трималася поряд. То стрімко обганяла нас, то відставала. Але постійно була на виду. О першій ми зупинилися щось перехопити в одному з тих незмінних старомодних готелів, які можна побачити на центральних вулицях у головних містах графств. Полковник Джуліан замовив собі комплексний ланч: суп, рибу, ростбіф і йоркширський пудинг. Ми ж із Максимом поїли холодної шинки й випили кави.

Я була майже впевнена, що Февелл зайде до їдальні й приєднається до нас, проте коли ми повернулися до машини, то його автомобіль стояв навпроти кафе через дорогу. Вочевидь, Февелл помітив нас із вікна, бо ж за три хвилини після того, як ми рушили далі, він знову повис у нас на хвості.

Околиць Лондона ми дісталися близько третьої. Лише тоді я почала відчувати втому; від шуму й автомобільної тисняви у мене гуло в голові. У Лондоні також було тепло. Вулиці мали по-серпневому виснажений, запилюжений вигляд, із похмурих дерев байдуже звисала листва. Певно, гроза зачепила лише нас, у столиці дощу не було.

Жінки ходили в бавовняних сукнях, а чоловіки — без капелюхів. У повітрі пахло макулатурою, апельсиновими шкірками, пітними ногами та сухою травою. Повільно гуркотіли автобуси, ледь повзли таксівки. Мені здавалося, що жакет і спідниця прилипли до тіла, а панчохи кусають шкіру.