Розділ «22»

— Кінгстони? Що це? — перепитав коронер.

— Клапани, що перекривають труби від умивальника або вбиральні, сер. У правій частині корми місіс де Вінтер мала спеціально обладнану кімнатку. А на носі була раковина для вмивання. Один кінгстон було розташовано там, а другий — у вбиральні. Коли човен перебуває на ходу, їх завжди тримають щільно закритими, інакше набиратиметься вода. Коли ж учора я оглядав човен, то виявив, що обидва кінгстони були повністю відкриті.

Жарко, надто жарко. Чому вони не відчинять вікно? Якщо ми сидітимемо так і надалі, то геть задихнемось, — так багато людей, і всі дихають одним і тим самим повітрям, так багато людей…

— З цими дірками в обшивці та відкритими кінгстонами такий маленький човен швидко потоне, сер. Я б сказав, не довше, ніж за десять хвилин. Коли човен виходив з моєї верфі, цих дірок не було. Я пишався своєю роботою, і місіс де Вінтер — також. Як на мене, сер, цей човен узагалі не перевертався. Його навмисно затопили.

Я мушу спробувати вибратися за двері. Мушу спробувати вийти і знову повернутися до почекальні. Тут уже геть не лишилося повітря, до того ж особа, що сиділа поруч, притискалася до мене дедалі тісніше й тісніше… Хтось спереду підвівся, і вони почали говорити, вони всі заговорили. Я не розуміла, що відбувається. Мені нічого не було видно. Жарко, надто жарко. Коронер просив усіх зберігати тишу. І сказав щось про «містера де Вінтера». Я нічого не бачила. Мені все затуляв капелюх жінки, яка сиділа переді мною. Тепер Максим уже стояв. Я не могла на нього дивитися. Не можна. Одного разу мене вже охоплювало схоже відчуття. Коли ж це було? Не знаю. Не пам’ятаю. О, так, із місіс Денверз. Коли вона стояла поруч зі мною біля вікна. Тепер місіс Денверз була тут, слухала коронера. Максим стояв. Підлога пашіла, жар повільними хвилями здіймався догори. Він діставався моїх мокрих і слизьких долонь, торкався моєї шиї, підборіддя, обличчя.

— Містере де Вінтер, ви чули свідчення Джеймса Тебба, який доглядав за човном місіс де Вінтер? Чи відомо вам щось про дірки, пробиті в обшивці?

— Анічогісінько.

— Чи знаєте ви, як вони могли там з’явитися?

— Ні, звісно ж, ні.

— Ви вперше про них почули?

— Так.

— Це вас шокувало, авжеж?

— Я був достатньо шокований, коли дізнався, що більше року тому помилився під час розпізнання, а тепер мені ще й кажуть, що моя покійна дружина не просто потонула в каюті свого човна, але й що в ньому були дірки, навмисно зроблені для того, щоб човен набрав води й пішов на дно. І ви ще дивуєтесь, що це мене вразило?

Ні, Максиме. Ні. Ти налаштуєш його проти себе. Ти ж чув, що казав Френк. Тобі не можна цього робити. Не таким тоном. Не з такою злістю в голосі, Максиме. Він не зрозуміє. Прошу тебе, любий, прошу тебе. О Боже, не дай Максиму втратити самовладання! Не дай йому втратити самовладання!

— Містере де Вінтер, я хочу вас запевнити, що ми всі дуже вам співчуваємо. Безумовно, ви пережили потрясіння, величезне потрясіння, дізнавшись, що ваша покійна дружина потонула в каюті, а не у відкритому морі, як вважали раніше. І я розслідую цю справу заради вас. Заради вас я хочу взнати, як саме й чому вона загинула. Я проваджу це дізнання не задля власної розваги.

— Це ж очевидно, хіба ні?

— Сподіваюсь, що так. Джеймс Тебб щойно повідомив нам, що у човні з останками покійної місіс де Вінтер було пробито три дірки. І що кінгстони були відкриті. Чи маєте ви які-небудь сумніви стосовно його свідчення?

— Авжеж ні. Він — човняр, він знає, про що говорить.

— Хто доглядав за човном місіс де Вінтер?

— Вона доглядала за ним сама.