Розділ «22»

Я досі уникала його погляду, однак тепер уже більше, ніж будь-коли, переконалася в тому, що він знає правду. Він завжди її знав. Від самого початку. Я пригадала, як познайомилася з Френком свого першого дня в Мендерлеї, коли він, Беатріс і Джайлз завітали до нас на ланч і Беатріс робила нетактовні зауваження з приводу Максимового здоров’я. Згадала, як Френк спокійно змінив тему, як завжди по-своєму тихо й ненав’язливо приходив Максимові на допомогу, щойно виникали які-небудь труднощі. Його дивне небажання говорити про Ребекку, кумедна церемонна пишномовність, до якої він вдавався, щойно між нами виникало бодай щось схоже на близькість. Я все зрозуміла. Френк знав, хоча Максим про це й не здогадувався. Але він не хотів, аби Максим довідався про те, що йому було відомо. І от тепер ми втрьох стояли й дивилися одне на одного, позводивши між собою невеличкі бар’єри.

Нас більше не турбував телефон. Усі дзвінки надходили до контори. Тепер нам лишалося тільки чекати. До вівторка.

Місіс Денверз я не бачила. Меню мені приносили, як зазвичай, і я його не змінювала. Я запитала про неї в Клеріс. Та сказала, що місіс Денверз виконувала свої звичні справи, однак ні з ким не спілкувалася. Харчувалася вона у своїй кімнаті на самоті.

Клеріс ходила з круглими очима, явно помираючи з цікавості, але ні про що мене не питала, хоча я й не збиралася нічого з нею обговорювати. Безперечно, на кухні тільки про це й говорили, а ще — на території маєтку, у сторожці, на фермах. Гадаю, у всьому Керріті розмови точилися лишень про одне. Ми трималися Мендерлея, не виходили нікуди, крім садів поруч із будинком. Навіть у гаю не гуляли. Погода досі трималася незмінною. Було спекотно й задушливо. Угорі гриміло, похмуре біле небо таїло в собі дощ, який, утім, ніяк не проливався. Я відчувала його на дотик і чула його запах, запах ув’язненої хмарами вологи. Дізнання мало відбутися у вівторок, о другій по обіді.

За чверть першу ми сіли до ланчу. Прийшов Френк. Дякувати Богу, Беатріс зателефонувала й повідомила, що не зможе приїхати. Малий Роджер повернувся додому з кором; у них — загальний карантин. Я не могла втриматись, щоб не благословити кір. Думаю, Максим не витримав би, якби Беатріс сиділа тут із нами та перебувала в будинку — щира, стривожена й любляча, проте неспроможна не діймати повсякчас своїми запитаннями. Вона весь час про щось запитувала.

Ланч минув поспіхом, усі були знервовані. Ніхто багато не говорив. Мене знову мучив докучливий біль. Нічого не хотілося їсти. Я не могла ковтати. Мені стало легше, коли цей фарс закінчився і я почула, що Максим вийшов на алею й завів автомобіль. Гуркіт двигуна мене заспокоїв. Це означало, що час братися до справи. А не просто сидіти в Мендерлеї. Френк рушив за нами у своєму авто. Всю дорогу я не прибирала руки з Максимового коліна. Він здавався доволі спокійним. Аж ніяк не знервованим. Це нагадувало поїздку до приватної клініки з пацієнтом, на якого очікує операція. Але невідомо, що буде далі. Невідомо, чи вдало вона завершиться. Мої руки були холоднющі. Дивно, рвучко тіпалося серце. І не припиняло смоктати під ложечкою. Дізнання мало відбутися в Леньйоні — торговому місті, розташованому за шість миль від Керріта. Нам довелося покинути автомобілі на великій вимощеній бруківкою ринковій площі. Там уже стояли машини доктора Філліпса та полковника Джуліана. А також інші. Я побачила, як перехожа з цікавістю задивилась на Максима, а тоді підштовхнула ліктем свого супутника.

— Я, мабуть, лишуся тут, — мовила я. — Мабуть, мені не варто йти з вами.

— Я й не хотів, щоб ти сюди їхала, — відказав Максим. — Я був проти цього від початку. Тобі слід було зостатися в Мендерлеї.

— Ні, — відповіла я. — Мені добре й тут, я посиджу в машині.

Френк підійшов і зазирнув у вікно.

— Місіс де Вінтер з нами не йде? — поцікавився він.

— Ні, — відповів Максим. — Вона хоче залишитися в машині.

— І, як на мене, — має рацію, — сказав Френк. — Їй узагалі немає сенсу бути там присутньою. Ми не затримаємося надовго.

— Усе гаразд, — запевнила я.

— Я займу для вас місце, — мовив Френк, — на той випадок, якщо ви передумаєте.

Вони пішли й залишили мене саму. То був день, коли всі установи зачинялися раніше. Крамниці виглядали одноманітно й нудно. Людей на вулицях майже не було. Хай там що, але Леньйон — аж ніяк не центр відпочинку; надто далеко від моря. Я сиділа й розглядала безмовні крамниці. Минали хвилини. Цікаво, що вони там роблять — коронер, Френк, Максим, полковник Джуліан? Я вилізла з автомобіля й почала снувати ринковою площею. Підійшла й заглянула у вітрину крамниці. Затим ізнову пройшлася площею вперед і назад. Помітила, що за мною зацікавлено спостерігає полісмен. Звернула у провулок, щоб його оминути.

Я виявила, що якось мимоволі наблизилася до будівлі, де відбувалося дізнання. Точного часу події не розголошували, тому натовпу людей, якого я так боялася і який очікувала побачити, біля входу не було. Будівля мала занедбаний вигляд. Я піднялася сходами й зупинилася на порозі.

Звідкілясь виник полісмен.

— Ви щось хотіли? — поцікавився він.

— Ні, — відповіла я. — Ні.