Розділ «22»

— Було б краще, аби вона відпочила, — сказала я. — Не варто їй вставати й піклуватися про все, якщо вона почувається зле. Можливо, Еліс зможе їй це переказати. Я й сама чудово впораюсь із замовленнями. Разом із кухарем.

— Звісно, мадам. Я не думаю, що вона хвора фізично, мадам. Її лишень ошелешила звістка про те, що знайшли місіс де Вінтер. Вона була їй надзвичайно віддана.

— Так, — відказала я. — Так, я знаю.

Потому Фріс вийшов із кімнати, і я хутко проглянула газету, доки Максим лишався нагорі. Там була велика стаття, на всю першу шпальту, і жахлива розмита світлина Максима, зроблена, вочевидь, щонайменше п’ятнадцять років тому. Моторошно було бачити його обличчя, яке дивилося на мене з першої сторінки. А внизу — коротенька замітка, в якій розповідалося, з ким Максим одружився вдруге і як ми днями влаштували в Мендерлеї бал-маскарад. Надруковане темним газетним шрифтом, усе це звучало грубо й нетактовно. Ребекка, яку вони описували вродливою й обдарованою улюбленицею всіх, хто був із нею знайомий, потонула рік тому, і вже наступної весни Максим одружується знову, одразу ж привозить юну дружину до Мендерлея (так там було написано) і влаштовує на її честь великий бал-маскарад. А на ранок на дні затоки знаходять тіло його першої дружини, яка потрапила в пастку в каюті свого вітрильника.

Звісно, усе це була правда, хоча й поплямована неістотними неточностями, які прикрашали історію, перетворюючи її на соковиту поживу для сотень читачів, що прагнули отримати за свої пенні відповідний товар. Максима в ній виставили негідником, таким собі сатиром. Привіз свою «юну дружину», як вони описували мене, до Мендерлея і влаштував бал — нібито ми прагнули похизуватися перед усім світом.

Я сховала газету під подушкою крісла, щоб вона не потрапила на очі Максиму. Проте приховати від нього ранкові випуски мені не вдалося. Про цю історію написали й у лондонських газетах також. Там була світлина Мендерлея, а під нею — стаття. Мендерлей перетворився на новину, а з ним — і Максим. Вони називали його «Макс де Вінтер». Це звучало пікантно, огидно. Усі газети обігравали той факт, що тіло Ребекки знайшли на наступний день після костюмованого балу, неначе в цьому було щось зумисне. В обох ранкових випусках використали однакове слово: «іронічний». Так, гадаю, усе це вийшло іронічно. Гарна історійка, що тут скажеш! За сніданком я спостерігала, як обличчя Максима робилося дедалі блідішим і блідішим, доки він читав газети — одну за одною, а тоді ще й місцеву. Він не мовив ані слова. Лишень поглянув на мене, і я простягнула йому руку.

— Чорти б їх ухопили, — шепотів він. — Чорти б їх ухопили.

Я замислилась над тим, що б вони написали, якби знали правду. Була б не одна колонка, а цілих п’ять чи шість. Плакати в Лондоні. Газетярі, що горлопанили б на вулицях, біля входів до станцій підземки. Страшне слово з шести букв посередині плаката, надруковане великими чорними літерами.

Френк прийшов після сніданку. Він мав блідий і втомлений вигляд, неначе зовсім не спав.

— Я сказав на телефонній станції направляти всі дзвінки, що надходитимуть у Мендерлей, до контори, — повідомив він Максимові. — Незважаючи на те, хто телефонуватиме. Якщо дзвонитимуть репортери, я візьму їх на себе. Та й будь-кого іншого. Не хочу, щоб турбували когось із вас. Ми вже отримали кілька дзвінків від місцевих. Я всім відповів однаково. «Містер і місіс де Вінтер дякують за всі висловлені співчуття і сподіваються, що їхні друзі зрозуміють причину відмови приймати гостей протягом кількох наступних днів». Приблизно о пів на дев’яту телефонувала місіс Лейсі. Вона хотіла негайно ж приїхати сюди.

— О Господи… — почав було Максим.

— Усе гаразд. Я цьому запобіг. Чесно сказав їй, що, на мою думку, її приїзд навряд чи стане у пригоді. І що ви не бажаєте бачитися ні з ким, окрім місіс де Вінтер. Вона хотіла дізнатись, коли влаштовуватимуть дізнання, але я сказав їй, що це ще не вирішено. Проте не думаю, що нам вдасться завадити її приїзду туди, якщо вона довідається про все з газет.

— Паскудні репортери! — проказав Максим.

— Зрозуміло, — мовив Френк, — ми всі хочемо скрутити їм шию, але варто поглянути на це з їхньої позиції також. Це їхній хліб. Вони вимушені працювати на газету. Якщо вони не знайдуть історії, редактор може їх звільнити. Якщо ж редактор не підготує випуску, який буде продаватися, власник звільнить його. Бо якщо газета не продаватиметься, власник утратить усі свої гроші. Вам не доведеться бачитися або говорити з ними, Максиме. Я все зроблю замість вас. Вам потрібно зосередитись виключно на тому, що ви скажете на дізнанні.

— Я знаю, що мені казати, — відповів Максим.

— Звісно, знаєте, але не забувайте, що коронером буде старий Горрідж. А він прискіпливий тип, вимагає геть недоречних подробиць, лишень аби показати, наскільки ретельно виконує свою справу. Ви мусите не дозволити йому вибити вас із рівноваги.

— Якого біса мені втрачати рівновагу? Мене нічого не може роздратувати.

— Авжеж. Проте я бував на дізнаннях, які проводив цей коронер раніше, і можу запевнити, що на них геть просто рознервуватися й утратити над собою контроль. Ви ж не хочете налаштувати його проти себе.

— Френк має рацію, — сказала я. — Я розумію, що саме він має на увазі. Чим швидше й тихіше все мине, тим краще для всіх. А коли це мерзотне дізнання закінчиться, ми про все забудемо, і всі інші — також, чи не так, Френку?

— Так, звісно, — погодився Кроулі.