Розділ «22»

— Тут чекати не можна, — сказав полісмен.

— Вибачте, — проказала я і знову рушила до сходів, які вели на вулицю.

— Перепрошую, мадам, — гукнув він, — а ви часом не місіс де Вінтер?

— Так, це я, — відказала я.

— Тоді, звісно, інша справа, — сказав полісмен. — Можете зачекати тут, якщо вам так хочеться. Не бажаєте посидіти в отій кімнаті?

— Дякую вам, — погодилась я.

Він провів мене до маленької порожньої кімнатки зі столом. Вона нагадувала почекальню на вокзалі. Я сіла, склавши руки на колінах. Минуло п’ять хвилин. Нічого не відбувалося. Тут було ще гірше, ніж ходити надворі чи сидіти в автомобілі. Я підвелася й вийшла в коридор. Там досі стояв полісмен.

— Як довго триватиме дізнання? — поцікавилась я.

— Я можу сходити й запитати, якщо хочете, — відказав він.

Чоловік зник у глибині коридору. За мить повернувся.

— Думаю, їм лишилось недовго, — сказав він. — Містер де Вінтер щойно дав свідчення. Капітан Сьорл, водолаз і доктор Філліпс уже також висловились. Зостався лише один свідок. Містер Тебб, човняр із Керріта.

— Отже, це майже кінець, — мовила я.

— Гадаю, що так, мадам, — відказав полісмен; раптом йому щось спало на думку й він додав: — Не бажаєте дослухати решту? Там є стілець, одразу ж за дверима. Якщо ви проскочите туди зараз, вас ніхто й не помітить.

— Так, — зголосилась я. — Певно, що так.

Дізнання вже майже добігло кінця. Максим завершив давати свідчення. Я була не проти почути решту. Мені не хотілося слухати саме Максима. Я нервувала через те, що мені доведеться слухати його свідчення. Саме тому я й не пішла разом із ним і Френком. Але тепер це не мало жодного значення. Він свою справу зробив.

Я рушила за полісменом, і той відчинив двері в кінці коридору. Я прослизнула всередину. Сіла біля дверей. Опустила голову, щоб ні на кого не дивитися. Зала виявилась меншою, ніж я її уявляла. Тут було доволі жарко й душно. В уяві я малювала собі величезне порожнє приміщення з лавами, як у церкві. Максим і Френк сиділи в протилежному кінці зали. Коронер був худим літнім чоловіком у пенсне. Тут були й незнайомі мені люди. Я розглядала їх краєм ока. Моє серце зненацька підстрибнуло, коли я впізнала серед них місіс Денверз. Вона сиділа позаду. А поруч із нею — Февелл. Джек Февелл, кузен Ребекки. Він нахилився вперед, спершись підборіддям на руки, не зводячи погляду з коронера — містера Горріджа. Я не очікувала побачити його тут. Цікаво, чи помітив його Максим? Човняр Джеймс Тебб стояв, а коронер ставив йому запитання.

— Так, сер, — відповідав Тебб, — я переобладнав човен місіс де Вінтер. Від початку це був французький рибальський човен, місіс де Вінтер купила його майже за безцінь у Бретані й переправила сюди. Вона найняла мене переобладнати його та зробити з нього маленьку яхту.

— Чи був човен у належному для виходу в море стані? — запитав коронер.

— Коли я екіпірував його торік у квітні, так, — сказав Тебб. — У жовтні місіс де Вінтер, як завжди, поставила його в мою верф, а в травні я отримав від неї розпорядження екіпірувати його, як зазвичай, що я й зробив. Це мав бути її четвертий сезон на цьому човні після того, як я його для неї переобладнав.

— Чи траплялося, що цей човен перевертався раніше? — поцікавився коронер.