Розділ «20»

— Упізнають її тіло, — пояснив він. — У рубці є всі докази. Її одяг, взуття, каблучки на пальцях. Вони впізнають її тіло, а тоді згадають про ту іншу жінку, поховану тут, у склепі.

— І що ти збираєшся робити? — прошепотіла я.

— Не знаю, — відказав він. — Не знаю.

До мене помалу поверталися відчуття; я знала, що це відбуватиметься саме так. Мої руки вже не були холодні. Вони стали липкими, теплими. Я відчула, як почервоніло моє обличчя, шия. Мої щоки палали вогнем. Я подумала про капітана Сьорла, водолаза, страхового агента «Ллойдз», усіх тих чоловіків, що перехилялися через борт застряглого на мілині корабля й дивилися у воду. Я подумала про власників крамниць у Керріті, хлопчиків-кур’єрів, що свистять на вулицях, вікарія, який виходить із церкви, леді Кроуен, яка зрізає троянди у своєму садку, жінку в рожевій сукні та її маленького сина на кручах. Незабаром вони дізнаються. За кілька годин. Ще до завтрашнього сніданку. «Знайдено човен місіс де Вінтер. Кажуть, у рубці лежить труп». Труп у рубці. На підлозі каюти лежала Ребекка. У склепі її не було. Там поховано іншу жінку. Максим убив Ребекку. Вона не потонула. Її вбив Максим. Він застрелив її в хатині за гаєм. Переніс тіло в човен і потопив його в затоці. Та сіра безмовна хатина, по даху якої стукотів дощ. У мене в голові гарячково складалися деталі пазла. У затуманеній свідомості одна за одною проносилися розрізнені картини. Максим, що сидить поруч зі мною в автомобілі на півдні Франції. «Приблизно рік тому сталося те, що змінило все моє життя. Я був змушений почати заново…» Максимове мовчання, його зміни настрою. Те, що він ніколи не говорив про Ребекку. Ніколи не називав її імені. Його нелюбов до бухти, кам’яної хатини. «Якби ти пам’ятала те, що і я, ти б також не пішла». Те, як Максим, не озираючись, здирався стежиною вгору крізь гай. Те, як він ходив бібліотекою після її смерті. Туди й сюди. Туди й сюди. «Я виїжджав доволі поспішно», — сказав він місіс Ван Гоппер. Непомітна, мов осіння павутинка, лінія між його бровами. «Кажуть, ніяк не переживе смерть дружини». Учорашній бал-маскарад, і я виходжу на сходи в костюмі Ребекки. «Я вбив Ребекку, — сказав Максим. — Я застрелив її в хатині на березі». А водолаз знайшов її там, на підлозі каюти…

— Що будемо робити? — запитала я. — Що ми скажемо?

Максим не відповідав. Він стояв біля каміна з широко розплющеними очима, дивлячись перед собою, але нічого не бачачи.

— Хтось про це знає? — запитала я. — Хоча б хтось?

Він похитав головою.

— Ні.

— Ніхто, крім нас?

— Ніхто, крім нас.

— А Френк? — раптом запитала я. — Ти впевнений, що Френку про це невідомо?

— Звідки йому знати? — відказав Максим. — Окрім мене, там нікого не було. Довкола темрява…

Він замовк. Сів у крісло, приклав до лоба долоню. Я підійшла й опустилася біля нього на коліна. Якусь мить Максим сидів нерухомо. Я прибрала йому руку з обличчя й подивилася просто в очі.

— Я люблю тебе, — прошепотіла я. — Я люблю тебе. Тепер ти мені віриш?

Максим укрив моє обличчя й долоні поцілунками. Він міцно-міцно схопив мене за руки, мов дитина, яка прагне завоювати чиюсь довіру.

— Я думав, що збожеволію, сидячи тут день у день, чекаючи, аби щось трапилося. Сідаючи за письмовий стіл, відповідаючи на жахливі співчутливі листи. Натикаючись на замітки в газетах, інтерв’ю, усі ті дрібниці, що лишаються після смерті. Намагаючись їсти й пити, вдавати, що все гаразд, поводитися притомно. Фріс, слуги, місіс Денверз. Місіс Денверз, яку я не міг звільнити, адже вона, знаючи Ребекку, могла щось запідозрити, здогадатись… Френк, який не відступав від мене ні на крок, розважливий, співчутливий. «Чому б вам кудись не поїхати? — казав він. — Я тут з усім упораюсь. Вам варто кудись з’їздити». А ще Джайлз і люба Бі, бідолашна нетактовна Бі. «Ти з лиця спав, може, тобі до лікаря сходити?» Я мусив бачитися з ними, з усіма цими людьми, знаючи, що кожнісіньке моє слово — суцільна брехня.

Я продовжувала міцно тримати його руки. Притислась до нього щільніше.

— Якось я ледь тобі не розповів, — мовив він. — Того дня, коли Джеспер побіг до бухти й ти ходила до хатини по якусь мотузку. Ми сиділи тут, просто як зараз, а тоді Фріс і Роберт принесли чай.

— Так, — пригадала я. — Пам’ятаю. То чому ж ти мені не розповів про це тоді? Ми втратили час, який могли б прожити разом. Усі ці тижні й дні.