Розділ «20»

— Ти була така замкнута, — сказав Максим. — Завжди блукала садом із Джеспером сама по собі. Ти ніколи отак до мене не підходила.

— Чому ж ти мені не розповів? — пошепки повторювала я. — Чому ж ти мені не розповів?

— Я думав, що ти почувалася нещасною, знудженою, — мовив він. — Я набагато старший за тебе. Мені здавалося, що тобі більше є що сказати Френкові, ніж мені. Ти поводилася зі мною дивно, ніяково, сором’язливо.

— Як я могла наблизитись до тебе, коли знала, що ти постійно думаєш про неї? — проказала я. — Як я могла вимагати від тебе кохання, знаючи, що ти досі кохаєш Ребекку?

Максим прихилив мене до себе й зазирнув мені в очі.

— Що ти таке кажеш? Що ти маєш на увазі? — запитав він.

Я випросталася, усе ще стоячи перед ним на колінах.

— Щоразу, як ти торкався мене, я думала, що ти порівнюєш мене з Ребеккою, — відказала я. — Щоразу, як ти заговорював зі мною, дивився на мене, гуляв зі мною в садку або сідав разом зі мною за обідній стіл, я відчувала, що ти кажеш собі: «Це ми робили з Ребеккою, і це, і це».

Максим ошелешено витріщився на мене; він немовби не розумів, про що я кажу.

— Але ж так і було, хіба ні? — запитала я.

— Боже мій! — вигукнув він, відштовхнув мене, схопився на ноги і, сплескуючи руками, заходився міряти кроками кімнату.

— Що таке? У чому річ?

Він розвернувся й поглянув на мене. Я, зіщулившись, сиділа на підлозі.

— Ти думала, що я кохав Ребекку? — запитав він. — Ти думала, що я вбив її через те, що кохав? Та я ненавидів її, запевняю тебе. Наш шлюб від самого початку був фарсом. Вона була порочною, мерзенною, наскрізь прогнилою. Ми ніколи одне одного не любили, навіть миті щастя не пізнали разом. Любов, ніжність, порядність — на це Ребекка була нездатна. Вона навіть нормальною не була.

Я сиділа на підлозі, обхопивши руками коліна, і не зводила з Максима очей.

— Звісно, вона була розумна, — сказав він. — Збіса розумна. Усі, хто її бачив, вважали її найдобрішою, найщедрішою та найобдарованішою особою на світі. Вона точно знала, що кому казати, як підлаштовуватись під різних людей. Якби ти з нею зустрілась, вона б повела тебе гуляти в сад, тримала б за руку, кликала б Джеспера, говорила б про квіти, музику, живопис, про все, чим захоплюєшся саме ти. І обвела б тебе навколо пальця, як і решту. Ти б сиділа біля її ніг і обожнювала б її.

Він снував бібліотекою туди й сюди, туди й сюди.

— Коли я з нею одружився, мені казали, що я — найщасливіший чоловік на світі. Вона була такою вродливою, такою вихованою, такою дотепною. Навіть бабуся, яку в ті дні було складніше за всіх задовольнити, одразу її полюбила. «У неї є три важливі для дружини риси, — казала вона мені, — вихованість, розум і врода». І я їй вірив або змушував себе вірити. Проте в глибині моєї душі сходило зерно сумніву. Щось у її очах…

Одна за одною склалися деталі пазла, переді мною, полишивши світ тіней, неначе постать, що ожила й зійшла з картини, набула обрисів справжня Ребекка. Ребекка, яка шмагала свого коня; Ребекка, яка тримала життя за горло; Ребекка, яка з усмішкою на губах переможно спиралася об перила на хорах для менестрелів.

Я знову побачила себе на березі поруч із бідолашним здивованим Беном. «Ви добра, — казав він, — не така, як та інша. Ви ж не здасте мене до притулку, га?» Була та, що ходила гаєм уночі, висока та струнка. Вона скидалася на змію…