Розділ «20»

Я нічого не казала. Лишень міцно його обіймала. Мені хотілося, щоб він продовжував говорити, — можливо, так гіркота відпустить його й зійде нанівець, забравши з собою всю придушену ненависть, огиду й бридоту минулих років.

— Отак ми й жили, — провадив він далі, — місяць за місяцем, рік за роком. Я терпів усе — заради Мендерлея. Те, що вона робила в Лондоні, мене не зачіпало, оскільки це не шкодило Мендерлею. До того ж у ті перші роки вона поводилася обережно, про неї ніколи не ходило чуток, ніхто не перешіптувався. Згодом її легковажність почала поступово зростати. Знаєш, як чоловік починає пиячити? Спершу він уживає небагато, потроху, сильно напиваючись, можливо, раз на п’ять місяців чи десь так. А потім проміжок між пиятиками дедалі скорочується. Невдовзі він починає впиватися щомісяця, через кожні два тижні, через кожні кілька днів. Він переступає безпечну межу, і всі його таємні хитрощі стають очевидними. Так сталося і з Ребеккою. Вона почала запрошувати своїх друзів сюди. Спочатку вона кликала одного-двох, однак вони губилися поміж інших гостей під час вечірок на вихідних, тож спершу я сумнівався, не був цілком упевнений. Біля своєї хатини в бухті вона влаштовувала пікніки. Якось я повернувся з полювання в Шотландії й заскочив її там із півдюжиною людей, яких ніколи не зустрічав раніше. Я застеріг її, але вона лишень стенула плечима. «Яке тобі до того, в біса, діло?» — відрізала. Я сказав їй, що вона може бачитися зі своїми друзями в Лондоні, але Мендерлей належить мені. Вона мусить дотримуватися своєї частини угоди. Ребекка посміхнулася й нічого не відповіла. А тоді взялася за Френка, за бідолашного, сором’язливого, відданого Френка. Якось він прийшов до мене і сказав, що хоче покинути Мендерлей і знайти собі іншу роботу. Ми протягом двох годин сперечалися тут, у бібліотеці, і врешті-решт я зрозумів. Він зламався й усе мені розповів. Вона не давала йому спокою, сказав він, Ребекка постійно приходила до нього додому, намагаючись затягнути його до своєї хатини. Милого, нещасного Френка, який нічого не розумів. Він завжди вважав нас нормальним щасливим подружжям, яким ми й прикидалися. Я звинуватив у цьому Ребекку, і вона одразу ж скипіла, проклинаючи мене всіма брудними словами, які лишень були в її неповторному лексиконі. Між нами відбулася огидна, мерзенна сцена. Опісля вона забралася до Лондона і пробула там місяць. Повернувшись, спершу поводилася тихо. Я подумав, що вона засвоїла урок. На вихідні до нас завітали Бі та Джайлз, і тоді я усвідомив те, що підозрював і раніше, — Бі не подобалася Ребекка. Думаю, завдяки своїй різкості та прямолінійності вона бачила її наскрізь, вгадувала, що щось було негаразд. Ті вихідні видалися облудними й нервовими. Джайлз вийшов з Ребеккою під вітрилом у море, ми з Бі лишились байдикувати на галявині. А коли вони повернулися, із Джайлзової жвавої й приязної поведінки та погляду Ребекки я зрозумів, що вона взялася й за нього, як раніше за Френка. Я бачив, як Бі спостерігала під час вечері за Джайлзом, який реготав гучніше, ніж зазвичай, дещо забагато базікав. І весь цей час Ребекка сиділа на чолі столу, прикидаючись янголом.

Усе ставало на свої місця, деталі пазла складались докупи. Дивні спотворені образи, які я намагалася зібрати невмілими пальцями воєдино і які ніколи не пасували один до одного. Дивна поведінка Френка, коли я заговорювала про Ребекку. Беатріс і її радше боязке, утім негативне ставлення. Те мовчання, яке я завжди сприймала за співчуття і шкодування, було породжене соромом і сум’яттям. Тепер мені здавалося неймовірним, що я ніколи цього не розуміла. Я запитувала себе, скільки ж у світі людей, які постраждали та продовжують страждати через неспроможність розірвати власноруч сплетену павутину сором’язливості й замкнутості й у своїй сліпоті та безрозсудності зводять перед собою величезний перекошений мур, що заступає правду? Саме так вчинила я. Намалювала у себе в голові хибні картини й розглядала їх. Жодного разу я не набралася сміливості допитатися правди. Та якби я бодай на крок відступила від власної сором’язливості, Максим розповів би мені про все це ще чотири, а то й п’ять місяців тому.

— То були останні вихідні, які Бі та Джайлз провели в Мендерлеї, — сказав Максим. — Я більше ніколи не запрошував їх самих. Вони приїздили лише на офіційні прийоми, вечірки в саду й бали. Бі ніколи не сказала мені жодного слова, а я — їй. Утім, гадаю, вона здогадалася, яким життям я жив, гадаю, вона зрозуміла. Навіть Френк зрозумів. Ребекка знову почала хитрувати. Про людське око її поведінка виглядала бездоганною. Проте коли я бував у від’їзді, а вона лишалася в Мендерлеї сама, я ніколи не міг бути певен у тому, що може статися. Там були Френк і Джайлз. Вона могла вчепитися в одного з робітників маєтку, у когось із Керріта, у будь-кого… І тоді могла вибухнути бомба. Плітки, розголос, якого я так боявся.

Мені здалося, що я знову стою біля хатини на березі й чую, як по даху дріботить дощ. Я бачила пил на моделях кораблів, прогризені щурами дірки в дивані. Бачила Бена, який витріщався на мене очима нещасного недоумка: «Ви ж не здасте мене до притулку, га?» Я подумала про темну круту стежку, що вела крізь гай, і те, як — якби там, за деревами, стояла жінка, — її вечірня сукня шурхотіла б під легким нічним бризом.

— У неї був кузен, — повільно проказав Максим, — цей чоловік жив за кордоном, але знову повернувся до Англії. Він унадився приїздити до Мендерлея щоразу, як я кудись від’їздив. Френк частенько його тут бачив. Його ім’я — Джек Февелл.

— Я з ним знайома, — відказала я. — Він приїздив сюди того дня, коли ти був у Лондоні.

— Ти також його бачила? — запитав Максим. — Чому ж ти мені не сказала? Я дізнався про це від Френка. Той бачив, як його автомобіль в’їжджав крізь браму.

— Я не хотіла, — відповіла я. — Я думала, що це нагадає тобі про Ребекку.

— Нагадає? — прошепотів він. — О Боже! Ніби мені потрібно нагадувати!

Він задивився перед собою, урвавши розповідь, і мені стало цікаво, чи не подумав він, як і я, про затоплену водою каюту на дні затоки.

— Вона часто водила цього Февелла до хатини, — продовжив Максим. — Казала слугам, що збирається вийти на вітрильнику в море й не повернеться аж до ранку. А тоді там із ним ночувала. Я застеріг її знову. Сказав, якщо побачу його тут, на території маєтку, то я його застрелю. Йому приписували брудні, темні справи… Від однієї думки про те, що він ходить гаєм Мендерлея, що його нога ступає в такі місця, як Щаслива долина, я просто скаженів. Тож сказав їй, що терпіти цього не буду. Вона лише знизала плечима. Навіть не спромоглася на богохульство. І я помітив, що вона виглядала більш блідою, ніж зазвичай, знервованою, доволі виснаженою. Тоді я й подумав, що ж, чорт забирай, із нею буде, коли вона почне виглядати та почуватися старою? Усе пливло за течією. Нічого надзвичайного не відбувалось. І от якось вона поїхала до Лондона й повернулась того самого дня, чого зазвичай не робила. Я на неї не чекав. Я вечеряв у Френка, на той час у нас було багато роботи.

Тепер він заговорив короткими, уривчастими фразами. Я міцно-міцно стискала його долоні.

— Я прийшов додому після вечері, приблизно о пів на одинадцяту, і побачив на стільці в залі її шарф і рукавички. Подумав: «Якого біса вона повернулась?» Зайшов до ранкової вітальні, але там її не було. Я здогадався, що вона пішла на берег, у бухту. І зрозумів, що більше не можу жити в брехні, бруді й облуді. Цьому так чи інакше потрібно було покласти край. Я вирішив, що візьму рушницю й налякаю його, налякаю їх обох. Не гаючи часу, я пішов до хатини. Слуги так і не дізнались, що я заходив того вечора до будинку. Я прослизнув у сад і проминув гай. У вікні хатини я побачив світло — і одразу ж зайшов. На мій подив, Ребекка була сама. Вона лежала на дивані, поруч стояла повна недопалків попільничка. Ребекка мала хворий, чудний вигляд. Я одразу ж завів розмову про Февелла, а вона слухала мене, не відказуючи ані слова. «Ми, ти і я, вже достатньо довго жили цим упослідженим життям, — сказав я. — Цьому настав кінець, ти мене зрозуміла? Те, що ти робиш у Лондоні, мене не обходить. Можеш жити там із Февеллом або з ким тобі заманеться. Але не тут. Не в Мендерлеї». Якусь хвилину вона мовчала. Не зводила з мене погляду, а тоді усміхнулась. «А якщо мене більше влаштовує жити тут, що тоді?» — запитала вона. «Тобі відомі умови нашої клятої брудної угоди, — відказав я. — Зі свого боку я їх дотримувався, чи не так? Однак ти махлювала. Думаєш, я дозволю тобі поводитися в моєму домі так, як ти це робиш у своєму лондонському притоні? Я достатньо терпів, але, Бог мені свідок, Ребекко, це — твій останній шанс». Пам’ятаю, як вона розчавила цигарку в попільничці, що стояла біля дивана, а відтак підвелася й потяглася, випроставши руки над головою. «Маєш рацію, Максе, — мовила. — Мені час перегорнути нову сторінку». Вона виглядала дуже блідою, дуже худою. Ребекка почала швендяти вперед і назад по кімнаті, запхавши руки до кишень своїх штанів. У вбранні для вітрильного спорту вона скидалася на хлопчика, хлопчика з обличчям янгола Боттічеллі. «Ти коли-небудь задумувався над тим, наскільки, в біса, складно тобі було б мене звинуватити? Я маю на увазі, у суді. Якби ти захотів зі мною розлучитись. Ти хоч усвідомлюєш, що в тебе немає супроти мене жодного бодай найдрібнішого доказу? І ніколи не було. Усі твої друзі, навіть слуги, вірять у те, що наш шлюб вдалий». «А як щодо Френка? — сказав я. — Як щодо Беатріс?» Вона відкинула назад голову й розсміялась. «Думаєш, історія Френка прозвучить переконливіше, ніж моя? — відказала Ребекка. — Невже ти погано мене знаєш? А щодо Беатріс, то вона, звісно ж, запросто зголоситься виступити свідком, мов яка-небудь ревнива жінка, чий чоловік одного разу втратив голову й пошився в дурні, чи не так? О, ні, Максе, тобі доведеться витратити достобіса часу, аби довести хоч якусь мою провину». Вона стояла переді мною, розгойдуючись на підборах, руки в кишенях, на обличчі — усмішка. «Ти хоч усвідомлюєш, що я можу змусити Денні, як мою служницю, підтвердити в суді під присягою все, що я її попрошу? І те, що решта слуг у своєму сліпому невігластві наслідуватимуть її приклад і також присягнуть? Вони ж думають, що ми живемо в Мендерлеї разом, як чоловік і дружина, хіба ні? І так само вважають усі: твої друзі, весь наш маленький світ. То яким же чином ти збираєшся довести, що це не так?» Ребекка вмостилася на краєчку столу і, погойдуючи ногами, спостерігала за мною. «Максе, якби в мене була дитина, — проказала вона, — ні ти, ні хто інший нізащо не довів би, що вона не від тебе. Мій син ріс би тут, у Мендерлеї, носив би твоє ім’я. І ти нічого не зміг би вдіяти. А після твоєї смерті Мендерлей перейшов би йому в спадок. Ти не зміг би цьому завадити. Це родове майно. Тобі б хотілося мати спадкоємця, чи не так? Якому ти передав би свій улюблений Мендерлей? Тобі б сподобалося бачити, як мій син лежить у колясці під каштаном, грається на галявині в чехарду, ловить у Щасливій долині метеликів, правда ж? Ти був би у справжньому захваті, Максе, еге ж? Бачити, як мій син росте день за днем, і знати, що коли ти помреш, усе це належатиме йому?» Вона вичекала хвилину, похитуючись на підборах, а тоді запалила цигарку й стала коло вікна. Ребекка зайшлася сміхом. Сміялась і сміялась. Я думав, вона ніколи не припинить. «Господи, як же це смішно! — сказала вона. — Неймовірно! Смішніше нікуди! Я ж уже повідомила тобі, що збираюся перегорнути сторінку, чи не так? Тепер тобі відома причина. Вони зрадіють, хіба ні? Усі ці самовдоволені місцеві, усі твої трикляті орендарі? “Це ж те, на що ми весь час сподівались, місіс де Вінтер”, — скажуть вони. Я буду ідеальною матір’ю, Максе, так само, як була ідеальною дружиною. І ніхто з них ніколи не здогадається, ніхто з них нічого не знатиме». Ребекка розвернулася й поглянула на мене, усміхаючись, одну руку запхавши до кишені, а в іншій тримаючи цигарку. Коли я її вбив, вона все ще усміхалася. Я вистрелив їй у серце. Куля пройшла наскрізь. Вона впала не одразу. Стояла, дивлячись на мене, із неквапною усмішкою й широко розплющеними очима…

Голос Максима стих, зробився настільки тихим, що майже перетворився на шепіт. Його долоня, яку я тримала у своїх, стала холодною. Я не дивилась на нього. Я спостерігала за Джеспером, що спав на килимі поряд, за тим, як його хвіст час від часу стукав по підлозі.

— Я забув, — проказав Максим, і його голос зазвучав повільно, втомлено, невиразно, — що коли вбиваєш когось, з’являється так багато крові.

У килимі під Джесперовим хвостом була дірка. Пропалена цигаркою. Цікаво, як давно вона там? Я чула, що попелом добре чистити килими.

— Мені довелося носити воду з бухти, — вів далі Максим. — Я мусив знову й знову ходити туди по воду. Навіть біля каміна, куди вона не підходила, була пляма. Від того місця, де вона лежала, кров розтеклася довкола. Здійнявся вітер. На вікні не було засувки. Воно весь час із грюкотом відчинялось і зачинялось, доки я колінкував підлогою з кухонним рушником та відром.

А по даху дріботів дощ, подумала я, він не пам’ятає дощу на даху. Дрібний, легкий і на диво рясний.

— Я переніс її на човен, — сказав Максим. — Певно, тоді вже було близько півночі. Доволі темно. Місяця не видно. Із заходу дув шквальний вітер. Я відніс її до каюти й залишив там. Згодом знявся з якоря зі шлюпкою за кормою і вийшов з маленької гавані назустріч припливу. Вітер був попутний, однак з поривами, а я перебував на підвітряному боці, під прикриттям мису. Пригадую, що грот застряг у мене посередині щогли. Розумієш, я давно такого не робив. Я ніколи не ходив у море з Ребеккою. І я подумав про приплив, про те, з якою швидкістю й силою він вривався в маленьку бухту. Вітер дув від мису, як у трубу. Я вивів човен у затоку. Туди, за буй, і спробував розвернутися, щоб обійти пасмо скель. Затріпотів малий клівер. Мені не вдавалося його згорнути. Налетів порив вітру, вирвав мені з рук шкот, і той обкрутився довкола щогли. Вітрило хльоскало й тріпотіло. Воно ляскало в мене над головою, мов батіг. Я не міг згадати, що в таких випадках треба робити. Ніяк не міг згадати. Спробував дотягнутися до вітрила, але воно розвівалося наді мною. Наступний порив вітру вдарив човен прямо в ніс. Нас почало відносити вбік, ближче до пасма. Було темно, так збіса темно, що я нічогісінько не бачив на чорній слизькій палубі. Якимось чином мені таки вдалося навпомацки спустися до каюти. Я мав із собою багнет. Якщо не зроблю цього зараз, то вже буде запізно, подумав я. Човен так близько підійшов до скель, що, дрейфуючи так іще шість-сім хвилин, сів би на мілину. Я відкрив кінгстони. Судно почало набирати воду. Я встромив багнет у днище. Одна з дощок розкололась навпіл. Я вийняв багнет і загнав його в іншу. Вода піднялася мені до кісточок. Ребекку я лишив на підлозі. Закрив обидва ілюмінатори. Замкнув двері. Піднявшись на палубу, я побачив, що до скель лишилось якихось двадцять ярдів. Я скинув дещо з того, що лежало на палубі, у воду. Там були рятувальний круг, пара весел, моток мотузки. Тоді зліз у шлюпку. Відштовхнувся, взявся за весла й почав спостерігати. Човен усе ще дрейфував. Але вже потроху тонув. Ніс занурювався під воду. Грот досі тріпотів і ляскав, мов батіг. Мені спало на думку, що хтось міг би це почути, хтось, хто пізно вночі блукав кручами, який-небудь рибалка з Керріта, чийого човна я не помітив у затоці, позаду себе. Судно зробилося меншим, воно нагадувало чорну тінь на воді. Щогла захиталась, почала тріщати. Раптом вітрильник перехилився, і в цю мить щогла розламалася навпіл, рівно посередині. Рятувальний круг і весла пропливли повз мене. Човен зник. Пам’ятаю, як я подивився на те місце, де він щойно був. А тоді погріб до бухти. Почало дощити.