Розділ «20»

Максим помовчав. Він досі дивився прямо перед собою. Зрештою поглянув на мене; я сиділа біля нього на підлозі.

— Ось і все, — сказав він. — Більше мені нічого тобі розповісти. Я лишив шлюпку біля буя, як зробила б вона. Повернувся на берег і оглянув хатину. Підлога була мокра від морської води. Вона й сама могла її вимити. Я рушив стежкою через гай. Зайшов до будинку. Піднявся сходами до гардеробної. Пам’ятаю, що роздягнувся. Здійнявся сильний вітер, і почалася злива. Я саме сидів на ліжку, коли у двері постукала місіс Денверз. Я відчинив їй уже в халаті та перекинувся з нею кількома словами. Вона хвилювалася за Ребекку. Я сказав їй повертатися до ліжка. Знову зачинив двері. Всівся, так само в халаті, біля вікна, дивився на дощ і слухав, як там, у бухті, розбивалися об берег хвилі.

Ми сиділи вдвох, нічого не кажучи. Я не відпускала його холодних рук. Мене непокоїло, чому Роберт не приходив прибрати посуд.

— Човен затонув надто близько, — сказав Максим. — Я хотів вивести його аж у затоку. Тоді б його ніколи не знайшли. Він лишився надто близько.

— То все корабель, — відказала я. — Якби не він, нічого б не трапилося. Ніхто б не дізнався.

— Він затонув надто близько, — повторив Максим.

Ми знову замовкли. Мене починала охоплювати втома.

— Я знав, що колись це трапиться, — промовив він. — Ще тоді, коли їздив до Еджкума й розпізнав те тіло. Я знав, що це нічого не дасть, геть нічого. Це було лише справою часу. Урешті-решт Ребекка взяла б гору. І те, що я зустрів тебе, анічогісінько не змінило, чи не так? Те, що я тебе кохаю, геть нічого не змінює. Ребекка знала, що кінець кінцем вона переможе. Я бачив її посмішку, коли вона помирала.

— Ребекка померла, — сказала я. — Це все, що нам треба пам’ятати. Ребекка померла. Вона не може говорити, вона не здатна свідчити. Вона більше не може тобі зашкодити.

— Там її тіло, — заперечив Максим. — Його бачив водолаз. Воно — там, на підлозі каюти.

— Нам потрібно це пояснити, — відказала я. — Нам треба придумати, як це пояснити. Це мусить бути тіло когось невідомого. Когось, кого ти ніколи не бачив.

— Її речі досі там, — зауважив він. — Каблучки на пальцях. Навіть якщо її одяг зогнив у воді, там будуть інші докази. Це тобі не просто тіло, яке прибило морем до скель. Каюта лишилась цілісінькою. Вона, певно, лежить там так само, як я її й полишив. Човен пробув там усі ці місяці. Ніхто нічого не чіпав. Він лежить на дні на тому ж місці, де й потонув.

— Але ж тіло у воді гниє, правда ж? — прошепотіла я. — Навіть якщо воно лежить там неторкане, вода ж його псує, адже так?

— Не знаю, — проказав він. — Не знаю.

— А як вони про це дізнаються? Як це виявити? — запитала я.

— Завтра о п’ятій тридцять ранку туди знову спуститься водолаз, — відказав Максим. — Сьорл уже все підготував. Вони збираються підняти човен на поверхню. Сторонніх не буде. Я поїду з ними. Його човен забере мене в бухті. Завтра вранці, о п’ятій тридцять.

— І що потім? — поцікавилась я. — Коли вони його піднімуть, що тоді?

— На глибшому місці Сьорл поставить на якір свій великий ліхтер. Якщо деревина човна не зогнила й вітрильник досі тримається купи, кран підніме його на ліхтер. А затим вони відбуксують його до Керріта. Сьорл сказав, що пришвартує ліхтер у глибині занедбаного лиману, на півдорозі до Керрітської гавані. Йому нескладно буде туди зайти. Під час відпливу там усюди спливає бруд, тож відпочивальникам не вдасться потрапити туди на човнах. Там будемо лише ми. Сьорл каже, що доведеться зачекати, доки з човна стече вода, щоб у каюті нічого не лишилося. Він збирається прихопити із собою лікаря.

— А що той робитиме? — запитала я. — Що робитиме лікар?

— Не знаю, — відповів Максим.