РОЗДІЛ III. ПІДГОТОВКА АДВОКАТОМ ДОКАЗОВОЇ БАЗИ

Глава 6. Доказування. Звільнення від доказування

Кожна зі сторін має право на одержання законного та обґрунтованого рішення. Ст. 60 ЦПК розподіляє тягар доказування між сторонами[1]. Позивач чи третя особа із самостійними вимогами доводять обставини, якими вони обґрунтовують свої вимоги, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог.

Дискусія "про чисту змагальність" триває. На суд вже не покладається обов'язок зажадати додаткових доказів для повного й усебічного та об'єктивного дослідження обставин справи. Однак суд зобов'язаний сприяти сторонам у повному та всебічному з'ясуванні обставин справи шляхом попередження про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприянню їх прав (ст. 10 ЦПК). За судом залишається і обов'язок постановити обґрунтоване рішення.

У разі якщо одержання певного доказу є утрудненим, суд зобов'язаний сприяти сторонам у його одержанні у передбачених законом випадках. Слід мати на увазі, що не всі докази можна одержати шляхом залиту, зокрема запиту адвоката. Поширеною є практика, коли навіть державні органи відмовляють у видачі доказів, наприклад, копій статутних документів, рішень тощо, мотивуючи це тим, що такі документи надаються тільки на підставі вимоги суду або прокурора. Нерідко право адвоката на запит документів, передбачене законом "Про адвокатуру", ігнорується.

За таких умов "чиста змагальність", як її розуміють окремі судді, неможлива. Суд не може стояти осторонь і бути лише спостерігачем ні при визначенні того, що потрібно з'ясувати у судовому засіданні для постановлення обґрунтованого рішення, ні щодо витребування доказів шляхом їх забезпечення.

Для порівняння: ЦПК Франції передбачає, що у випадках, коли сторона посилається на документ (акт) або доказ, який знаходиться у третьої особи (не сторони), то на підставі клопотання суд виносить постанову про витребування відповідного документа або іншого доказу. Так само діє суд і у випадку, коли такий доказ або документ знаходиться у сторони.

Закон встановлює, що докази подаються сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі. Оскільки свідок не належить до осіб, які беруть участь у справі, він не може подавати докази. Свідок сам є джерелом доказів. Якщо ж внаслідок пояснень свідка з'ясовується, що він має важливі для справи письмові або речові докази, то питання про приєднання цих доказів до справи вирішується судом з урахуванням клопотань сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ст. 10 ЦПК суд має попередити сторони про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій, якщо вони вважають зайвим витребувати та приєднувати такий доказ. Чи має право суд за відсутності бажання у сторін приєднати доказ з власної ініціативи? Оскільки суд зобов'язаний постановити обґрунтоване рішення та забезпечити всебічне і повне з'ясування обставин справи, вважаю, що суд вправі витребувати той чи інший доказ і з власної ініціативи.

Для цього потрібно попередньо заслухати думку осіб, які беруть участь у справі. Слід зважати, що суд визначає межі доказування та вирішує питання предмета доказування з урахуванням вимог і заперечень сторін. Водночас сторони й інші особи, які беруть участь у справі, мають усвідомлювати, що витребування доказів за ініціативою суду згідно з буквальним прочитанням ст. 10 ЦПК не є обов'язком суду. Попередивши учасників процесу про можливі наслідки невитребування або ненадання певного доказу, суд формально виконав свій обов'язок.

Ст. 131 ЦПК встановлює обов'язок подання доказів чи повідомлення про них суду до або під час попереднього судового засідання у справі.

Відповідно до ст. 119,131 сторони зобов'язані надати суду свої докази або повідомити про них суд до або під час попереднього судового засідання у справі. Зокрема, п. 6 ст. 119 передбачає тільки зазначення доказів, що підтверджують кожну обставину або наявність підстав для звільнення від доказування.

Це дало підстави для висновків, що документи (крім тих, що підтверджують сплату судового збору) можна не подавати разом з позовною заявою та не витрачатись на виготовлення копій документів і залишати без інформації другу сторону щодо доказів до попереднього судового засідання.

Таку позицію озвучено, зокрема, у виданні Юридична практика (№ 20 від 16 травня 2006 р.) Якщо відповідно до ст. 131 ч. 1 докази не подаються і сторона тільки повідомляє про них суд, то в обов'язок останнього входить встановити строк, протягом якого потрібно їх подати, з урахуванням часу для подання доказів.

Таким чином, сторона навіть під час попереднього судового засідання не зможе за певних умов ознайомитися з доказами. Цей порядок відкриває дорогу адвокатам для певних тактичних ходів з метою ускладнення для другої сторони підготовки до захисту. Становить інтерес і питання про обов'язок суду витребувати докази судом (137). Невиконання цих вимог може кваліфікуватись як прояв неповаги до суду (ст. 185-3 Кодексу України про адміністративні правопорушення). Найефективнішим у цих ситуаціях вважається застосування п. 3 ч. 1 ст. 91 ЦПК - постановлення ухвали про тимчасове вилучення доказів для дослідження судом. За клопотанням сторони суд має інформувати в судовому засіданні про виконання його вимог щодо витребування доказів (ч. 7 ст. 137[2]).

Головним завданням суду в розгляді та вирішенні цивільної справи є з'ясування дійсних взаємовідносин сторін і захист порушеного або оспорюваного права. Таке з'ясування можливе тільки шляхом дослідження й оцінки доказів у справі, які надаються сторонами й іншими особами, що беруть участь у справі. Отже, сторони й інші особи подають докази, а суд забезпечує їх дослідження за участю сторін. Таку діяльність називають доказуванням.

"Доказуванням є діяльність суду та осіб, які беруть участь у справі, зі збирання, дослідження й оцінювання доказів, спрямована на з'ясування дійсних прав і обов'язків учасників спірного матеріального правовідношення".

Ч. 3 ст. 60 ЦПК наголошує, що доказуванню підлягають тільки ті обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір. По суті, у цій формулі викладено межі судового розгляду, це та бритва Оккама, за допомогою якої суд відтинає все зайве і непотрібне для справи.

Ч. 4 ст. 60 ЦПК встановлює, що доказування не може ґрунтуватися на припущеннях. Цю норму не слід плутати з існуючими презумпціями, встановленими нормами матеріального права. Так, особа, яка завдала шкоди, звільняється від відшкодування, якщо доведе, що шкода завдана не з її вини. У випадку обов'язку доказування вина відповідача у спричиненні шкоди презюмується, а обов'язок її спростувати покладається на відповідача. У такому разі за допомогою презумпції визначається питання про те, на кому лежить тягар доказування відсутності вини. Ч. 1 ст. 122 СК встановлює презумпцію шлюбного походження дитини, яка складається з двох частин: презумпції материнства дружини та презумпції батьківства чоловіка[3]. Протилежне має бути доведено.

Розділ VII ЦПК містить норми, які виникають із публічних правовідносин. Тому було б доцільним передбачити особливості доказування законності оспорюваних дій та рішень і бездіяльності, а також обставин, які були підставою для прийняття відповідного акта. При цьому слід ураховувати, що в цих випадках заявник є більш незахищеною стороною, ніж державний виконавець або інша посадова особа, яка володіє більшими можливостями з відстоювання правової позиції в суді, зокрема, через свої професійні знання.

У будь-якій справі можуть мати місце обставини, які завдяки закону не потрібно доказувати. Достатньо лише вказати на них у суді. До них належать загальновідомі, преюдиціальні факти, а також обставини, визнані сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі.