Розділ «Глава 27. Забезпечення позову»

Факт пред'явлення позову стає відомим відповідачу, і він може вжити заходів до утруднення доступу до доказів або до того, щоб рішення не було виконане: сховати майно, грошові кошти, перепродати предмет позову (нерухомість або інше майно, яке підлягає реєстрації), передати його на зберігання іншим особам тощо.

Нині застосовують і більш витончені, загострені методи протидії позову (наприклад, шляхом упереджувального позову третіх осіб про визнання спірного договору дійсним, шляхом заявлення самостійних вимог на предмет спору тощо). Такі позови вже використовувались окремими суб'єктами господарської діяльності, й досить ефективно.

Ще більше часу для цього було у випадках, коли діяв обов'язковий досудовий порядок вирішення спору. Направлення претензії було сигналом про можливе пред'явлення позову.

Отже, забезпечення позову - це "створення можливості для майбутнього реального виконання рішення суду"[1]. Якщо у ЦПК 1963 р. ініціатором забезпечення позову міг бути і суд, то у новому Кодексі суд здійснює забезпечення позову тільки за заявою осіб, які беруть участь у справі. Забезпечення позову - це сукупність заходів процесуального характеру, мета якого - запобігти можливим утрудненням щодо виконання в подальшому рішення суду.

Заходи із забезпечення позову характерні невідкладністю, тимчасовим характером їх застосування та спрощеною процедурою. Тимчасовий характер заходів полягає в тому, що їх дія обмежена певним періодом. Заява про забезпечення позову може бути подана і до пред'явлення позову в суд, якщо це стосується права інтелектуальної власності.

На практиці, яка ще не усталилася та належно не визначилась, суди за інерцією допускають застосування забезпечення позову до пред'явлення позовної заяви. Між іншим, ч. 4 ст. 151 ЦПК передбачає таку можливість тільки в одному випадку: для запобігання порушенню права інтелектуальної власності.

Один із суддів Закарпаття до подання позовної заяви щодо визнання недійсним заповіту наклав арешт на майно, яке не входило у спадкову масу (будинок), а також на все спадкове майно, хоча вимоги заявив один із кількох спадкоємців.

Таким чином, було порушено не тільки вимогу співмірності (ч. 3 ст. 152 ЦПК) із заявленими позивачем вимогами, а й застосовано такі заходи всупереч вимогам закону, який не передбачає можливість забезпечення вимог до пред'явлення позову.

Аналіз ч. 3 та 4 ст. 151 і ч. 3 ст. 152 ЦПК засвідчує, що застосування запобіжного заходу можливе на будь-якій стадії розгляду справи (тобто вже має бути у суді справа). Крім того, забезпечення позову має бути сумірним із заявленими вимогами. Слово "сумірний" означає такий, що можна виміряти за однаковою з чим-небудь, наприклад, з предметом позову, мірою. Вкладений у цей термін зміст, мабуть, ширший і охоплює поняття "співвідносний". У всякому разі забезпечення позову має бути співмірним не лише у цифровому виразі, а й забезпечувати виконання рішення у випадках, якщо питання не пов'язане з грошовими вимогами.

ЦПК "встановлено можливість застосування зупинення стягнення на підставі будь-якого виконавчого документа, а не лише виконавчого напису нотаріального органу, як це було раніше, який оскаржується боржником у судовому порядку. Останнє не стосується оскарження судового рішення в касаційному порядку. У цьому разі за потреби питання про зупинення виконання вирішується ухвалою судді-доповідача суду касаційної інстанції (ч. 1 ст. 327 ЦПК). Не може це стосуватися і випадків негайного виконання рішення, яке є особливою формою захисту порушеного права"375.

Постановляючи той чи інший вид забезпечення позову до подання позову, суд не може дотримати вимог співмірності, оскільки у суді ще немає позовної заяви, а, отже, суд не знає ні змісту вимог, ні предмета спору. Саме тому закон передбачив тільки один випадок забезпечення позову до подання позову, а саме з метою не допустити порушення права інтелектуальної власності, наприклад, шляхом заборони друку певного твору, випуску статті тощо. "До такої заяви додаються документи й інші докази, які підтверджують, що саме ця особа є суб'єктом відповідного права інтелектуальної власності та її права можуть бути порушені у разі невжиття заходів забезпечення позову. Отже, лише у зазначених випадках може подаватися заява про забезпечення позову до подання позовної заяви"[2].

У Києві суд наклав арешт на неіснуючу ще квартиру, адреса і номер якої було вказано у договорі на інвестування житла. Фактично позивачу належала не квартира, а тільки право на її вимогу, оскільки позивачу належало не конкретне житло, а тільки права за договором інвестиції. У цьому випадку слід керуватись, на мою думку, Законом "Про забезпечення прав кредиторів та реєстрацію обтяжень". Попередньо зазначені у договорі інвестиції квартири можуть бути замінені на інші, набувач може цим скористатись та вибрати собі іншу квартиру, і заборона може не спрацювати. Крім того, відсутність такої квартири у державному реєстрі нерухомості унеможливлює занесення цього обмеження до реєстру заборон на нерухомість. У конкретному випадку в результаті невдалого обмеження третя особа безперешкодно зареєструвала на себе квартиру, щодо якої виник спір, і мети забезпечення позову не було досягнуто. З другого боку, заборона таки була накладена у реєстрі з моменту реєстрації квартири. Але оскільки відповідач оформив на себе квартиру під зовсім іншим номером, ця заборона спричинила проблеми для особи, яка не була відповідачем у справі.

Поширення набули і заборони на проведення загальних зборів господарських товариств. У літературі наголошувалось, що такі дії порушують вимоги ч. 3 ст. 15 Закону "Про підприємництво"[3], згідно з якою втручання державних органів у господарську діяльність не допускається. Посилання на цю норму проникли і до рішень апеляційних судів. Однак Закон "Про підприємництво", за винятком ст. 4, втратив силу. У цьому випадку прийнятнішим є посилання на ч. 5 ст. 19 Господарського кодексу України та ст. 19 Конституції, а також норми Закону "Про господарські товариства". Влада, зокрема суди, зобов'язані діяти лише на підставі й у спосіб, передбачений Конституцією та законами України. Отже, накладення заборони на проведення загальних зборів порушує права товариства на вирішення невизначеного кола питань, які стосуються господарської (підприємницької) діяльності підприємства, що є втручанням держави у таку діяльність. Крім того, якщо загальні збори допустили помилку в прийнятті рішення, то недопустимо забороняти зборам самостійно усунути цю помилку шляхом прийняття нового рішення.

Разом з тим ст. 152 ЦПК передбачає право накладати заборони на вчинення певних дій, а, отже, на проведення загальних зборів. З цим доводиться рахуватись. Але правильною була б, на мою думку, позиція, за якою б заборонялось не проведення загальних зборів взагалі, а вирішення загальними зборами певного питання, яке є предметом спору (наприклад, надання дозволу на продаж певного об'єкта). Розуміючи це право надто широко, судді встановлюють заборони на проведення загальних зборів акціонерів, припиняючи в такий спосіб вирішення важливих питань господарської діяльності підприємства та реалізації ними повноважень, які не стосуються предмета позову. Це є не чим іншим, як втручанням у господарську діяльність підприємств, у право вільно вирішувати власні справи. І хоча Верховний Суд України наголошував у конкретних рішеннях про недопустимість таких підходів, судова практика їх не сприйняла. Суди продовжують довільно застосовувати норми про забезпечення позову. Така розхитаність, розбалансованість судової практики свідчить про обмеження можливостей з боку Верховного Суду України контролювати єдність підходів і оцінок для ухвалення рішень.

Приклад. Б. заявила позов до державного реєстратора та корпорації "Астра" про ліквідацію 15 юридичних осіб і вилучення їх з державного реєстру. Ці 15 підприємств входили до складу корпорації як акціонери. У забезпечення позову позивач просила заборонити скликання загальних зборів корпорації "Астра". Самі юридичні особи до участі у справі позивачем не були притягнуті. У позовній заяві вони не вказані як відповідачі. Суддя задовольнила вимоги про забезпечення позову та заборонила скликання загальних зборів, щодо яких вже було оголошення у "Голосі України" та сплачено реєстратору за їх організацію понад 2 тис. грн. У результаті збори не відбулися. На порядок денний зборів ставились питання підведення підсумків роботи, вирішення питання про виплату дивідендів, призначення керівників підприємств та погашення заборгованості товариств. Пропоновані запити жодного відношення до предмета позову не мали. Корпорація понесла збитки, а важливі питання внутрішньогосподарського життя підприємства не були вирішені.

Важко, звичайно, збагнути, в який спосіб заборона проводити загальні збори акціонерів корпорації може забезпечити виконання рішення про ліквідацію 15 підприємств, оскільки за законом питання про ліквідацію підприємств міг прийняти тільки їх вищий орган. У корпорації не було навіть частки у статутних фондах цих господарських товариств, ліквідації яких домагалась позивачка. І як може позивачка Б., яка не є учасником цих товариств, просити суд прийняти рішення про їх ліквідацію. Зрозуміло, що і суддя мав принаймні ознайомитись з позовною заявою і дати строк для усунення її недоліків, перш ніж вирішувати питання про заборону скликання загальних зборів корпорації. Вирішуючи ж питання про забезпечення позову, суддя мав витребувати обґрунтування потреби саме такого виду забезпечення позову і зіставити його з предметом позовних вимог. За потреби суд, допускаючи забезпечення позову, може вимагати від позивача забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зловживанню забезпеченням позову, яка вноситься на депозитний рахунок суду (ч. 4 ст. 153 ЦПК).

Той же суддя щодо підприємства, яке перебувало у стадії банкрутства, наклав арешт на всі його активи вартістю в десятки мільйонів гривень заради забезпечення позову про виділення паю вартістю 560 гривень. Суддя порушив не лише вимоги сумірності, а й Закон "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом " (ст. 23), який забороняє накладання арешту й інших обмежень на майно банкрута.

Отже, під час вирішення питання про забезпечення позову слід ураховувати, чи немає заборони на певний вид забезпечення і, зокрема, враховувати заборону на арешти майна під час процедури банкрутства. Тут доречно було б дорікнути й адвокатам, які, по суті, підставили суддю з такими надуманими вимогами.

Перевірка показала, що правову допомогу надавав син одного з керівників апеляційного суду. Як бути в такому випадку - ЦПК не встановлює. Доказів втручання з боку керівника апеляційного суду у відповідачів немає. Водночас поведінка судді, його некритичне ставлення до позовної заяви, явний характер допущених суддею порушень закону дають підстави для підозр про втручання у роботу судді зі сторони. Але це лише підозри. Можливість просити вищестоящі суди про передання справи до іншої області ЦПК не встановив, а для відводу немає достатньо фактів. До того ж питання про відвід вирішує сам суддя. Мабуть, норми ЦПК, які передбачають право на відвід, слід переглянути та передбачити, що це питання вирішує суд вищого рівня або ж принаймні голова відповідного суду. Питання довіри до судді є надто принциповим і важливим для правосуддя моментом, щоб вирішення відводу доручати людині, якій недовіряють. Нерідко саме з цього починаються підозри в необ'єктивності суду.