РОЗДІЛ III. ПІДГОТОВКА АДВОКАТОМ ДОКАЗОВОЇ БАЗИ

Глава 12. Доручення щодо збирання доказів. Забезпечення доказів

Глава 13. Предмет доказування. Належність і допустимість доказів

Позов як складне явище має кілька елементів, до яких належить: предмет, підстава, зміст. "Предмет доказування - це те, що треба доводити у кожній цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права та обов'язки сторін у справі. Предмет доказування складається з двох груп фактів - фактів підстави позову і фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. У процесі розгляду справи по суті позивач має право змінити предмет позову (ст. 31 ЦПК), тобто, звернувшись до суду з однією вимогою, у процесі розгляду справи замінити її іншою в межах спірних правовідносин.

Позивач визначає коло тих обставин, які він вважає за потрібне доводити у суді. Втім на практиці суди не займають та і не можуть займати пасивну позицію в цьому питанні. Вони, своєю чергою, самі визначають, що належить довести у конкретній справі, розширюючи коло обставин, які підлягають перевірці. Так, підчас вирішення питання про поновлення на роботі у зв'язку із скороченням штатів або чисельності працівників суди з'ясовують не лише те, чи мав місце факт скорочення, а й чи було дотримано інші вимоги, які регулюють порядок такого звільнення (можливість переведення за згодою працівника на іншу роботу, надання переваг тощо).

В. І. Тертишніков виводить оригінальну формулу предмета доказування: (факти підстави позову + факти підстави заперечень проти позову) - (загальновідомі факти + преюдиціальні факти + презюмовані факти для однієї сторони + визнані факти для однієї сторони)219. Ч. 3 ст. 32 ЦПК 1964 р. відносила до презюмованих фактів ті, які згідно з законом припускаються встановленими і не доводяться у розгляді справи. Таке припущення могло бути спростоване в загальному порядку. Так, наприклад, "від обов'язку доводити вину заподіювача вини моральної шкоди звільнені громадяни й організації, яким заподіяна ця шкода діяннями іншої особи, а ця особа звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини", - зауважує В. І. Тертишніков. Очевидно, що в ч. 3 ст. 32 ЦПК йдеться про законні припущення (презумпцію). Використовуючи презумпцію, суд має право визнати істинним існування певного юридичного факту, не вимагаючи від сторони, яка на нього посилається, доказів. У законодавчих актах, як правило, вказують процесуально-правове значення презумпції. Воно полягає в тому, що сторона звільняється від доказування презюмованого факту. Наприклад, шкода, спричинена громадянину або організації, підлягає відшкодуванню у повному обсязі особою, яка заподіяла цю шкоду. Потерпілий має довести тільки наявність шкоди, тобто протиправність дій і причинний зв'язок між цими діями і шкодою.

Потерпілий, який обґрунтував наявність вказаних фактів, не зобов'язаний доводити вину особи, яка завдала такої шкоди. У цьому випадку вина особи припускається. Цю презумпцію підтверджено ч. 2 ст. 440 ЦК 1964 р. й аналогічними нормами нового Цивільного кодексу України, за якими той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкода спричинена не з його вини[1]. Ця проблема потребує окремого дослідження.

У Кодексі 2004 р. підстави звільнення від доказування викладено інакше, ніж у ст. 32 ЦПК 1964 р. Так, за ЦПК 2004 р., підлягають звільненню від доказування обставини, визнані сторонами, обставини, визнані судом загальновідомими. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало чинності, не доказуються у розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.

Проте Кодекс 2004 р. не містить вказівки на "презюмовані факти", тобто на факти, які згідно з законом припускаються встановленими і не доводяться у розгляді справи. Оскільки йдеться про презумпції, то це є певним упущенням Кодексу 2004 року.

Адвокатам та іншим учасникам процесу слід мати на увазі, що вирок у кримінальній справі, що набрав чинності, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою. Наприклад, постанова про адміністративне правопорушення під час дорожньо-транспортної пригоди, яка потягла за собою пошкодження автомобілів, може бути використана як доказ у вирішенні цивільно-правового спору щодо відшкодування шкоди щодо питання, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Ст. 4 нового ЦПК Франції вказує, що "предмет судового спору визначається взаємними позовними вимогами сторін. Ці вимоги вказують у позовній заяві й у запереченнях проти позову". Далі вказується, що предмет судового спору може бути змінено в процесі розгляду справи, втім за умови, що ці зміни мають достатній зв'язок з первісними вимогами. Отже, законодавство Франції визнає предметом позову вимоги сторін. Для практичного використання таке розуміння предмета позову простіше й доступніше.

А. Ф. Клейман вважав, що предметом доказування є факти, які або породжують право, або вчиняють перепони виникненню права, або анулюють ті чи інші права сторін[2]. А. В. Нефедьєв відстоював думку, що предметом доказування є те твердження, в істинності якого потрібно переконати суддю[3]. "Необхідний склад фактів предмета доказування визначається на підставі норм матеріального права, якими врегульовані спірні правовідносини"224. Склад фактів, що підлягають доказуванню (фактичний склад), визначається сторонами і судом залежно від характеру правовідносин. У кінцевому результаті суд визначає, чи наданих доказів достатньо для вирішення справи і чи запропонувати надати додаткові докази на підтвердження тієї чи іншої обставини.

Приклад. У справі про поділ майна подружжя з'ясувалося, що чоловік купив від своєї дружини 1/4 частину квартири. Позивачка, посилалась на свідоцтво про право власності, яке засвідчувало її право на квартиру в цілій частині. Інших документів позивачка не надала. Суд визнав за потрібне витребувати додаткові докази: договір купівлі-продажу 1/4 частини квартири, докази, що засвідчують факт реєстрації права власності, і поклав обов'язок надання цих доказів на відповідача[4].

Джерелами, за допомогою яких визначається предмет спору в кожній справі, є відповідна норма матеріального права, підстава позовних вимог і заперечень на них. Так, норма права, яка регулює певне правовідношення, вказує в загальних рисах на обставини, які слід довести.

Підстави позовних вимог і заперечень на них конкретизують ті факти, які потрібно довести у справі. Так, вимога про стягнення заборгованості за договором позики міститиме ті обставини, які потрібно довести у справі (факт укладення договору позики, позичання коштів, невиконання зобов'язання повернути борг на певну дату тощо).

У науці цивільного процесуального права немає згоди у визначенні предмета доказування. Одні вчені вважають, що предмет доказування охоплює тільки факти матеріально-правового характеру, другі вміщають у предмет доказування факти як матеріально-правового, так і процесуального характеру, а також інші факти. При цьому прихильники першої позиції визнають потребу доказування фактів процесуального характеру, однак відносять ці факти не до предмета, а до меж доказування. До фактів процесуально-правового характеру відносять, наприклад, факти, які підтверджують або спростовують право позивача на позов, факт непідсудності справи певному суду тощо. Хоч як би там було, проте в судовому засіданні потрібно доводити як факти матеріально-правового, так і процесуального характеру.

Тому предмет доказування - це сукупність обставин, які мають значення для справи і які потрібно встановити для вирішення існуючого у суді спору. ЦПК визначає, що предметом доказування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню в ухваленні судового рішення (ст. 179).

На основі виявлених юридичних фактів, які підлягають доказуванню, встановлюють і коло доказів, без яких неможливо вирішити справу. Під час вирішення питання про належність доказів важливо з'ясувати:

1) чи мають значення для справи факти, для встановлення яких пропонується доказ;

2) чи може запропонований доказ підтвердити або спростувати належний до справи факт.

Наприклад, у справах про виселення осіб із житла у зв'язку з неможливістю сумісного проживання можна зустріти посилання на неправильну поведінку відповідача не у даній квартирі або будинку, а за місцем попереднього проживання та місцем роботи тощо. Разом з тим ці відомості не мають значення для вирішення такого спору, бо закон (ст. 116 ЖК) допускає виселення за неможливістю проживання тільки у випадку, коли неправильна поведінка робить неможливим проживання з певною особою у даній квартирі або будинку.