Розділ 5. Відносини України з Євросоюзом -перспективні шляхи співпраці

Україна в Європі і світі

Основні напрями розвитку права Європейського Союзу:

• правове регулювання руху товарів;

• правове регулювання пересування робочої сили;

• правове регулювання підприємницької діяльності;

• правове регулювання руху капіталів;

• правове забезпечення дотримання прав і свобод громадян;

• інші питання, висунуті реальним життям.

Як зазначалося, Договір про Європейський Союз підписано у Маастрихті 7 лютого 1992 р. Він мав набути чинності одночасно зі створенням єдиного ринку Європейського Співтовариства - 1 січня 1993 р., після його ратифікації національними парламентами. Однак ратифікація Договору зіткнулася зі значними перешкодами.

Так, референдум у Данії 1992 р. відкинув її, і лише повторний референдум наступного року відкрив шлях до ратифікації. Договір набув чинності 1 листопада 1993 р. Утворення ЄС безпосередньо торкнулося Європейського Економічного Співтовариства, яке через внесення відповідних змін до Римського договору 1957 р. перейменовано на Європейське Співтовариство. Означене реформування передбачало, що Європейське Співтовариство більше не е суто економічним об'єднанням. Окрім економіки, його діяльність поширювалася тепер на культуру, освіту, охорону здоров'я, молодіжну політику, захист прав споживачів, транспорт і под.

У Договорі про Європейський Союз уперше за всю історію євро-інтеграції засвідчено обов'язок Союзу дотримуватися прав і свобод людини та громадянина, котрі закріплені в Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1959 р., а також зафіксовано окремі права: свобода пересування, виборчі права, право подавати петиції та ін.

Загалом Маастрихтський договір сформулював основні цілі Євросоюзу. Це підтримання соціально-економічного прогресу через утворення простору без внутрішніх кордонів, посилення економічного й соціального співробітництва, наслідком чого мало бути формування економічного та валютного союзу з уведенням у майбутньому єдиної валюти; утвердження ідентичності ЄС на міжнародній арені внаслідок проведення спільної зовнішньої політики й політики безпеки, у тому числі визначення в майбутньому політики спільної оборони; посилення захисту прав та інтересів громадян країн-членів через установлення громадянства Союзу й розширення тісної співпраці у сфері юстиції та внутрішніх справ.

У червні 1997 р. в Амстердамі схвалено проект Договору про зміни Договору про Європейський Союз. Договір був остаточно схвалений головами держав та урядів країн - членів ЄС 2 жовтня 1997 р. і набув чинності 1 травня 1999 р. Його повна назва - Амстердамський договір про зміни Договору про Європейський Союз, договорів, що затверджували Європейські Співтовариства, та пов'язаних з ним актів.

Амстердамський договір висунув перед ЄС такі основні завдання: розв'язати проблему зайнятості й прав громадян, підтверджуючи, що держави-члени несуть велику відповідальність за зайнятість населення; знищити останні наявні перешкоди для свободи пересувань і зміцнити безпеку через консолідацію та посилення співпраці держав-членів у сферах юстиції та внутрішніх справ; надати Європі впливовішого голосу у світових справах, поклавши на Європейську Раду (глав держав чи урядів) відповідальність за формулювання спільних стратегій, котрі реалізовуватимуть Євросоюз і держави-члени, а також призначивши Верховного представника ЄС; зробити інституційну структуру Євросоюзу ефективнішою з огляду на майбутнє його розширення, зокрема в напрямі східноєвропейських держав.

У 2000 р. була скликана Міжурядова конференція, яка впродовж року погоджувала рішення з питань, які залишилися нерозв'язаними в Амстердамі: розміри і склад Європейської комісії; перебалансування позицій з голосування в Раді ЄС; генералізація принципу кваліфікованої більшості.

Прийняті рішення Європейської Ради гостро розкритикували політичні й громадські кола та ЗМІ. Наприклад, колишні Президент Франції В. Ж. Д'Естен, Голова Європейської комісії Ж. Делор та її попередні члени - Е. Давіньйон і П. Сазерленд акцентували, що інституційна реформа є обов'язковою умовою розширення ЄС. Однак вона не може підноситися до розв'язання лише трьох "технічних" питань, оскільки вимагає всебічного перегляду самої філософії європейського будівництва.

У зв'язку з цим реформи, необхідні для ефективного функціонування ЄС після його майбутнього розширення, були остаточно узгоджені під час сесії Європейської Ради в Ніцці (7-11 грудня 2000 р.) - найтривалішого саміту ЄС в історії.

У Брюсселі 1-2 травня 1998 р. відбулося засідання Європейської Ради, під час якого прийнято остаточне рішення про формування Економічного й валютного союзу (ЕВС) і введення спільної валюти - євро. Досягнутий усіма країнами - членами ЄС прогрес у реалізації "критеріїв конвергенції" дав змогу Єврораді прийняти рішення про створення ЕВС у складі 11 держав - Австрії, Бельгії, Німеччини, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Португалії, Фінляндії, Франції. Зазначимо, що з 1 січня 1999 р. розпочалася незворотна фіксація обмінного курсу валют країн-учасниць та їхня прив'язка до євро. Екю було замінено на євро" яке стало повноцінною валютою, спільною валютою держав-членів, котрі повністю беруть участь у єдиній валютній політиці. Відтак з 1 січня 2002 р. Європейський центральний банк, як і центральні банки держав-членів, мали ввести в обіг євро-банкноти, і саме від цього моменту вони та монети євро повинні вважатися офіційним платіжним засобом. Держави-члени, котрі приєдналися до ЕВС, повинні випускати монети - євро чи центи. Банкноти й монети національної валюти залишатимуться офіційним платіжним засобом на території країн-членів не більше шести місяців після завершення перехідного періоду. Регламент стосовно деномінації та технічних характеристик монет євро, які випускатимуться в обіг, передбачав, що перша серія складатиметься з восьми номіналів (1, 2,5,10,20,50 центів, 1 і 2 євро). Паралельно зі запровадженням євро з 1 січня 2002 р. банківські комісійні збори за транскордонні платежі в євро необхідно привести у відповідність до комісійних зборів із трансакцій у євро на національному рівні.

Внаслідок упровадження в обіг країн - членів ЄС євро 1 січня 2002 р. національні валюти припинили існування. Національні банкноти та монети ще можна було використовувати впродовж щонайбільше восьми тижнів, але здійснення платежів у старих національних валютах за картками, чеками і трансферами унеможливилось. Протягом періоду подвійного обігу споживачі мали змогу розраховуватися в крамницях національними банкнотами й монетами, що залишилися в їхньому користуванні. Після завершення перехідного терміну національні банкноти дозволялось обміняти в більшості комерційних банків (упродовж кількох місяців), а після десяти років їх можна обміняти лише в центральних банках країни походження валюти.

Отже, Європейський Союз - сім'я демократичних європейських країн, котрі об'єдналися заради миру та процвітання. ЄС - це не держава, що має замінити існуючі держави, і він також значно більший за будь-яку міжнародну організацію. Країни, що належать до його складу, заснували спільні інституції, яким було делеговано частину їхніх суверенних повноважень, завдяки чому стало можливо демократично приймати рішення з конкретних питань. ЄС створив спільну валюту, динамічний спільний ринок, де люди, послуги, товари і капітал пересуваються вільно. Він намагається зробити так, щоб унаслідок соціального прогресу та справедливої конкуренції якомога більше людей могли скористатися перевагою спільного ринку.

Норвезький Нобелівський комітет 12 жовтня 2012 р. присудив ЄС Нобелівську премію миру "За внесок упродовж більше шести десятиліть у просування миру і примирення, демократії та прав людини в Європі".

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна в Європі і світі» автора Галик В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Розділ 5. Відносини України з Євросоюзом -перспективні шляхи співпраці“ на сторінці 4. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ 1. Україна в Європі та світі - складова формування і розвитку нової системи міжнародних відносин

  • Засади, пріоритети і засоби зовнішньої політики України

  • Джерела формування цілей, засад та засобів зовнішньої політики України

  • Міжнародне визнання незалежної України

  • Розділ 2. Міжнародна політика України після розпаду СРСР. Створення СНД

  • Проблеми інтеграції України в рамках СНД

  • Україна в системі економічно-фінансових організацій СНД

  • Україна в Організації Чорноморського економічного співробітництва

  • Україна - член регіональних економічних угруповань у межах СНД

  • Україна і зона вільної торгівлі СНД

  • Розділ 3. Взаємовідносини України з Російською Федерацією

  • Питання правонаступництва власності колишнього СРСР в українсько-російських відносинах. Без'ядерний статус України і політика Росії

  • Територіальні питання та проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах

  • Розділ 4. Створення організації об'єднаних націй та участь України в її роботі

  • Україна в організаційних структурах ООН

  • Допомога ООН під час ліквідації Чорнобильської катастрофи. Миротворча діяльність України в рамках ООН

  • Розділ 5. Відносини України з Євросоюзом -перспективні шляхи співпраці
  • Європейський вибір України - визначальний вектор зовнішньополітичної діяльності

  • Галузеві взаємовідносини України з Європейським Союзом

  • Сфера безпеки й оборони у рамках співробітництва між ЄС та Україною

  • Співробітництво України і ЄС у сфері охорони довкілля

  • Співпраця України з ЄС у сфері науки і технології, дослідження та розвитку

  • Регіональне співробітництво між Україною та ЄС

  • Євроінтеграційний курс України - позитиви та негативи

  • Розділ 6. Участь України у міжнародній безпеці. співпраця з НАТО: проблема членства

  • Створення та структура Північноатлантичного альянсу

  • Взаємовідносини між Україною та НАТО

  • Основні галузі співпраці України з НАТО

  • Основні результати практичного співробітництва

  • Вступ України до НАТО: переваги та недоліки членства

  • Недоліки

  • Розділ 7. Взаємовідносини України з країнами центрально-східної Європи

  • Відносини України з Республікою Польща

  • Україна та Румунія

  • Українсько-словацькі політичні відносини

  • Взаємовідносини України з Чеською Республікою

  • Розділ 8. Етапи налагодження зовнішньополітичних контактів України з державами західної Європи

  • Українсько-німецькі відносини

  • Українсько-британська співпраця

  • Політичний діалог України з Італією

  • Франція як важливий чинник Європейської і трансатлантичної інтеграції України

  • Розділ 9. Формування міждержавних дипломатичних зв'язків України зі сполученими штатами Америки та Канадою

  • Встановлення дипломатичних відносин між Україною й Канадою

  • Розділ 10. Близькосхідний і Азійський вектор зовнішньої політики України

  • Формування українсько-іранських відносин

  • Розвиток українсько-ізраїльських узаємин

  • Розвиток відносин із провідними державами Азійсько-Тихоокеанського регіону

  • Українсько-китайські торговельно-економічні відносини

  • Розвиток відносин з Японією. Українсько-японське економічне та політичне співробітництво

  • Післямова