Територіальні питання та проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах

Україна в Європі і світі

Територіальну цілісність України було поставлено під сумнів Постановою і Заявою Державної думи Російської Федерації про Крим від 21 і 22 травня 1992 р. У цих документах зазначалася неправомочність акта передання Криму Україні (1954). У Заяві Державної думи Росії також ішлося про необхідність "захищати інтереси росіян, де б вони не проживали".

Україна почала робити висновки з уроків історії. Достатньо зауважити, що у 20-80-х роках XX ст. довільне перекроювання кордонів відбувалося майже 100 разів. Для України ситуація була оригінальною, адже протяжність неврегульованих кордонів на душу населення переважала загальносвітові показники.

Ще Мінська угода, де йшлося про утворення СНД, закріпила положення про взаємне визнання і поважання територіальної цілісності країн - учасниць Співдружності, недоторканності їхніх кордонів. У Заяві Верховної Ради України 20 грудня 1991 р. з приводу Угоди про Співдружність Незалежних Держав зазначалося: кордон між Україною - з одного боку, та Росією і Білоруссю - з іншого, є Державним кордоном України, який недоторканний. Лінія його проходження визначена Договором між Україною і Росією 1990 р. і залишається незмінною незалежно від того, чи є Україна стороною Угоди, чи ні.

Однак російська сторона стверджувала, що кордони держав, котрі утворилися після розпаду СРСР, не фіксуються і не гарантуються

Гельсінськими домовленостями. За таких умов назріла необхідність надання Державному кордонові України правового статусу. В правовому сенсі кордон України не був оформлений не лише з Росією, а й з Білоруссю та Молдовою, хоча ці країни і не висували територіальних претензій. Добрі перспективи у правовому оформленні кордонів, здавалося, відкривав Меморандум про співробітництво в охороні державних кордонів Республіки Білорусь, Російської Федерації й України, підписаний главами держав у Москві 15 квітня 1994 р. Спільна заява підтверджувала готовність продовжити роботу з договірно-правового оформлення своїх державних кордонів.

Проте таку готовність виявили лише Білорусь і Україна, які створили спільну делімітаційно-демаркаційну комісію, що вже завершила необхідні делімітаційні роботи. У 1997 р. підписано Договір про Державний кордон між Україною і Республікою Білорусь. Укладена в листопаді 1994 р. Угода між Урядами України та Молдови про співпрацю з прикордонних питань дала змогу започаткувати делімітацію українсько-молдовського Державного кордону. На листопад 1996 р. Україна з цими державами вже мала напрацьованих 40 договірних документів із прикордонних питань.

Складніше розв'язувалося питання про делімітацію українсько-російського кордону. Україна не погоджувалася на пропозиції росіян стосовно "внутрішнього й зовнішнього кордонів", і тричі у 1992 р. МЗС України надсилало до МЗС Російської Федерації ноти з проектом Угоди про делімітацію українсько-російського кордону, а також пропозиції стосовно початку його правового оформлення. Російська сторона від усіх цих пропозицій ухилялася. Влітку 1992 р. російський міністр А. Козирєв попередив, що цілісність української території не може бути незаперечним фактом.

Російський парламент 9 липня 1993 р. ухвалив Постанову "Про статус міста Севастополя", в якій наголошувалося: місто має перебувати у російському підпорядкуванні, оскільки в процесі передання Кримської області 1954 р. зі складу Росії до складу України Указ Президії Верховної Ради РРФСР 1948 р. про безпосереднє підпорядкування Севастополя Російській Республіці не визнано таким, що втратив чинність. Це рішення було однозначно оцінено агресивним політичним актом, який суперечить нормам міжнародного права, спрямований на порушення кордонів і територіальної цілісності України. Позицію України підтримала світова спільнота, передусім Рада Безпеки ООН. Вона визнала такий крок несумісним із взаємними зобов'язаннями РФ та України про непорушність кордонів, таким, що суперечить цілям і принципам Статуту ООН, а відтак не має юридичної сили.

Однак, незважаючи на рішення Ради Безпеки ООН, російська сторона продовжувала акцентувати на проблемах Криму. Державна дума РФ 23 жовтня 1996 р. прийняла рішення "Про призупинення розподілу Чорноморського флоту". Воно містило статтю, яка була прямим втручанням у внутрішні справи України. У квітні 1997 р. Рада Федерації РФ звернулася до Президента В. Єльцина з пропозицією розглянути питання про спільне володіння Росією й Україною Севастополем.

Загальна протяжність Державного кордону між Україною та Російською Федерацією - 2295,04 км, у тому числі сухопутна ділянка- 1974,04 км, морська ділянка - 321 км. На літо 1998 р. обидві сторони домовились про оформлення правового статусу акваторії Азовського моря і Керчинської протоки і завершення делімітації Державного кордону на 1999 р. На січень 2002 р, Україна повністю делімітувала сухопутний кордон з Росією.

На початку 2003 р. Президенти Росії та України підписали Договір про сухопутний кордон. Проблема морського кордону розв'язувалася з величезними труднощами. У Керчі 24 грудня 2003 р. після нетривкого, чітко спланованого "конфлікту" навколо о. Тузла Л. Кучма та В. Путін підписали Договір про співпрацю у використанні Азовського моря та Керчинської протоки і визнання Азовського моря як внутрішніх вод обох країн. Парламенти Росії та України 3 березня 2004 р. розпочали ратифікаційний процес стосовно спільних кордонів.

Проте відсутність офіційно визначеного українсько-російського Державного кордону, зокрема його вододільної частини в акваторії Азовського і Чорного морів, а також Керченської протоки, за існуючих нечітких механізмах урегулювання спорів залишається переду мовою для виникнення конфліктних ситуацій. Процес правового оформлення Державного кордону в Азово-Керченській акваторії та демаркації його сухопутної ділянки перебуває у стагнації. Численні раунди переговорів лише фіксують принципові розбіжності сторін і не наближають до подолання проблеми.

У травні 2008 р. на засіданні Підкомісії з питань Азово-Керченського врегулювання Підкомітету з міжнародного співробітництва Українсько-Російської міждержавної комісії та делегацій України і Російської Федерації з розмежування Азовського й Чорного морів та Керченської протоки були визначені спрощена серединна лінія Азовського моря, а також координати точок повороту цієї лінії та її графічне зображення. Незважаючи на це, в січні 2009 р., під час проведення 30-го раунду переговорів щодо визначення морської ділянки українсько-російського міждержавного кордону, російська делегація повернулася до своїх висхідних позицій, відстоюючи ідею спільного використання Керченської протоки і перенесення кордону в напрямок України.

Нерезультативним виявися черговий 31-й раунд переговорів з урегулювання правового статусу Азовського моря та Керченської протоки, який відбувся 16-17 червня 2009 р. у Москві: сторони знову лише підтвердили власні позиції щодо лінії Державного кордону в Азовському і Чорному морях та Керченській протоці.

Процес демаркації сухопутної ділянки кордону теж затягнувся. Перше засідання Спільної комісії з питань демаркації українсько-російського кордону, запланованого на березень - квітень 2008 р., так і не відбулося. Російська сторона дотепер не завершила внутрішньодержавні процедури із підготовки та підписання Угоди про демаркацію. Ініціативи України про підписання документа не були підтримані. Пункт № 10 Плану дій "Україна - Росія" до 2009 р., який передбачав початок практичних дій з демаркації кордону, не втілено у життя. У заявах представників МЗС України, зокрема Л. Осаволюка, висловлювалася готовність до початку демаркації сухопутної ділянки в односторонньому порядку.

У 2010 р. 29 липня набула чинності Угода про демаркацію українсько-російського Державного кордону, що створило правові підстави для започаткування процесу позначення українсько-російського Державного кордону на місцевості.

Помітною залишається проблема забруднення Керченської протоки. В українсько-російських відносинах була спроба врегулювати питання ліквідації наслідків екологічної аварії у Керченській протоці. Для цього 2007 р. створено Міжвідомчу українсько-російську робочу групу, в рамках якої відбулося шість засідань, де обговорювалися питання безпечного використання Керченської протоки. Українська сторона дала Росії власні пропозиції з правил судноплавства в акваторії протоки, але не звернулася офіційно до Уряду РФ про стягнення з російських судновласників збитків, заподіяних Україні внаслідок аварії суден у Керченській протоці. Урядова комісія України з питань техногенно-екологічної безпеки і надзвичайних ситуацій у березні 2008 р. доручила Міністерству закордонних справ, Міністерству транспорту та зв'язку, Республіканському комітетові Автономної Республіки Крим з охорони навколишнього природного середовища підготувати вимоги про стягнення з російських судновласників збитків, заподіяних Україні. Наказом Міністерства юстиції України у жовтні 2008 р. утворена Міжвідомча робоча група з питань, пов'язаних із захистом прав та інтересів України у справі стосовно відшкодування збитків, заподіяних Україні внаслідок екологічної аварії, що сталася 11-12 листопада 2007 р. в акваторії Керченської протоки, Азовського та Чорного морів з вини іноземних суб'єктів. Комісія сформулювала попередні вимоги. Однак питання подання позовних вимог вийшло за межі суто юридичної площини і набувало політичного характеру.

Отже, проблема демаркації сухопутної частини українсько-російського кордону роками залишалася "замороженим" питанням у двосторонніх відносинах, хоча останнім часом Україна відійшла від практики політизації прикордонних питань. Київ дотримується того, що між незалежними суверенними державами мають бути оформлені всі кордони. Російські партнери також так вважають. Проте ще існують певні розбіжності в підходах до цих проблем. Так, у питанні розмежування Азовського моря відсутнє єдине розуміння сторін стосовно узгодження протяжності українських і російської берегових ліній, що залишається предметом виважених дипломатичних переговорів.

Українська сторона послідовно обстоює необхідність найшвидшого розмежування суміжних морських просторів у Азово-Керченській акваторії. Позиція нашої держави в питанні делімітації Керченської протоки не змінилася. Україна наполягає на необхідності визнання кордону відповідно до міжреспубліканського (адміністративного) кордону між УРСР і РСФСР. Натомість російська сторона вважає, що в колишньому СРСР між союзними республіками адміністративний кордон морем не встановлювався. Ця відмінність у підходах двох країн не сприяє просуванню у переговорному процесі. Триває робота із пошуку взаємоприйнятих рішень на рівні експертів. З огляду на позитивну налаштованість обох сторін, є підстави розраховувати на розв'язання питань у дусі добросусідських відносин.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Україна в Європі і світі» автора Галик В.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Територіальні питання та проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах“ на сторінці 1. Приємного читання.

Зміст

  • Передмова

  • Розділ 1. Україна в Європі та світі - складова формування і розвитку нової системи міжнародних відносин

  • Засади, пріоритети і засоби зовнішньої політики України

  • Джерела формування цілей, засад та засобів зовнішньої політики України

  • Міжнародне визнання незалежної України

  • Розділ 2. Міжнародна політика України після розпаду СРСР. Створення СНД

  • Проблеми інтеграції України в рамках СНД

  • Україна в системі економічно-фінансових організацій СНД

  • Україна в Організації Чорноморського економічного співробітництва

  • Україна - член регіональних економічних угруповань у межах СНД

  • Україна і зона вільної торгівлі СНД

  • Розділ 3. Взаємовідносини України з Російською Федерацією

  • Питання правонаступництва власності колишнього СРСР в українсько-російських відносинах. Без'ядерний статус України і політика Росії

  • Територіальні питання та проблеми Чорноморського флоту в українсько-російських відносинах
  • Розділ 4. Створення організації об'єднаних націй та участь України в її роботі

  • Україна в організаційних структурах ООН

  • Допомога ООН під час ліквідації Чорнобильської катастрофи. Миротворча діяльність України в рамках ООН

  • Розділ 5. Відносини України з Євросоюзом -перспективні шляхи співпраці

  • Європейський вибір України - визначальний вектор зовнішньополітичної діяльності

  • Галузеві взаємовідносини України з Європейським Союзом

  • Сфера безпеки й оборони у рамках співробітництва між ЄС та Україною

  • Співробітництво України і ЄС у сфері охорони довкілля

  • Співпраця України з ЄС у сфері науки і технології, дослідження та розвитку

  • Регіональне співробітництво між Україною та ЄС

  • Євроінтеграційний курс України - позитиви та негативи

  • Розділ 6. Участь України у міжнародній безпеці. співпраця з НАТО: проблема членства

  • Створення та структура Північноатлантичного альянсу

  • Взаємовідносини між Україною та НАТО

  • Основні галузі співпраці України з НАТО

  • Основні результати практичного співробітництва

  • Вступ України до НАТО: переваги та недоліки членства

  • Недоліки

  • Розділ 7. Взаємовідносини України з країнами центрально-східної Європи

  • Відносини України з Республікою Польща

  • Україна та Румунія

  • Українсько-словацькі політичні відносини

  • Взаємовідносини України з Чеською Республікою

  • Розділ 8. Етапи налагодження зовнішньополітичних контактів України з державами західної Європи

  • Українсько-німецькі відносини

  • Українсько-британська співпраця

  • Політичний діалог України з Італією

  • Франція як важливий чинник Європейської і трансатлантичної інтеграції України

  • Розділ 9. Формування міждержавних дипломатичних зв'язків України зі сполученими штатами Америки та Канадою

  • Встановлення дипломатичних відносин між Україною й Канадою

  • Розділ 10. Близькосхідний і Азійський вектор зовнішньої політики України

  • Формування українсько-іранських відносин

  • Розвиток українсько-ізраїльських узаємин

  • Розвиток відносин із провідними державами Азійсько-Тихоокеанського регіону

  • Українсько-китайські торговельно-економічні відносини

  • Розвиток відносин з Японією. Українсько-японське економічне та політичне співробітництво

  • Післямова