РОЗДІЛ 3. ДУХОВНО-РЕЛІГІЙНА СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

Стратегічний вимір розвитку суспільства загалом і, зокрема, його духовно-релігійної сфери неможливий без ґрунтовного наукового аналізу щонайшвидшого визначення стратегічних орієнтирів задля розробки концептуальних засад національної безпеки держави. За сучасних умов, що характеризуються надмірною політизацією особи, загостренням проблем її соціалізації, надзвичайно зростає значення духовно-релігійного фактора у стратегічному вимірі суспільного процесу. Цьому сприяє ще одна об'єктивна тенденція - посилення взаємозалежності країн на міжнародній арені, особливо європейських, та формування єдиного інформаційного, соціокультурного і духовного простору. Все це об'єктивно вимагає від вітчизняної гуманітарної науки розробки й впровадження концептуальних засад, теоретичної бази та ефективного інструментарію, спроможного аналізувати як поточні духовно-релігійні процеси, так і, що особливо важливо, тривалі тенденції їхнього розвитку.

Реалізація національних інтересів у духовно-релігійній сфері можлива лише за умов, коли державно-церковна політика повною мірою узгоджується з практичними діями вищих керівних структур в інших галузях державного управління. Загалом стратегію реалізації національних інтересів у духовно-релігійній сфері можна визначити в таких аспектах, як: самозбереження, розвиток та експансії.

Необхідною умовою соціального прогресу суспільства є постійне піклування владних структур щодо розвитку національної духовно релігійної сфери. Саме їхнє фахове, неупереджене й адекватне щодо поточної ситуації проведення державно-церковної політики найбільшою мірою виступає виразником і провідником національних інтересів українського народу. Якщо реалізація національних інтересів обмежена лише захистом наявної духовно-релігійної спадщини, то рано чи пізно нація опиниться на межі виживання. Інтенція до розвитку неминуче виростає з інтересів самозбереження, але тоді усвідомлення останніх знаходиться в іншій площині.

Щодо духовно-релігійного забезпечення стратегічних інтересів України, то природно зрозуміло, що завданням формування інститутів незалежної держави найбільше відповідають ідеї національно-демократичного спрямування. Необхідно визначити раціональний зміст поняття "українська ідея" як конструктивного принципу державотворення. Без сумніву, консолідація суспільства не може бути досягнута на ідеологічному ґрунті космополітизму, комунізму чи будь-яких варіантів окремої релігії. Історично для України неприйнятна ідея великодержавності, яка може впливати на консолідацію суспільства в РФ.

Закріплення і розвиток національних ментальних структур насамперед вимагає формування власної глибинної системи духовно-релігійної орієнтації, україноцентристської моделі світу, тобто того особливого підходу, який дозволяє спиратися на самодостатні судження про речі та події у світі. Подібно до внутрішнього "Я" особистості, нація також повинна самоусвідомлюватися і мати власні структури вірувань, звичаїв та ціннісних орієнтацій, що ґрунтуються на власному історичному досвіді. Разом із тим нація - це певний організм, що складається з реальних особистостей, кожна з яких має ексклюзивні бажання та прагнення. Завданням держави є забезпечення прогресивного розвитку нації загалом, не пригнічуючи при цьому життєві інтереси окремих громадян, релігійних організацій чи соціальних груп. За таких умов окремі системи вірувань у свідомості нації набувають ознак збалансованої рівноваги серед решти духовно-релігійних складових суспільства. Необхідною умовою такої рівноваги постає соціально привабливий загальнонаціональний центр тяжіння. Таким центром має стати українська духовно-релігійна ідея.

Відповідно до зазначеної формули української державності, можна визначити сферу національних інтересів України у духовно-релігійній сфері як таку, що зумовлює дію механізмів самозбереження й розвитку нації та держави за умов беззастережного забезпечення права кожної людини і громадянина на свободу совісті та віросповідання. Життєві інтереси нації полягають насамперед у забезпеченні власного духовно-релігійного суверенітету, етнокультурної цілісності держави, формуванні життєвого простору нації у геополітичному вимірі для взаємовигідного гуманітарного співробітництва з іншими країнами, створенні надійної комплексної системи національної безпеки для забезпечення стабільності економічних, соціально-політичних, екологічних і духовно-інтелектуальних засад існування нації й держави.

Національні інтереси України у духовно-релігійній сфері зумовлені насамперед її статусом незалежної держави, яка самостійно визначає свою внутрішню і зовнішню політику, керуючись власними уявленнями про ситуацію у світі, усвідомлюючи при цьому також необхідність міжнародного світового правопорядку. Зрозуміло, що як частина іншої держави Україна не могла ефективно відстоювати власні духовно-релігійні інтереси і будь-яка спроба у цьому напрямі нещадно присікалася імперською репресивною машиною. Суверенітет є такою якісною характеристикою існування нації, коли вона може розпоряджатися інтелектуальним скарбом і духовно-культурною спадщиною, які належать їй історично.

Духовна єдність нації і консолідація українського суспільства. Визначальним для кожного народу є його фізичне і духовно-релігійне самозбереження. Нація, яка побудувала свою державність, реально має можливість силою захистити свою життєдіяльність від зовнішньої загрози. Але важливішим є досягнення такого рівня внутрішньої консолідації суспільства, коли нація зберігає життєздатність навіть за умов відсутності державності. Від того, у чому саме суспільство вбачає корені своєї єдності, й залежить форма і напрями його консолідації.

Духовно-релігійний суверенітет нації (на відміну від політичного, економічного, екологічного тощо) не має чітко визначених загальноприйнятих критеріїв оцінки і тому може помилково вважатися неактуальним. Але з огляду на історичну перспективу він є одним із найважливіших, бо знецінення самобутності народу, розмивання ідентичності нації, відсутність умов для повнокровного духовного розвитку суспільства неминуче призводить до виродження нації і самої держави. Україна значною мірою потерпає від того, що духовно релігійна сфера життєдіяльності суспільства не повністю національна, а поділена між Москвою, Ватиканом та світовими центрами буддизму, ісламу та неокультами.

Посягання на державний суверенітет у духовно-релігійній сфері призводить до загальної дестабілізації в країні, а неспроможність влади відстоювати національні інтереси у цій сфері свідчить про ЇЇ слабкість. Це поширює недовіру до такої влади за кордоном, престиж держави на міжнародній арені знижується і виникає загроза її незалежному існуванню. Суверенітет країни завжди має не лише зовнішній аспект - визнання іншими державами, - але й внутрішній - самоідентифікація нації як суверена. Понад те повага інших країв залежить від того, наскільки суверен поважає себе. Так, втрата нацією своєї ідентичності може призвести до її розколу на кілька самостійних соціально-політичних угруповань, які не визнають спільної історичної спадщини та вважають себе окремими народами. Це стає початком формування нових категорій національних інтересів, а відтоді й нового поняття суверенітету.

Досягнення Україною незалежності, її входження до міжнародного співтовариства створює нові умови для всебічного розвитку української нації як народу з давньою і самобутньою культурою, багатою історією та значним потенціалом в інтелектуальній і духовній сферах. Нова якість українського суспільства вимагає відповідної переоцінки системи його особистісних інтересів, які відрізняються від тих, що були за часів тоталітарного правління. Така переоцінка повинна включати повну переорієнтацію усієї системи суспільної свідомості, яка притаманна в основних рисах українському народові. Саме цим визначається важливість вивчення й корекції духовно-релігійної сфери національних інтересів України на сучасному етапі.

Український народ, як і будь-яка нація, здатний повною мірою реалізувати свої духовні та державотворчі можливості не інакше як приймаючи виклик часу відповідно до реалій сьогодення. І цей процес буде настільки ефективним, наскільки будуть використані наявні та потенційні чинники для забезпечення життєвих інтересів нації. Безумовно, слід погодитися із С. Здіоруком, який свого часу зазначив, що уся історія людства свідчить, що державотворці тільки тоді досягали успіху, коли заручалися підтримкою відповідних духовно-релігійних структур і навпаки - релігійні рухи перекроювали політичні карти світу, перекидали трони можновладців, якщо державно-церковні взаємини ставали заручниками зовнішніх інспірацій та політичних колізій.

На наше переконання, національні інтереси України у духовно-релігійний сфері полягають, насамперед, в усвідомленні необхідних умов для поступального розвитку і консолідації Українського народу на загальнонаціональних підвалинах з метою всебічного розвитку як кожного окремого громадянина, так і держави загалом. До таких умов необхідно віднести:

- формування та розвиток, відповідно до загальносвітових і європейських традицій, єдиної системи духовно-релігійної свідомості усіх націй та народностей, які разом складають український народ. При цьому не викликає сумніву, що справжня духовно-релігійна єдність нашого народу може бути досягнута лише на досить високому рівні цивілізованості усіх складових суспільно-політичного організму держави, за умов відродження історично-культурної спадщини, національного престижу та самодостатності;

- докорінну переорієнтацію ціннісних орієнтацій українських громадян за напрямом побудови справді демократичного суспільства та правової держави. Лише справжня рівність усіх перед законом, яка базувалася б не лише на невідворотності покарання, а й на добровільному усвідомленні її необхідності, гарантуватиме повноцінну свободу совісті та віросповідання як окремого громадянина, так і загалом усіх суб'єктів державно-церковних взаємовідносин в Україні;

- вдосконалення системи інформаційного забезпечення України з метою досягнення більш повного взаєморозуміння між різними етносами, конфесіями та окремими групами віруючих. Створення надійної системи протидії інформаційній експансії у релігійній сфері та налагодження дієвих механізмів боротьби з антиукраїнськими силами, які намагаються дезінформувати міжнародне співтовариство щодо демократичних процесів у нашій країні, реального стану справ зі свободою совісті та віросповідання;

- ефективну державну підтримку розбудови інтелектуального потенціалу українського суспільства, створення сучасної вітчизняної моделі науки у галузі національної безпеки, нової системи світосприйняття й освіти, зорієнтованих насамперед на розбудову й усіляке впровадження національної системи цінностей.

Значну загрозу духовно-релігійній складовій національної безпеки держави становлять міжконфесійні конфлікти.

Міжконфесійний конфлікт (МК) - крайня форма загострення і зіткнення інтересів різних релігійних об'єднань. МК мають не лише релігійне, але й політичне підґрунтя. Вони характеризуються складним переплетінням причин, надзвичайним динамізмом, невизначеністю позицій учасників та обмеженістю конструктивних підходів до їх вирішення. Конфлікти впливають на свідомість та поведінку значної частини населення, особливо на емоційному і побутовому рівнях, породжують суперечливі оцінки діяльності різних конфесій. При цьому чимало аргументів, які висувають учасники конфліктів, не завжди відповідають дійсності. МК часто супроводжуються хуліганськими діями, груповими діями, що порушують громадський порядок, можуть призвести до масових заворушень та інших протиправних діянь, які загострюють соціально-політичного стан і підривають внутрішню стабільність держави.

Основні напрями МК: