РОЗДІЛ 6. ОСОБЛИВОСТІ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ФЕДЕРАТИВНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ ЩОДО ПРОВЕДЕННЯ ІНФОРМАЦІЙНО-ПСИХОЛОГІЧНОГО ПРОТИБОРСТВА

У цьому випадку є показовим висновок авторів політики німецького варіанта неоколоніалізму: "У внутрішній політиці країни, що розвивається, виявляється мало прихильності до демократичних процедур. Навіть там, де діють демократичні конституції, вони до нинішнього дня залишаються фасадами. Дійсність має однозначну тенденцію до створення національної олігархії, причому панування сімейних кланів може змінитися владою незалежних партій, які після досягнення своєї мети все більше будуть віддалятися від народу, або інших угруповань, наприклад, військових".

У зв'язку з цим правлячі кола ФРН прагнули терміново здійснювати щоразу "роздачу кредитів" і таким чином робити свій внесок у створення середнього прошарку в країнах, що розвиваються, не звертаючи уваги на те, що "загальна західна концепція не мала перспективи стати реальністю". Федеральний уряд намагався вкласти свої кредити в руки будь-якої недержавної структури з розвитку, яка співпрацювала з відповідними структурами в країнах, які розвиваються, причому склад останніх обов'язково мав включати лише представників місцевого населення. Тоді туземний приватний підприємець, який отримує підтримку ФРН, мав справу лише з організацією, яка працювала на розвиток цієї країни і була керована його ж земляками. Кошти, що надавалися таким чином, втрачали своє державне походження. Водночас не було потреби шукати обхідні шляхи для зміцнення приватного сектора в країнах, що розвиваються, щоб у разі необхідності обійти урядові перепони". Таким чином, за переконаннями німецьких стратегів, "західній приватній економіці" гарантувалася впевненість у тому, що в країнах, які розвиваються, створюються економічні передумови для подальшого вкладання кредитів та поступового втягування місцевої економіки в залежність.

Згідно з концепцією, "для кращої координації в галузі надання допомоги з метою розвитку" передбачалася, зокрема, і така форма роботи, як створення "поста федерального уповноваженого з питань допомоги в галузі розвитку". Він мав обов'язок значно активізувати наукові дослідження щодо мови, історії, культури, правознавства, народного господарства країни, що розвивається, для того, щоб показати її народу, що німці проявляють справжній інтерес до його життя та специфічних особливостей і прагнуть до розуміння.

З метою усунення недоліків, що виникають під час навчання молодих людей з країн, що розвиваються, у західних навчальних закладах, необхідно вивчити питання про активне створення там освітніх центрів, зокрема Німецького університету в Африці за типом Американського університету в Бейруті, з німецьким складом викладачів на першому етапі. Навчальні плани таких центрів не мають обмежуватися технічними та природничими науками, а мають включати також економічні та соціальні науки, історію та країнознавство, педагогіку, право тощо. Як стипендіатів для навчання в західних країнах слід залучати порівняно невелике число особливо відібраних учнів, які вселяють співвітчизникам упевненість у тому, що багаторічне перебування в ФРН, США або іншій західній державі в Європі не завдасть великої шкоди їхній прив'язаності до батьківщини.

Таким чином, діяльність німецьких державних і недержавних структур щодо країн, які розвиваються, сумарно декларованих як "успішна економічна політика", є не що інше як політика неоколоніалізму. В основу зазначеної концепції БНД закладено найвирішальніший чинник політики сили та панування західних держав, а також спонукальний мотив - отримання максимального прибутку.

Аналіз конкретних фактів політики, які здійснюються німецькими правлячими колами у посткомуністичних європейських державах та країнах СНД, свідчить про те, що викладені вище теоретичні концептуальні принципи німецької неоколоніальної експансії сприйнятливі для такої категорії держав і застосовуються на практиці у нинішніх умовах.

Базовий матеріал також свідчить, що німецькі аналітики, науковці та інші фахівці з питань сучасної зовнішньої політики Німеччини не мають розбіжностей в оцінці подій, тенденцій і перспектив розвитку геополітичних процесів. Так, німецька наукова і політична еліта вважає, що 1991 рік став доленосним для німецької нації. Події - розвал Радянського Союзу і розпуск Варшавського пакту - призвели до зміни геополітичної і геостратегічної парадигми епохального значення. Надія багатьох на те, що кінець холодної війни приведе до епохи мирного узгодження інтересів, насправді стала химерою. Навпаки кінець конфлікту на межі "Схід - Захід" вивільнив процеси національних, етнічних, релігійних і політичних протиріч, які десятки років придушувалися відповідно до ідеологічних настанов, що існували по різних боках фронту холодної війни.

Через деякий час заявили про себе в Європі численні "периферійні" конфлікти, причина яких ґрунтувалася насамперед на національних, етнічних, етнорелігійних, економічних та екологічних проблемах. До особливої конфліктогенної зони нині відноситься так звана ісламська кризова дуга - регіони Балкан, Курдистану, Кавказу та Центральної Азії.

Німецькі фахівці наголошують на тому, що зазначені конфлікти безпосередньо зачіпають інші регіони, зокрема негативно впливають на сусідні держави. Вони загрожують миру у світі. Не виключено, що ті чи інші конфлікти можуть дестабілізувати міжнародний порядок у Європі. Якщо економічні, етнічні, демографічні чи релігійні причини зіштовхнуться з інтересами політичної влади, загроза конфлікту із застосуванням військових засобів неминуча. На такий випадок, вважають німецькі фахівці, вимоги до безпеки, зокрема інформаційно-психологічної, Німеччини повинні мати адекватну відповідь. При цьому зростає потреба у гарантованій основі для щоденної оцінки ситуації на значно більшому географічному просторі та пошуку політичних рішень. Така постановка питання нині пояснює причини турботи, яку виявляли упродовж останніх 10-ти років керівники західнонімецьких спецслужб щодо розвитку закордонної інфраструктури розвідувальної присутності.

Проведеним аналізом базового матеріалу за 1990-2009 роки доведено, що Німеччина переборола негативні наслідки об'єднання ФРН і НДР. Вона майже готова до розгортання активної самостійної зовнішньополітичної діяльності й має помітний вплив на прийняття колективних рішень ООН, ОБСЄ, ЄБРР, МВФ та інших транснаціональних політичних і фінансово-економічних структур. Зросла роль Німеччини у структурах Північноатлантичного альянсу. Нині німецька сторона має помітний вплив на рішення з міжнародних проблем, які приймають союзники, зокрема щодо застосування військової сили під час формування сучасного світового правопорядку. Вперше за післявоєнний період підрозділи бундесверу за згодою світової спільноти виконували бойове завдання за межами німецької території у складі миротворчих сил спочатку у другому ешелоні об'єднаних військових сил на чолі з США в операціях з подолання наслідків іракської агресії проти Кувейту, потім у військово-повітряній акції НАТО проти Югославії, у миротворчих операціях у Косово та інших колишніх республіках СФРЮ, а нині - в Афганістані та Іраку. Підрозділи бундесверу певний час були дислоковані в Киргизстані, Узбекистані та Таджикистані.

Правлячі кола ФРН досягли "повоєнної" стратегічної мети в Європі:

1. Завершено виконання стратегічного завдання, визначеного німецькою політичною елітою після поразки фашистської Німеччини та виникнення протистояння "Схід - Захід" у рамках холодної війни: Німеччина перестала бути "прифронтовою територією", розподільчим кордоном у протистоянні з правонаступницею СРСР Росією; "санітарний коридор" перенесено далеко на Схід, визначену роль "прифронтових держав" нині передано Польщі, Угорщині, Чехії, Словаччині, Румунії, Болгарії, Балканським державам, Молдові, Україні, Білорусі, Литві, Латвії, Естонії.

2. Успішно реалізовано тактичні завдання, засновані на завершальний період холодної війни, який позначився початком так званого процесу перебудови в СРСР: а) ліквідовано комуністичний режим на німецькій території, чим доведено вищість соціально-політичного устрою, що існував у ФРН, та обраної західнонімецькою елітою політичної стратегії, яка реалізувалася об'єднанням німецької нації в єдину державу шляхом безкровного "аншлюсу" (приєднання, поглинання) Німецької Демократичної Республіки (НДР); б) завершено реформування відповідних державних, соціально-політичних, фінансово-економічних, оборонних і правоохоронних структур на Східних німецьких землях; в) успішно завершується вихід об'єднаної держави з системної кризи, що природно виникла внаслідок об'єднавчого процесу: зміцнюються ефективність економіки, боєздатність і мобілізаційна готовність збройних сил та спецслужб, зовнішньополітичного апарату, інших відомств, відповідальних за життєзабезпечення держави.

3. Нинішнє німецьке керівництво визначилося в стратегії і тактиці, розвитку відносин із союзниками по Північноатлантичному альянсу та Західноєвропейському союзу. Генеральною метою політики в цьому напрямку є закріплення глобального визнання об'єднаної Німеччини як лідера на європейському континенті, остаточне подолання психологічного ефекту "провини за минуле" в міждержавних відносинах, утвердження Німеччини як впливової військово-політичної та економічної сили у світових справах. Для цього:

3.1. Успішно розвиваються і вдало використовуються відносини стратегічного партнерства з Францією. З Великою Британією та Сполученими Штатами Америки відносини розбудовуються в контексті розвитку процесу усередині Північноатлантичного альянсу та відносин між НАТО і ЄС.

У прямих міждержавних контактах німецька сторона виявляє стриманість, спостерігаються тенденції до поглиблення розбіжностей інтересів, демонстрації більш жорсткого поводження під час обстоювання власної позиції, особливо під час вирішення питань в економічній сфері. Проте враховуючи помітне зростання економічної могутності ФРН та її впливу на європейському континенті, з боку США посилюється зацікавленість у подальшому поглибленні американо-німецьких відносин і залежність американського впливу в Євразії від їх характеру. Американська сторона намагається надати їм статус стратегічного партнерства ("партнерства в керівництві"). Іншими словами, Вашингтон прагне до особливих відносин з Бонном у сфері розробки політики НАТО та Заходу загалом щодо регіонів спільних інтересів. При цьому підтверджується припущення, висловлюване останнім часом у політичних колах США, про те, що зближенню з ФРН сприятиме прихід в американський уряд нових політиків, "не обтяжених колишньою недовірою до німців". За океаном вважають, що необхідно визначити спільні стратегічні цілі США і Німеччини щодо країн Східної Європи, Росії та інших держав СНД, щоб уникнути можливих суперечок з питань подальшої політики в регіоні. Проте у серпні 1991 році американці не погодилися координувати свою політику з німцями на посткомуністичному просторі.

Враховуючи "історичну подвійність" уставленні американської сторони до долі німців упродовж усього періоду американо-німецьких відносин повоєнного періоду, щодо активності Вашингтона та його ініціатив політичні, військові та ділові кола у ФРН ставляться неоднозначно, подекуди звучать негативні висловлювання, оцінки і прогнози. Цим пояснюється стримане ставлення офіційних урядових кіл Німеччини та лідерів впливових політичних сил до нинішньої американської пропозиції щодо встановлення зі США "партнерства в керівництві". Німецька сторона "мовчазно" сприяє зростанню антиамериканських тенденцій у зовнішній політиці Парижа і Москви.

3.2. З іншими західноєвропейськими партнерами німецька сторона традиційно розвиває відносини з позиції більш впливового партнера, на основі компромісів, уникаючи конфронтаційних моментів в економічній сфері.

4. Створено передумови для реалізації стратегічних планів неоколоніальної "Східної політики", одного з найпріоритетніших завдань, зокрема, спецслужб розвідувальної спільноти і ЗМІ Німеччини.

4.1. На сучасному етапі німці утримуються вголос називати Схід сферою німецького впливу. Проте ні США, ні інші західні держави не мають тут таких сильних інтересів, мотивацій та можливостей, як Німеччина.