Розділ 10 Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (кінець XIX - початок XX ст.)

Відбувався процес зменшення державного і дворянського та збільшення селянського (надільного та приватного) землеволодіння. В 1905 р. земля належала: селянам - 58,5 %, дворянам - 24,5, державі та іншим власникам - 17 %.

Дворянське землеволодіння у структурі приватної земельної власності зменшилася з 83 % у 1877 р. до 64,5 % у 1905 р. Високим був рівень концентрації землі. На початку XX ст. налічувалося 32,5 тис. дворян-землевласників, розміри поміщицького маєтку в середньому становили 334 дес. землі. Однак лише 0,87 % дворян (2835 осіб) володіли понад 1 тис. дес. кожний, або 68 % від усієї дворянської землі.

Фінансовий стан поміщицьких маєтків погіршився. Викупні платежі через нестачу коштів держава виплачувала поступово, великі суми було витрачено на покриття дореформеної заборгованості, яка зросла в 1904 р. до 2,1 млрд руб. У 1913 р. у банках було заставлено 75 % приватновласницької, здебільшого поміщицької, землі.

У селянському землекористуванні були надільні, куплені та орендовані землі. В 1905 р. 3,6 млн селянських дворів1 мали 22,56 млн дес. надільної землі та 6,886 млн дес. купленої. Збільшенню приватної земельної власності сприяла діяльність державного

Селянського земельного банку (1882), через який селяни до 1900 р. купили 25 % від придбаної ними землі.

Селянське землекористування розширювалося за рахунок оренди землі, розміри якої наприкінці XIX ст. досягли 21,3 % від надільного землеволодіння. Понад 90 % орендованої землі було зосереджено у заможних селянських господарствах, які засівали 15-50 дес. У 1890-х роках орендна плата становила приблизно 60 % доходу від землі. Були поширені такі види оренди: підприємницька оренда заможного і частково середнього селянства; суборенда, коли великі орендарі ділянками здавали землю селянам; продовольча (голодна); відробіткова.

У1905 р. селянському господарству (5-6 осіб) у середньому належало 6,3 десятин. У результаті збільшення кількості сільського населення величина надільної площі на ревізьку душу зменшилася з 2,8 дec. у 1861 р. до 1,7dec. у 1905р. Безземельними були 25 % селянських дворів. Заможні селяни (власники понад 10 га) становили 16 % і володіли 37 % надільної землі та 9/10 від усіх приватновласницьких земель селян.

Ознакою сільського господарства було аграрне перенаселення. Впродовж 1860-1910 pp. сільське населення збільшилось на 86 %, а площа селянських земель - лише на 31 %. Наприкінці XIX ст. із 36 млн населення (з них 27-28 млн українців) сільськогосподарським виробництвом займалися 74,5 % (87,5 % українського). Надлишок робочої сили становив близько 9,3 млн, а промисловість України потребувала не більш ніж 1 млн осіб. Царський уряд заохочував еміграцію українського селянства за Урал, в Сибір, на Далекий Схід. За 1885-1906 pp. з українських губерній виїхало 0,8 млн осіб.

Організація сільськогосподарського виробництва відбувалася в межах поміщицького та селянського землекористування (за офіційною статистикою господарства до 50 га вважалися селянськими). Склалися два шляхи розвитку: фермерський і відробітковий (в наукових джерелах - американський і прусський). Фермерські господарства розвивалися в Катеринославській, Херсонській, Таврійській, Київській, Подільській, Волинській губерніях. Відробіткова система переважала в Чернігівській губернії, змішана система господарювання - в Полтавській і Харківській.

Селянські господарства переважали в організаційній структурі сільського господарства - приблизно 92 % від загальної кількості господарств у 1905 р. Селянські господарства обробляли 81,5 % посівних площ, їх власністю були 89,5 % усіх коней і 89,8 % великої рогатої худоби. Організація господарства велася на основі громадсько-передільного та подвірного землекористування. Уряд адміністративними заходами зберігав громаду, заборонивши в 1893 р. відчуження вже викуплених надільних земель з метою полегшення управління та забезпечення стабільності податкових зборів. Кругова порука була скасована в 1902 р.

Більшість селянських господарств залишалися натурально-споживчими. За підрахунками земських агрономів, лише господарі, які мали 6-9 дес. орної землі могли розраховувати в урожайний рік на бездефіцитний бюджет. За рівнем землезабезпечення приблизно 14 % заможних селянських дворів мали потенційні можливості організувати підприємницьке фермерське господарство.

Поміщицькі господарства розвивалися двома шляхами: а) на основі відробіткової системи та здавання землі в оренду; б) фермерським з використанням техніки та найманої праці. На початку XX ст. підприємницьких поміщицьких маєтків налічувалося 39,4 % від їх загальної кількості.

Ринковий розвиток сільського господарства потребував вирішення проблеми пришвидшення становлення підприємництва, зокрема селянського. В Російській імперії створено систему державно-громадського сприяння реформуванню аграрної економіки, спрямовану на розвиток сільськогосподарської науки та освіти, надання агрономічної та економічної допомоги господарям. У 1894 р. засновано Міністерство сільського господарства і державного майна, працювали 70 нижчих і 10 середніх сільськогосподарських шкіл, в 1904 р. - 54 дослідні станції. Організаторами масової агрономічної допомоги агровиробникам були державні агрономи, земства та просвітницькі сільськогосподарські товариства. Земства створювали агрономічні організації, проводили сільськогосподарські з'їзди й агрономічні наради. У 1914 р. налічувалося 1020 сільськогосподарських товариств, у тому числі в Полтавській губернії - 305, у Чернігівській - 108, у Харківській - 84. Вони об'єднувалися в губернські товариства: Полтавське (1865), Київське (1876), Харківське (1880), Чернігівське (1886). Товариства сільського господарства визначали програму агрономічної та економічної праці серед агровиробників, організовували показові заходи, бібліотеки, курси, пункти прокату інвентарю, виставки. При Харківському товаристві сільського господарства створено Комітет сприяння сільськогосподарській кооперації (1914), при Полтавському - кооперативне відділення. Уряд передавав земствам і товариствам 40-78 % від державних видатків на розвиток сільського господарства.

Упродовж 1905-1915 рр. у Російській державі проведено аграрну реформу, яку називають столипінською за ім'ям П.А. Столипіна - міністра внутрішніх справ, голови Комітету міністрів1. Першим кроком у напрямі реформування земельних відносин був Указ від 4 березня 1906 р. про створення центральної, губернських і повітових землевпорядних комісій. За Законом від 5 жовтня 1906 р. було скасовано права громади щодо обмеження політичних свобод селян, у тому числі місця проживання. Основні положення реформи були викладені в Маніфесті від 3 листопада 1905 р., Указі від 9 листопада 1906 р., Законі від 27 червня 1910р. та Законі про землеустрій від 29 травня 1911 р. Уряд вирішив розв'язати аграрне питання, зберігаючи поміщицьке землеволодіння, конфіскація якого не могла радикально змінити становище селян. Зміст аграрної реформи охоплював такі положення:

1) надільна земля проголошувалася приватною власністю селян. Викупні платежі за землю колишніх поміщицьких, державних та удільних селян з 1 січня 1906 р. зменшували, азі січня 1907 р. - скасовували. Селяни отримували акт на право власності на землю. Землевпорядкувальними роботами займалися державні комісії;

2) реформа землеустрою передбачала, що:

o селянське домогосподарство, яке володіло землею на основі громадсько-передільного права, могло вимагати закріплення надільної землі як приватної власності згідно з ухвалою більшості голосів членів громади. За селянським господарством закріплювали в особисту власність також громадські землі, якими воно користувалося. У власність закріплювали надлишки землі понад норму на одну особу, якщо селянин платив за них громаді викупну ціну, визначену в 1861 р. Там, де не було переділу землі впродовж 24 років, землю у власність закріплювали обов'язково і незалежно від бажання селян, а за надлишки землі не треба було платити взагалі;

o всі домогосподарства отримали право виходу з громади та виділення замість черезсмужних земель одного компактного земельного масиву - відрубу на основі рішення понад 2/3 членів громади. Передбачалося переселення на хутори;

3) організовано кредитну допомогу селянам через Селянський земельний банк, який також отримав право продажу удільних земель селянам;

4) передбачалось переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.