Розділ 10 Особливості розвитку ринкового господарства та основні напрями економічної думки в Україні (кінець XIX - початок XX ст.)

Формування індустріальної соціальної структури суспільства не завершилося. У 1897 р. у містах проживало 13,6 % населення українських губерній, у 1913 р. - 28 %. У Російській імперії цей показник становив 20,3 %. Урбанізація відбувалась повільніше ніж у країнах Західної Європи.

У 1913 р. в Україні було 3,6 млн вільнонайманих працівників. Робітничий клас формувався повільно. У структурі зайнятості населення промислових робітників було лише 17 %, у сільському господарстві працювало 66,8 %, у сфері обігу - 16,2 % (промислова і торговельна буржуазія, поміщики). У промисловості в 1901 р. працювало 360,2 тис. робітників, у 1916 р. - 812,5 тис.

Швидкий промисловий розвиток зумовив значний приплив населення з Центральної Росії. Наприкінці XIX ст. частка росіян серед населення України становила 12 %. Це були здебільшого робітники-гірники, металурги та адміністративні службовці.

Російське населення переважало у Донецько-Криворізькому регіоні, містах Катеринославської, Херсонської та Київської губерній. Так, у Миколаєві росіян було 66,3 %, а українців - 7, 5 %, у Харкові - відповідно 62,8 і 26, в Одесі - 47,4 і 9,2, у Києві - 54,5 і 21 %. У Донбасі приблизно 70 % робітників були вихідцями з великоросійських губерній.

У загальноросійському економічному потенціалі господарство України мало високий рейтинг. У 1913 р. Україна займала 2,5 % території Російської імперії, в ній проживало 17,5 % населення імперії, було 20 % підприємств, які виробляли 24,3 % від загальної вартості продукції, на них працювало 14,5 % усіх робітників. Україна забезпечувала 21 % валового збору зерна.

У світовій економіці роль господарства Російської імперії характеризують такі показники: частка у світовому ВВП становила 9,07 % (США - 23,49 %, Німеччини - 8,52, Великої Британії - 8,65, Франції - 5,91 %), а у світовому промисловому виробництві - 12,73 % (США - 29,45 %, Німеччини - 9,57, Великої Британії -13,27, Франції - 8,36 %). Однак вартість промислової продукції на душу населення становила 20-30 руб., у США - 300- 400 руб. Перед Першою світовою війною економіка Російської імперії посідала 5-те місце у світі за рівнем індустріального розвитку.

Західна Україна залишалася аграрно-сировинним і збутовим регіоном Австро-Угорської імперії. Перед Першою світовою війною промисловість і банківську систему повністю контролював іноземний, насамперед австро-угорський та німецький, капітал.

Господарство Західної України було аграрним. Інформації щодо структури народного господарства немає. В1912 р. у Галичині та Малопольщі частка сільського господарства, за даними офіційної статистики, становила 45,7 %. У сільському господарстві було зайнято 93 % самодіяльного населення, у промисловості - 4,3 %, серед українців - лише 1,4 %. У Закарпатській Україні в промисловості працювало не більш ніж 5 % населення. Аграрне перенаселення перевищувало потреби сільськогосподарського виробництва в 2-3 рази.

У структурі промисловості вартість фабрично-заводської продукції в 1913 р. дорівнювала лише 1/3 вартості всієї продукції. Загальна кількість фабрично-заводських робітників на західноукраїнських землях досягла приблизно 70 тис Обробна промисловість Західної України на початку XX ст. давала лише 1/6 частину національного доходу краю і близько 1/7 суспільного продукту.

Соціально-економічний розвиток характеризувався активним процесом акціонування та монополізації. В1910 р. на Галичині було 56 акціонерних товариств, Закарпатті та Буковині - 26. У банківській сфері в 1913 р. 7 банків Галичини та 3 банки Буковини володіли 38 % грошових ресурсів усіх банків, без кооперативних. Два банки Галичини (Крайовий і Промисловий) і один банк Буковини (Земельний) контролювали 60 % від вкладів усіх банків цих земель.

Соціальна структура населення відповідала економічній відсталості західноукраїнських земель. Міське населення Західної України в 1880 р. становило 17,1 %, у 1910 р. - 19,8 %. Повільно формувалася національна промислова буржуазія. Поміщики та торговці вкладали гроші у торгівлю, посередництво та спекуляцію.

Розвиток народного господарства України в цей період в науковій літературі характеризується як "наздоганяюча модель", модернізована "згори", якій властиві несистемне використання науково-технічних досягнень, пріоритетність окремих галузей, збереження багатоукладності, соціальні проблеми, активне втручання держави в економічний розвиток.

Важливим чинником розвитку народного господарства України була кооперація.

У Східній Україні її зародження пов'язане з Харківським споживчим кооперативом, статут якого затверджено в 1866 р. Упродовж 1866-1870 рр. засновано 20 споживчих кооперативів. У 1890-х роках - на початку XX ст. сформовано систему кооперативів (за російською термінологією - товариществ) та їх союзних організацій. Розвивалися такі види кооперації, як споживча, кредитна, виробнича, сільськогосподарська.

Споживчих кооперативів у 1912 р. в українських губерніях було 2500 (37 % від загальноімперських). Вони об'єднувались у понад 10 повітових і губернських спілок.

Кредитні кооперативи поділялися на ощадно-позикові та кредитні. В 1912 р. їх діяло відповідно 911 і 2479. Ощадно-позикові товариства функціонували на основі паїв і вступних членських внесків, кредитні - державних позик і пожертвуваних сум. Кооперативи були об'єднані в союзні організації, працював Київський кредитний банк "Союзбанк". їх діяльність регулював закон 1895 р.

Виробнича кооперація започаткована з сільськогосподарської артілі на Херсонщині, заснованої в 1894 р. У 1896 р. таких кооперативів було понад 100. Надалі організовували артілі ремісничі, робітничі, портових вантажників, інженерів тощо. З 1902 р. їх діяльність визначалася за законом про виробничі кооперативи.

Сільськогосподарська кооперація в Україні почала розвиватися в 1912-1914 рр. У Російській імперії її діяльність регулювали статути 1897 р. і 1908 р. Загальних даних щодо кількості сільськогосподарських кооперативів в Україні немає. Відомо, що в 1913 р. у Подільській губернії їх налічувалось 21, Київській - 15. Кооперативні організації створювали сільськогосподарські товариства (за російською термінологією - общества), що займалися культурно-просвітницькою діяльністю серед сільських господарів. Це був період обговорення серед науковців і практиків значення кооперації для селянських господарств.

У Західній Україні діяльність кооперативів визначав австрійський закон про заробітково-господарські спілки (кооперативи) 1873 р. Характерною ознакою кооперації на західноукраїнських землях був національний характер. У1913 р. в Австро-Угорщині діяло 1525 українських кооперативів, або 8,1 % від їхньої загальної кількості. Засновниками та керівниками кооперативів були інтелігенція та сільські священики.

До перших українізованих кооперативів належала кредитна спілка "Віра", яка виникла в 1873 р. у містечку Тисмениця Тлумацького повіту. В 1874 р. польські кооператори створили у Львові Союз заробіткових і господарських товариств, до якого належало 51 кредитний і 7 промислово-торговельних кооперативів з 17175 членами. Серед них були українці. У 1883 р. у Львові на кошти українських заможних міщан і селян організовано кооперативне торговельне підприємство "Народна торгівля", яке вважається першим українським споживчим кооперативом. Напередодні Першої світової війни до його складу входило 19 філій і понад 831 крамниця. Перед Першою світовою війною в Західній Україні було 38 українських торговельних кооперативів, у тому числі на Галичині та в Малопольщі - 27, на Буковині - 7, Закарпатті - 3. Польських кооперативів було 18, німецьких - 3, єврейських - 7. Вони об'єднували 68 тис. дрібних виробників.