Основою етнопедагогіки є національне виховання, бо воно "сповідує, — як наголошує В.Н. Ликов, — одну і ту ж мету — виховати національно свідому особистість, громадянина, який би дорожив національними і загальнолюдськими вартостями та святинями, глибоко пізнав би їх та поважав"1.
У нинішніх умовах, коли, з одного боку, мав би утверджуватися процес демократизації українського суспільства, відродження національних засад виховання молодого покоління, але з іншого — на людину активно впливає засилля чужої масової культури низького ґатунку, кардинальним є питання відродження, актуалізації ідеї народності виховання, на чому неодноразово наголошував К.Д. Ушинський: "Загальної системи народного виховання для всіх народів немає не тільки на практиці, а й у теорії, і німецька педагогіка не більш як теорія німецького виховання. У кожного народу своя особлива національна система виховання; а тому запозичення одним народом у іншого виховних систем є неможливим.
Досвід інших народів у справі виховання є дорогоцінною спадщиною для всіх, але точно в тому ж розумінні, в якому досвід всесвітньої історії належить усім народам. Як не можна жити за зразком іншого народу, яким би принадним не був цей зразок, так не можна виховуватися за чужою педагогічною системою, якою б вона не була стрункою і добре обдуманою. Кожний народ щодо цього повинен випробувати свої власні сили"2.
Надійним фундаментом для реалізації завдань народності виховання має стати українська народна педагогіка як "галузь емпіричних педагогічних знань і народного досвіду, які виражаються у панівних у народі поглядах на мету й завдання виховання, в сукупності народних засобів, умінь та навичок виховання й навчання"8.
Отже, етнопедагогіка як наука про народну педагогіку має вирішувати такі завдання:
• всебічно вивчати досвід українського народу в царині виховання;
• актуалізувати надбання народу в сфері виховання з урахуванням особливостей соціального розвитку суспільства;
• визначати шляхи та засоби ефективного використання досягнень української народної педагогіки в системі національного виховання;
• визначати відповідність ідей народної педагогіки сучасним завданням виховання всебічно розвиненої особистості.
Таким чином, народна педагогіка — це невичерпне джерело мудрості певного етнічного соціуму у справі виховання молодого покоління. Відомий російський педагог Г.М. Волков, який у середині минулого століття, коли на народну педагогіку певною мірою було накладено табу, започаткував новий етап у розвитку науки про народний досвід виховання дітей, назвав цей пласт надбань народів різних національностей у царині виховання "педагогікою національного розвитку, етнічного самовиховання, національного порятунку"1.
Це твердження незаперечне, бо народна педагогіка всім своїм тисячолітнім багатством проголошує й утверджує культ найголовніших цінностей суспільства — культ Матері, Батька, Родини, Доброти, Честі, Гідності й Поваги до Людей, культ бережливого ставлення до природного довкілля.
В умовах домінування техногенних систем, глобалізації суспільних відносин особливої ваги набуває культова народна ідея ставлення людей, що живуть на планеті Земля, до природного довкілля як до святині. По суті, ця проблема в останні десятиріччя набуває першочергової значимості. Людство дійшло до крайньої межі. Питання виживання е кардинальним і безальтернативним: або людство схаменеться і буде жити у злагоді з природою, або воно загине від глобальних природних катастроф. На вході в один із зоопарків у США висить дзеркало, а під ним застережливий напис: "Подивися в дзеркало! Ти побачиш у ньому найбільш шкідливе створіння на Землі — людину. Вона знищує те, чого не створювала сама - ріки, ліси, звірів і птахів. У нашому зоопарку мешкають ті представники фауни, які ще збереглися на Землі, хоча багатьох з них уже занесено в Червону книгу. Подумай про це, людино! І зупинись".
Щорічно з надр планети видобувається понад 200— 250 млрд т сировини, але лише 1—3 % її використовується з користю, а 97—99 % іде у відходи. Значна частина цих відходів отруює навколишнє середовище. За розрахунками екологів, уже в перші десятиріччя XXI ст. у природі можуть розпочатися незворотні зміни — перші кроки її агонії як адекватної реакції на нерозумні дії людини. Індустріальна цивілізація — це цивілізація хижаків, які сліпо й тупо заради короткотермінової вигоди руйнують, знищують усе навколо себе, пожирають планету і себе, і не видно зупину, будь-якого остраху. Людство у переважній більшості навіть не оглядається назад, щоб подивитися на страшні "творіння" рук своїх. А в давнину люди бережливо брали від природи лише мінімум необхідного для прожиття. Оберігали ліси, джерела, представників фауни та флори. Дбали про єдність з природою, надавали окремим природним об'єктам, представникам тваринного світу властивостей живих істот.
Український вчений В.І. Вернадський (1863—1945), виходячи з філософії народної педагогіки про єдність людини з природним середовищем, на початку XX ст. обґрунтував концепцію ноосфери. Ноосфера (грец. neos — розум і sfera — куля) — оболонка земної кулі, де відбувається взаємодія природи і людського суспільства. Ноосфера формується в умовах складних взаємовідносин і взаємозв'язків природи й суспільства, значного розширення впливу діяльності людини на навколишнє середовище. Людина — це суб'єкт суспільно-історичного процесу, розвитку матеріальної та духовної культури на Землі. Вона є біосоціальною істотою, тісно пов'язаною з іншими біологічними формами життя, але такою, що зуміла виділитися з них завдяки здатності займатися продуктивною працею, володіти мовою і свідомістю. Життєва філософія людей, що населяють земну кулю, і повинна б ґрунтуватись на розумінні єдності людського буття і різноманіття біологічного життя при* роди як єдиного цілого. В.І. Вернадський окреслив найбільш істотні характеристики процесів, що відбуваються в ноосферній цивілізації. По-перше, це формування особливої ноосферної свідомості, яка має ґрунтуватися на тому, що на планеті Земля наявна єдність і незаперечна цінність усього живого; необхідність постійної підтримки гуманістичного морально-психологічного клімату в суспільстві, який стримував би людей відрізних соціально-економічних і природних конфліктів. По-друге, твердження про єдність людей на Землі, їхню рівність незалежно від расової, національної, релігійної, соціальної належності. По-третє, усі мешканці Землі мають установлювати між собою тісні взаємозв'язки у різних сферах діяльності: економічній, політичній, інформаційній; забезпечувати рівноправний обмін матеріальними і духовними цінностями. По-четверте, забезпечення здорового екологічного довкілля, створення оптимальних умов для матеріального й духовного добробуту. По-п'яте, забезпечення демократичних засад у соціальному розвитку спільнот, які проживають на планеті.
За останні два століття люди, ігноруючи те, що вони є невід'ємною частиною ноосфери, під впливом науково-технічного прогресу, почали по-хижацькому ставитися до природи, забуваючи, що вони самі є її органічною частиною. Люди "погрузли" у гріхах і стали руйнівниками того соціобіологічного світу, в якому живуть. Біблійний вислів "Хто примножує знання, той примножує скорботу" акцентує увагу на небезпеці нерозумного використання знань. Тому людству треба оглянутися назад, повернутися до джерел народної мудрості, щоб навчитися жити в умовах ноосфери і тим самим врятувати цивілізацію, врятувати себе. Необхідний своєрідний духовний катарсис (лат. catharsis — очищення). В історії людства очищення, духовне звільнення від грішного давно ввійшло в соціальну практику, передусім у систему різних віровчень.
У цьому сенсі можна погодитися з думкою дослідника І.М. Карпенка: "Реалізація ідеалу ноосфери потребує нового підходу до сутності сучасного виховання, загальна мета якого — формування в людини потреби та здатності до постійного катарсису в усіх проявах життєдіяльності. Катарсис є синтетичним, багатостороннім явищем, що включає фізіологічні, психічні, моральні, інтелектуальні чинники, а тому здійснює цілісний вплив на цілісний світ людини... Занепад духовної культури суспільства або особи — це результат розбалансування катарсисного механізму".
Наближення до життя за законами ноосфери, а отже, за постулатами народної мудрості щодо бережливого ставлення до навколишнього середовища, очищення від гріховності, каяття за помилки — процес тривалий і досить складний, який вимагає значних зусиль і наполегливої праці багатьох поколінь. Але альтернативи цьому немає. Люди повинні зрозуміти, що вони — невід'ємна частина ноосфери і їхня життєдіяльність має узгоджуватися передусім із законами та глобальними процесами, які відбуваються у ноосфері. Нині можна лише дивуватися і ставити запитання: коли і чому механізм відчуття людиною органічної єдності з природою, з ноосферою дав такий великий збій?
Враховуючи вищезазначене, одним із принципово важливих і конструктивних завдань сучасної освіти є формування нового, глобального типу свідомості — ноосферної. Антропогенна, техногенна діяльність руйнує біосферу. Безконтрольна технологічна діяльність людини створює небезпеку знищення самої людини. Потрібна переорієнтація вектора суспільної свідомості. Необхідно формувати такий світогляд, таке світорозуміння, культивувати такий світолад, за якими основною цінністю було б досягнення гармонійного співіснування і розвитку природи та суспільства.
Щоб досягнути цієї мети, треба насамперед перебудувати, переорієнтувати систему освіти. На сучасному переломному етапі розвитку людства проблема освіти висувається на перший план серед багатьох інших соціальних проблем. Освіта стає стратегічним чинником виживання людства, його подальшого стійкого і безпечного розвитку.
Кожен народ упродовж багатьох тисячоліть творить свою народну педагогіку, яка ґрунтується на філософії життя людини взагалі та філософії життєдіяльності певного етносу. Народна педагогіка — це багатотомна біблія накопичених тисячоліттями знань, умінь і навичок про виховання людини. Вона є наймудрішою книгою, тому що, по-перше, створювалася впродовж усього життя людства, викристалізовувалася, перевірялася досвідом мільйонів поколінь, постійно збагачувалася, а по-друге, знання про виховання ретельно враховували і враховують особливості життєдіяльності людей певної національності, етнічної групи, особливості історичної епохи і навіть географічні, природні умови життя людей.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Теорія і методика виховання» автора Омеляненко В.Л. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Етнопедагогіка. Народна педагогіка“ на сторінці 3. Приємного читання.
