Конкретних історичних відомостей про первісне формування та розвиток фізичної культури на території України обмаль. Можна тільки здогадуватися, що в загальному процесі формування праукраїнської культури розвивалися і елементи тілесної культури з ознаками змагальності, оскільки така багата культура, як культура Скіфського царства (VI-1V тис. до н.е.) чи культура Трипільська (IV-H тис. до н.е.) не могли обходитися без системи фізичного виховання. Проте більш-менш доказові свідчення розвитку фізичної культури маємо уже з часів грецької колонізації Північного Причорномор'я. Археологами тут, як і повсюди на узбережжі Чорного моря, виявлені спеціально споруджені арени, призначення яких – проведення атлетичних змагань, подібних до античних Олімпійських ігор.
Відтак у період Київської Русі сформувалася своєрідна система військово-фізичної підготовки, яка провадилася у сім'ї, у військових і освітніх закладах при монастирях. В системі військово-фізичної підготовки використовувалися національно-своєрідні засоби вишколу з використанням іноземних запозичень. У Київській Русі не просто панував культ сили, а й поширювалися прообрази багатьох видів спорту: кінного, стрільби з луку, боротьби, бою навкулачки, бігу, стрибків, плавання, веслування, фехтування на мечах тощо. Поєдинки були визнаним методом вирішення військових та правових конфліктів.
Військово-прикладне значення мала фізична культура і в добу Козаччини. На той час істотно розширився арсенал засобів фізичної' культури. Велику популярність набули поєдинки на шаблях та інших видах холодної зброї, боротьби, кулачні бої, стрільба з луку і вогнепальної зброї, спортивні ігри з м'ячем та метання.
Ряд національних единоборств переживає сьогодні період відродження. Серед них бойовий гопак, спас, хрест. Указ Президента України „Про розвиток козацтва в Україні” (2001 р.), створює сприятливу атмосферу для активного поширення та розвитку національних видів спорту.
Важливою подією загальноросійського, і зокрема українського значення, було проведення Всеросійських олімпіад – шо було своєрідним резонансом на Ігри перших Олімпіад сучасності. Перша така Олімпіада відбулася у Києві 1913 р., де на той час уже було побудовано перший у Росії стадіон. Для організації та проведення Всеросійської Олімпіади було створено Київський Олімпійський комітет. До початку Першої світової війни в Україні налічувалося 8 тис. активних любителів спорту, об'єднаних у різні спортивні колективи чи клубі. Таких клубів налічувалося близько двохсот.
У складні 20-30-ті роки XX ст., у період „українізації” знову спостерігається активний розмах фізкультурно-спортивної роботи на наддніпрянській Україні. Починаючи з 1921 р. проводяться Всеукраїнські олімпіади, згодом названі спартакіадами. Якщо у змаганнях Всеукраїнської спартакіади 1923 р. брало участь 300 спортсменів, то уже у 1927 р. на IV Спартакіаді – понад 20 тис. На фінальні старти були запрошені представники деяких інших країн (німців, чехів). Зростала і спортивна майстерність українців, про що свідчать перші місця, які посіли збірні України на Всесоюзній спартакіаді у Москві в 1928 р. Відзначилися українські, волейболісти, гандболісти, баскетболісти, ватерполісти та гімнасти.
Велике значення для кадрового забезпечення сфери фізичної культури мало заснування в Україні закладів фізкультурної освіти і науки: Державного інституту фізичної культури в Харкові (1931 р.) та технікумів фізичної культури в Києві, Одесі, Дніпропетровську, Луганську та Артемівську. З 1931 р. успішно почав функціонувати Український науково-дослідний інститут фізичної культури. З'являється спеціалізована спортивна преса, українською мовою друкуються правила змагань з видів спорту.
На жаль голодомор (1932-1933 pp.) підірвав не тільки спортивний, а й генетичний потенціал українського нації.
Національне культурне піднесення, зазвичай, супроводжується і піднесенням фізкультурно-спортивного. Яскравою демонстрацією цієї тези є події в Західній Україні на початку XX ст.., коли світовий спорт уже окреслився як самостійне спортивне явище. Саме на цей період припадає початок організованого українського фізкультурно- спортивного руху на Галичині, Буковині та Закарпатті [3,4].
Діяльність українських спортивних товариств та клубів Галичини, Буковини та Закарпаття не можна розглядати у відриві від загального культурно-просвітницького руху. Як і чеському сокільству, українському було притаманне відкриття поруч із спортивними клубами самодіяльних хорових гуртків, театральних труп, оркестрів, бібліотек. Власне з музичної комісії „Соколо-Батька” згодом постав Вищий музичний інститут у Львові. Навколо спортивних товариств об'єднувалися передові діячі мистецтва, шкільництва, журналістики, церковні діячі. Певним чином із спортивно-сокільським рухом у Західній Україні були пов'язані імена письменника Богдана Лепкого, композитора Дениса Січинського, географа Степана Рудницького, поета-композитора Романа Кубинського, етнографа Ярослава Пастернака, журналіста Івана Релея (редактор „Діла”), мовознавця Степана Смаль-Соцького, лікаря Мар'яна Панчишина. Усіляко підтримував спортові і пластові товариства і митрополит Андрій Шептицький, тобто спорт на західноукраїнських землях був частиною і одночасно формуючим чинником української культури.
Організаційна структура фізкультурного руху в Україні
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Курс лекцій з фізичного виховання» автора Присяжнюк С.І. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Історичні витоки фізичного виховання в Україні“ на сторінці 1. Приємного читання.
