Становлення й розвиток університетської освіти

Історія вітчизняної педагогіки

Поряд з повсякденною роботою на кафедрах і в аудиторіях викладачі та студенти університету були організаторами й активними учасниками низки всесвітньо відомих наукових товариств: дослідників природи, хірургічного, фізико-математичного, хімічного, історичного (Нестора Літописця) тощо. Наукова діяльність професорів університету відбувалася в тісному контакті із зарубіжними науковими центрами та видатними вченими світу. Широко практикувалися закордонні наукові відрядження, публікації праць у іноземних журналах тощо. Однією з форм культурних зв'язків було обрання видатних учених і діячів культури почесними членами університету. Це, зокрема, медик Макс Петтенкофер, історик Леопольд фон Ранке, письменник Іван Тургенев, хімік Дмитро Менделєєв, мікробіолог Ілля Мечников та ін.

Під час першої російської революції українська інтелігенція підняла проблему українізації вищої освіти в регіоні. 20 квітня 1906 р. представники українського громадянства м. Чернігова (Д. Яворський, М. Коцюбинський, М. Федченко, Л. Шрамченко та ін.) поставили питання про відкриття в Київському університеті кафедр української мови, літератури, історії, етнографії та права з викладанням українською. 22 травня 1906 р. професори

B. Перетц і Г. Павлуцький підписали подання до деканату історико-філологічного факультету, у якому обгрунтували необхідність відкриття українознавчих кафедр. На підтримку заснування українознавчих кафедр у Київському університеті виступили українські громадські та культурні діячі – І. Липа, С. Петлюра, Д. Дорошенко, Б. Грінченко, О. Лотоцький, М. Грушевський, C. Єфремов та інші. 27 листопада 1906 р. студенти-українці передали до ради університету заяву з проханням відкрити українознавчі кафедри. Під заявою поставили підписи 1 430 студентів. Однак різко проти цієї ідеї виступив ректор М. Цитович, реакційно налаштована частина професури й керівництво імперського Міністерства народної освіти. За власною ініціативою професори А. Лобода та В. Перетц у 1907 р. розпочали викладання української літератури, однак невдовзі "крамольний експеримент" було заборонено.

Перша світова війна серйозно дезорганізувала освітній процес. Чимало студентів опинилися в діючій армії, медичні клініки університету були перетворені на військові шпиталі, а частина лабораторій, у зв'язку з можливою загрозою окупації Києва німецькими та австрійськими військами, евакуйована в глиб імперії до м. Саратова. Тільки восени 1916 р., після стабілізації фронту, університет повернувся до Києва. Переїзди завдали серйозних збитків лабораторіям, кабінетам і музейним колекціям. У такому стані Київський університет застав добу революцій, які в Україні вилилися в боротьбу за культурне й національне відродження та створення власної незалежної держави. Напередодні Жовтневої революції 1917 р. у Київському університеті вчилося біля 5 300 студентів.

До Жовтневої революції в університеті викладали відомі вчені: математики Б. В. Делоне, Д. О. Граве, М. А. та А. А Дяченки, Б. Я. Букрєєв (з 1889 до 1962), фізики Й. Й. Косоногое, Μ. П. Авенаріус, астроном Р. Фогель, зоологи О. О. Ковалевський, О. М. Сєверцов, О. О. Коротнєв, історики й філософи М. О. Максимович, Μ. І. Костомаров, М. В. Довнар-Запольський, В. С. Іконніков, Μ. П. Драгоманов, І. В. Лучинцький, Ю. А. Кулаковський, літератор Μ. П. Дашкевич, філолог В. М. Перетц, юристи О. Ф. Кістяківський, Г. І. Бйсман, економісти Μ. І. Зібер (один з перших пропагандистів марксизму в Росії}, С. Й. Богородський, Μ. X. Бунге, І. В. Вернадський (батько першого президента АН УРСР – НАНУ – академіка В. І. Вернадського), хіміки С. М. Реформаторський, М. А. Бунге, механік Г. К. Суслов, геолог Μ. І. Андрусов, учені-медики В. О. Бец, Н. А. Хржонщевський, М. В. Скліфосовський, Г. М. Мінх, В. В. Підвисоцький, Ю. К. Шимановський, В. К. Високович, В. О. Караваев, В. П. Образцов, Μ. М. Волкович, архітектор В. І. Беретті та інші.

Після ліквідації самодержавства наполегливі вимоги українських студентів і викладачів, пов'язані з відкриттям українознавчих кафедр і запровадженням української мови викладання, змусили нову владу в Петрограді піти на окремі поступки. 27 червня 1917 р. Міністерство народної освіти розробило положення про відкриття в університеті Св. Володимира чотирьох українознавчих кафедр: української мови, літератури, історії та історії західно-руського права. 5 вересня 1917 р. відповідне подання міністерство спрямувало Тимчасовому урядові. 19 вересня 1917 р. уряд прийняв постанову про створення вищеперерахованих кафедр у Київському університеті. ЗО вересня 1917 р. керівництво університету розпорядилося протягом трьох місяців провести підготовчу роботу й конкурс на заміщення посад для українознавчих кафедр. Однак у січні 1918 р., коли минув тримісячний термін, політичні події, що розгорнулися в Україні, відтіснили на задній план академічні проблеми.

Зі створенням у Києві Центральної Ради в березні 1917 р. десятки викладачів і сотні студентів університету взяли якнайактивнішу участь у боротьбі за незалежність Батьківщини. Найбільш героїчною сторінкою цих самостійницьких змагань став подвиг студентів Київського університету, здійснений під Крутами. На початку січня 1918 р. на заклик лідерів Української Народної Республіки понад триста київських студентів і гімназистів об'єдналися в студентський курінь. Перша сотня добровольців (130 осіб) під командуванням сотника-студента Омельченка вела важкі оборонні бої, захищаючи 29 січня 1918 р. важливий залізничний вузол – станцію Крути на Чернігівщині (за 130 км на північний схід від Києва) і стримуючи наступ російських більшовицьких частин на Київ. У трагічному бою під Крутами студенти втратили 12 чоловік убитими та 40 пораненими, 27 полонених студентів були закатовані червоногвардійцями (на похороні в Києві біля Аскольдової могили президент Михайло Грушевський назвав юнаків, які загинули в нерівній боротьбі, героями, а поет Павло Тичина присвятив героїчному вчинку вірш під назвою "Пам'яті тридцяти". У 2006 р. на місці бою встановлено пам'ятник, у 80-ті роковини бою монетним двором випущено в обіг пам'ятну гривню).

У період існування Української держави гетьмана П. Скоропадського університет Св. Володимира отримав офіційний статус російського. У липні 1918 р. було створено також Київський український державний університет. Після зайняття Києва більшовиками в лютому 1919 р. обидва університети об'єднали в один Київський університет.

У 1918 р. університет був закритий, а знову відкрився лише 29 березня 1919 р. З 23 квітня 1919 р. він став офіційно називатися Київським університетом. У 1920 р. був розформований, на його базі створений Вищий інститут народної освіти імені Михайла Петровича Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти). Відкривались робочі факультети, у програми й навчальні плани вносились зміни відповідно до вимог соціалістичного будівництва.

Установлення радянської влади в Україні в 1920 р. позначилося широкомасштабними реформами у сфері освіти, спрямованими на професіоналізацію вищої школи, ліквідацію суто теоретичної підготовки, розширення мережі та структури ВНЗ. Оригінальна система вищої освіти, створена впродовж 1920-х pp. в УСРР, спиралася на матеріальний підхід, що передбачав винятково практичну підготовку фахівців з чіткою професійною спрямованістю. Отже, у 1920 р. Київський університет (поряд з іншими університетами України) було розформовано. На базі медичного факультету організували окремий Медичний інститут, юридичний факультет передали Інституту народного господарства, з історико-філологічного, фізико-математично-природничого факультетів Київського учительського університету та Київських вищих жіночих курсів створили Вищий інститут народної освіти ім. М. Драгоманова (з 1926 р. – Київський інститут народної освіти), а також інститути Соціальної освіти, Професійної освіти і Фізико-хіміко-математичний. Київський інститут народної освіти було повністю українізовано (українці становили понад 65 % студентів), протягом короткого проміжку часу вдалося підготувати значну кількість кадрів для освітньої галузі й народного господарства. З іншого боку, реорганізація університету призвела до розпорошення наукових сил, зниження рівня підготовки спеціалістів s скорочення фундаментальних досліджень.

1 січня 1933 р. в Україні поновили роботу університетів, серед яких був і Київський державний університет. У 1934 р. відзначався 100-річний ювілей університету, що сприяло поліпшенню його навчальної та наукової роботи. У складі університету створювалися нові факультети. На 1938 р. їх було вісім: фізико-математичний, історичний, філологічний, хімічний, геолого-географічний, біологічний, юридичний та іноземних мов. У березні 1939 р. на честь 125-річчя з дня народження Т. Шевченка Президія Верховної Ради СРСР присвоїла його ім'я Київському державному університету.

З 1935 р. університет започаткував серійне видання "Наукових записок", яких протягом п'яти років вийшло 15 випусків. Поряд з ними в університеті видавалися "Праці Науково-дослідницького інституту біології", "Праці Зоологічного музею", "Аннали Київської астрономічної обсерваторії".

У 1939 р. університету передали Канівський біогеографічний заповідник, що став науково-експериментальною та навчальною базою для природничих факультетів. Наступного року було зведено новий навчальний корпус, у якому розмістилися гуманітарні факультети (нині – корпус Наукової бібліотеки імені М. Максимовича).

Важкого удару університету протягом 1930–1940-х pp. завдали масові репресії викладачів і студентів. Серед репресованих викладачів були вчені світового масштабу – професори М. Кравчук, М. Зеров, С. Єфремов, О. Гермайзе, А. Кримський та багато інших.

Однак попри ідеологічні обмеження та репресії напередодні Другої світової війни Київський університет був одним з найпотужніших вищих навчальних закладів Радянського Союзу й посідав третє місце за розмірами серед радянських університетів (після Московського та Ленінградського). У ньому навчалося 4 тис. студентів. На 52 кафедрах працювало понад 300 професорів, доцентів, викладачів, з яких було 8 академіків і 6 член- кореспондентів Академії наук України, 24 доктори, 65 кандидатів наук. Через аспірантуру університет готував кадри молодих спеціалістів вищої кваліфікації із 43 спеціальностей.

На початку Другої світової війни, улітку 1941 р., Київський університет пережив другу у своїй історії евакуацію. Більшість студентів пішли на фронт, а значна частина викладачів і головне університетське майно було вивезено до казахстанського міста Кизил-Орди, де частина студентів і викладачів навчалися та працювали разом з колегами з Харківського державного університету в складі Об'єднаного українського державного університету. Одночасно з цим мали місце спроби налагодити роботу університету й в окупованому нацистами Києві, однак невдовзі гітлерівці закрили університет, багатьох викладачів репресували, а студентів забрали на примусові роботи до Німеччини. Під час боїв за Київ у жовтні – листопаді 1943 р. університет зазнав важких руйнувань і втрат. Було серйозно пошкоджено (підірвано) головний навчальний корпус, розграбовано гітлерівцями бібліотеку, музейні колекції, кабінети, лабораторії. Тільки вартість втраченого лабораторного обладнання сягнула 50 млн. крб.

Незважаючи на колосальні збитки, упродовж повоєнних десятиліть головному вищому навчальному закладу України вдалося не лише відновити втрачений потенціал, але й суттєво його посилити. Одразу ж після визволення Києва почалося відродження університету. Студенти та викладачі власними силами відбудували гуманітарний і хімічний корпуси, і вже 15 січня 1944 р. відновилися заняття на старших курсах, азі лютого – і на першому. Улітку 1944 р. з Кизил-Орди повернулася київська група Об'єднаного українського державного університету у складі 146 студентів, 3 професорів, 7 доцентів і 11 викладачів. У новому навчальному 1944/1945 р. до університету було зараховано майже 1,5 тис. юнаків і дівчат, а через рік до них приєдналися ще 2 тис. студентів. Удалося відновити роботу 80 кафедр, на яких працювало 290 професорів, доцентів і викладачів. У 1946 р. в університеті налічувалося понад 3 800 студентів, було 357 професорів і викладачів. На кінець 1940-х pp. університет за обсягом роботи досягнув довоєнного рівня. Особливо швидко почав розвиватися університет у 1950-ті pp. З 1954 р. споруджувався новий навчально-науковий комплекс (архітектори В. Ладний і В. Коломієць, інженер В. Дризо) біля ВДНГ. До 1958 р. у Київському державному університеті вже діяло 11 факультетів і навчалося близько 10 тис. студентів.

У 1960 р. було відкрито факультет студентів зарубіжних країн. У 1984/85 навчальному році в університеті нараховувалося 17 факультетів: філософсько-економічний, історичний, філологічний, романо-германський, журналістики, юридичний, міжнародного права, механіко-математичний, кібернетики, фізичний, радіофізичний, геологічний, географічний, хімічний, біологічний, підготовчий. Київський університет наполегливо розвивав навчальну та наукову діяльність.

Указом Президента від 21 квітня 1994 р. Київський університет став національним зі статусом самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу. Надзвичайно важливим для подальшого розвитку університету став Указ Президента України від 25 листопада 1999 р. "Про Київський національний університет імені Тараса Шевченка", який значно розширив його автономію та права.

Випускниками Київського університету в різні роки були: В. Антонович (історик, археолог, етнограф, засновник історичного товариства), Д. Багапій (видатний історик XX ст., вивчав творчість Т. Шевченка, І. Франка), М. Драгоманов (публіцист, історик, літературознавець, фольклорист, економіст, філософ, громадський і культурний діяч), Д. Заболотний (мікробіолог та епідеміолог), Є. Тарле (історик), М. Біляшивський (мистецтвознавець), учені-медики М. Стражеско та М. Іванов, О. Бах (біолог), О. Шмідт (математик), М. Старицький (письменник, перші два роки навчався в Харківському університеті, а після відкриття Київського перевівся до Києва), М. Лисенко (композитор, перші два роки навчався в Харківському університеті).

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення й розвиток університетської освіти“ на сторінці 9. Приємного читання.

Зміст

  • ПЕРЕДМОВА

  • Понятійний апарат

  • Зв'язок історії педагогіки з іншими науками

  • Зв'язок з іншими дисциплінами

  • Контроль і оцінка знань студентів

  • УКРАЇНСЬКА НАРОДНА ПЕДАГОГІКА – ДЖЕРЕЛО ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ

  • Мета, зміст, форми виховання й навчання в українській народній педагогіці

  • Розділи української народної педагогіки

  • Народні прислів'я та приказки

  • Колисанки

  • Жартівливі віршики та пісні

  • ВИХОВАННЯ, ПИСЕМНІСТЬ, ПЕДАГОГІЧНІ ІДЕЇ ПРАУКРАЇНЦІВ

  • Велесова книга як писемна пам'ятка праукраїнців

  • Писемність “неписемних" першоукраїнців

  • ВИХОВАННЯ, ШКОЛА ТА ПЕДАГОГІЧНА ДУМКА КИЇВСЬКОЇ РУСІ

  • Заснування й функціонування монастирських шкіл

  • Діяльність майстрів грамоти

  • Педагогічні пам'ятки Київського періоду

  • РОЗВИТОК НАВЧАННЯ, ВИХОВАННЯ, ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ (ДРУГА ПОЛОВИНА XIII-XV ст.)

  • СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ, ПЕДАГОГІКИ В ЕПОХУ УКРАЇНСЬКОГО ВІДРОДЖЕННЯ (XVI-XVIII ст.)

  • Острозька слов'яно-греко-латинська академія

  • Діяльність братських шкіл

  • Заснування школи при Києво-Печерській лаврі

  • Утворення та діяльність Київської колегії, надання їй статусу академії

  • Січові (запорозькі) і козацькі школи. Полкові й сотенні школи гетьманської України

  • Діяльність Глухівської музично-співацької школи та спеціальної адміністративно-старшинської школи

  • Діяльність українських просвітителів і педагогів

  • Заснування головних і малих народних училищ

  • ГОЛОВНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ В УКРАЇНІ XIX – ПОЧАТКУ XX ст.

  • "Статут гімназій і училищ, підпорядкованих університетам" (1828)

  • Становлення й розвиток університетської освіти
  • Стан жіночої освіти

  • Діяльність недільних шкіл

  • Колегія Павла Галагана

  • Заснування першого дитячого садка в Києві

  • РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО ШКІЛЬНИЦТВА ТА ПЕДАГОГІКИ В 1917-1919 pp.

  • та II Всеукраїнські учительські з'їзди, Всеукраїнський учительський професійний з'їзд

  • СТАН РОЗВИТКУ ОСВІТИ ТА ПЕДАГОГІКИ УКРАЇНИ У 20-80-ті pp. XX ст.

  • Розвиток національних шкіл за часів українізації

  • Педологія як наука. Представники та напрями розвитку вітчизняної педології

  • Розвиток освіти в 30-ті pp. XX ст.

  • Школа та педагогіка в передвоєнні, воєнні та перші повоєнні роки

  • Підготовка педагогічних кадрів

  • Особливості розвитку освіти в 50-ті pp. XX ст.

  • Радянська школа в 60-ті pp.

  • Стан освіти в 70-80-ті pp. XX ст.

  • ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ СИСТЕМИ ВИХОВАННЯ, ШКОЛИ, ПЕДАГОГІКИ В ПЕРІОД СТАНОВЛЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ

  • Державна національна програма "Освіта " (Україна XXI ст.)

  • Національне виховання дітей і молоді

  • Нормативно-правові документи, що регулюють діяльність системи освіти