Навчання в університеті розпочали всього S7 студентів, з них 33 – за казенний кошт, переважно кращі вихованці Харківського колегіуму та Білгородської семінарії. Виявили бажання вступити до університету ще 41 охочий, проте після складання іспитів лише 24 особи були визнані достатньо підготовленими для навчання.
Першим ректором Харківського університету був Іван Степанович Рижський (доктор філософії, член Російської Академії наук). Заклад мав чотири факультети: історико-філологічний, фізико-математичний, юридичний і медичний. Функціонували підготовче відділення, фізична, хімічна та фармацевтична лабораторії, навчально-допоміжні кабінети. При університеті планувалося створення підрозділу, який би забезпечував навчальний процес посібниками, а також інститутів: учительського (педагогічного); медичного клінічного; акушерського мистецтва. Передбачалася також друкарня для видання навчальних книг і поширення наукових знань, створення наукових товариств з точних і філологічних наук, благодійних фондів для надання допомоги малозабезпеченим студентам. У 1812 р. було створене перше наукове товариство природничих і словесних наук з ініціативи X. П. Роммеля та В. Н. Каразіна. Також університет здійснював просвітницьку діяльність (сприяв проведенню вчительських з'їздів).
В університеті з 1808 р. функціонує астрономічна обсерваторія, яка є однією з провідних астрономічних установ України, де виконуються фундаментальні та прикладні дослідження з фізики Сонця, планет, астероїдів, комет і супутників. У 1804 р. професором Делявиним і садівниками Стровальдом і Цетлером було засновано ботанічний сад на базі Контемирівського саду, закладеного в 1792 р. (вул. Клочковська, 52). Це найстаріший в Україні ботанічний сад, який є державним заповідником і в якому зібрана унікальна колекція рослин, представників різних ботаніко-географічних зон усього світу. Музей природи університету заснований у 1807 р. і є одним з найстаріших музеїв вищих навчальних закладів світу. Щороку музей відвідують понад 22 тис. екскурсантів. У 23 залах музею (площею 2 тис. м2) розміщено близько 250 тис. експонатів за такими темами: походження людини, дарвінізм, зоологія, геологія. При університеті діє Музей археології та етнографії Слобідської України, колекція якого налічує близько 150 тис. одиниць зберігання. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: "Харьковскій Еженедельникъ" (1812), "Украинскій Вестникь" (1816-1819), "Украинскій Журналъ" (1824–1825) та ін. За перший період свого існування університет (1805-1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 р. університет видає "Учені записки".
Основною формою організації навчального процесу була лекція. Викладачі застосовували словесні методи (бесіди, репетиції, співбесіди, семінари, колоквіуми), пов'язували теорію з практикою, досвід з наукою, використовували наочність, наполегливо вдосконалювали систему навчання. Певний час Харківський університет користувався автономією з виборним ректором, але в 1820-1850 pp. його було взято під суворий контроль (ректора призначав міністр освіти) з цензурою наукових видань і навіть викладання. У 1863 р. університет за новим статутом здобув часткову автономію.
За роки існування університет закінчили понад 130 тис. осіб. Імена вихованців університету увічнено в географічних назвах, назвах космічних об'єктів, рослин і мінералів, законів і формул. Близько 60 випускників університету стали дійсними членами й член-кореспондентами Національної академії наук України.
Харківський університет порушував питання про права жінок на вищу освіту. Без міністерського розпорядження університет дозволив у 1861 р. навчатися домашній учительці Л. Ожигіній. Випускники ставали вченими, письменниками, педагогами, художниками, композиторами, лікарями, викладачами, учителями середньої та вищої школи. Тут у різні роки навчалися: композитор М. В. Лисенко (два роки), драматург Μ. П. Старицький (два роки), поет Π. П. Гулак-Артемовський, математик М. В. Остроградський, історик, етнограф і письменник Μ. І. Костомаров, біолог 1.1. Мечников, О. О. Потебня, І.І. Срезневський, В. А. Стеклов.
Харківський університет був осередком передової громадянської думки, культурного життя всього Харківського навчального округу. За роки радянської влади університет виріс в один з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народної освіти (1921–1930), Інститут професійної освіти та Фізико- хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені на самостійні інститути.
Після 1917 р. університет було спочатку реорганізовано в Академію теоретичних знань, а згодом в Університет народної освіти, якому було присвоєно ім'я професора О. О. Потебні. У 1932-1933 pp. відновлено університет, який складався із семи факультетів: фізико-математичного, хімічного, біологічного, геолого-географічного, літературно-лінгвістичного, історичного (з філософським відділом), економічного (з відділом економічної географії). У 1936 р. Харківському державному університету присвоєно ім'я російського письменника О. Горького (хоч він не мав жодного відношення до Харківського університету). За війни університет був евакуйований до м. Кизил-орда в Казахстані, а в 1943–1944 рр. повернувся до Харкова. У 1951 р. 800 його студентів було репресовано та 33 – розстріляно за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими. У 1977 р. у складі університету діяли факультети: механіко- математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, були заочна й вечірня форми навчання.
У 90-ті pp. XX ст. в університеті з'явилися нові факультети (юридичний, психології, соціологічний, комп'ютерних наук, фізико-енергетичний, фундаментальної медицини) та інші підрозділи. Було відкрито кафедру журналістики.
Новим кроком став перехід головного навчального закладу Харкова до ступеневої системи навчання (бакалавр – спеціаліст – магістр).
Майже ціле століття заклад перебував у старих приміщеннях. Старий університетський корпус розташований досить далеко від нового головного. Споруду звели за проектом архітектора М. Тихменева в 1766-1777 pp. (вул. Університетська, 12). У ті часи вона служила будинком губернатора. За будівництвом слідкували архітектори І. Вільянов і П. Ярославський. З 1805 по 1958 pp. тут розміщався Харківський університет. У 1905 р. перед будинком з'явилися барикади.
З півночі старий корпус фланкує хімічний корпус університету (кінець XVIII ст.), зведений як флігель будинку, з півдня – та сама картина, але там уже фізичний корпус. Між старим, фізичним і хімічним корпусами збереглися дві брами. По вул. Університетській розташований новий корпус з університетською церквою (1823-1831), збудований за проектом професора Харківського університету Є. Васильєва (вул. Університетська, 25). У кінці XIX ст. цукрозаводчик І. Харитоненко збудував за власний кошт будинок медичного факультету й гуртожиток.
Новий корпус університету збудовано за ректорства Д. Багалія на початку XX ст. На 1932 р. це був найвищий будинок не тільки Харкова, а й усієї України (висота 66 м, будинок увійшов у історію як найвищий свого часу). Будівлю споруджено за проектом архітекторів С. С. Серафимова та М. А. Зандберг-Серафимової, після Другої світової війни реконструйовано за проектом архітекторів В. П. Костенка та В. І. Ліфшица. В основі архітектури споруди – контраст між центральною висотною домінантою. підкресленою вертикальними прорізами зі скла, і боковими просторовими "крилами", де переважають горизонтальні компоненти.
Офіційна назва Харківського університету кілька разів змінювалася. Університет був заснований з назвою "Харківський імператорський університет" і зберігав її до 1917 р. За часів СРСР він називався Вільною академією теоретичних знань (1920-1921), Харківським інститутом народної освіти (1921– 1932), Харківським державним університетом імені О. М. Горького (1932-1990-ті). Від 1999 р. має назву "Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна".
За часів СРСР Харківський університет одержав ордени Трудового червоного прапора, Жовтневої революції та Дружби народів.
За рік до ювілею з дня народження Василя Каразіна, у 1872 р. (у 1873 р. – 100-річчя з дня народження) рада Харківського університету за ініціативою відомого письменника Г. П. Данилевського звернулася до російського уряду по дозвіл розпочати збирання коштів на спорудження пам'ятника В. Каразіну. Однак лише в жовтні 1874 р. губернські земські збори асигнували на це 5 тис. крб і ще стільки ж – на заснування стипендії імені В. Каразіна. А ще за кілька років нарешті царським міністром внутрішніх справ було затверджено "Положення про комітет для спорудження пам'ятника Василю Назаровичу Каразіну". Очолив комітет ректор університету. Крім професорів Д. І. Баталія, А. І. Дудуканова та інших до нього увійшли онук В. Н. Каразіна, письменник і художник Μ. М. Каразін, його родич поміщик Богодухівського повіту І.І. Каразін і представники губернської земської управи. Відтак були подолані основні бюрократичні перепони на шляху зведення монумента.
На відміну від традиційних тоді погрудь на високих п'єдесталах було вирішено спорудити пам'ятник на повний зріст. Модель скульптури пам'ятника в глині була замовлена петербурзькому скульптору І.І. Андреалетті, а проект п'єдесталу – академіку архітектури О. М. Бекетову. Пам'ятник виконано в академічній манері. Автори зобразили В. Н. Каразіна під час промови перед громадськістю міста 1 вересня 1802 р., у якій він обґрунтовував необхідність створення Харківського університету. На п'єдесталі викарбовано кілька написів (усі – російською):
• на лицьовому боці постаменту: "1805-1905. Василий Назарович Каразин, положивший начало Харьковскому университету";
• на одному з боків постаменту – слова самого Каразіна: "Главным предметом учреждения университета было у меня благосостояние моей милой страны и полуденного края России";
• на іншому – інша цитата Каразіна: "Блажен уже стократно, ежели случай поставил меня в возможность сделать малейшее добро любезной моей Украине, которой пользы столь тесно сопряжены с пользами исполинской России";
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення й розвиток університетської освіти“ на сторінці 5. Приємного читання.
