• на тильному боці – інформативний напис: "Сооружен к столетию университета", розмішений під барельефом, на якому зображена садиба Василя Каразіна в Кручику.
У 1903 р. проект пам'ятника було схвалено земськими зборами й радою університету. Місцем спорудження затвердили круглу площу на початку головної алеї університетського саду (де зараз височить монумент Т. Г. Шевченку). У середині 1904 р. модель скульптури була схвалена комісією Академії мистецтв, а в наступному році скульптура відлита на художньо-бронзоливарній фабриці в Петербурзі.
Урочисте відкриття пам'ятника відбулося 20 червня 1907 р.
Пам'ятник кілька разів змінював місце свого розташування. У 1934 р. його було перенесено до університетського корпусу на вул. Університетській (поруч із теперішнім культурним центром "Юність"), у 1958 р. – до міського саду імені Т. Г. Шевченка. У 2004 р. пам'ятник нарешті зайняв належне йому місце. Він був установлений перед центральним входом до головного корпусу Харківського національного університету (площа Свободи, 4).
Пам'ятник засновнику Харківського університету Василю Назаровичу Каразіну – один з перших пам'ятників у м. Харкові.
Указом Президента України у жовтні 1999 р. Харківському університетові надано статус національного та присвоєно ім'я його засновника – В. Н. Каразіна. Із 2003 р. згідно з Указом Президента України Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна має найвищий статус самоврядного (автономного) державного вищого навчального закладу.
Нині в університеті на факультетах (біологічний, фізико- технічний, радіофізичний, фізичний, комп'ютерних наук, філософський, механіко-математичний, геолого-географічний, екологічний, економічний, іноземних мов, історичний, філологічний, фундаментальної медицини, хімічний, соціологічний, психології, юридичний, підвищення кваліфікації, фізико-енергетичний) навчаються більше 15 тис. студентів, 500 аспірантів і докторантів. Підготовка фахівців у Харківському національному університеті здійснюється за 115 спеціальностями та спеціалізаціями, охоплює весь спектр сучасної класичної університетської освіти. Щорічно студентами університету стають абітурієнти, серед яких близько ЗО % – медалісти та 10 % – призери третього й четвертого етапів всеукраїнських учнівських олімпіад. Навчає близько 1500 іноземних студентів, аспірантів і докторантів, готуючи кадри для 50 країн світу. На факультетах, у Центрі міжнародної освіти, у Центрі довузівської підготовки навчаються близько 12 тис. студентів і слухачів. В університеті працюють до 1,5 тис. викладачів.
У складі університету є чотири науково-дослідницькі інститути, наукова бібліотека, ботанічний сад, Музей історії університету, Музей природи, Музей археології та етнографії. В університеті працюють 24 визнані на міжнародному рівні наукові школи, у підготовці кадрів і наукових дослідженнях беруть участь 325 докторів наук, професорів. Серед працівників університету – 15 академіків і член-кореспондентів НАН України та галузевих академій. Щорічно вчені університету публікують понад 60 підручників і 300 навчальних посібників, близько 60 монографій, понад 80 випусків "Вісника університету" та інших збірників наукових робіт, близько 2500 наукових статей і тез доповідей, зокрема понад 400 статей у провідних міжнародних наукових журналах. Щорічно університет організує понад 150 міжнародних і всеукраїнських наукових та науково- методичних конференцій. Харківський університет є найпотужнішим у Лівобережній Україні центром підготовки кадрів вищої кваліфікації. Тут працюють понад 20 спеціалізованих рад із захисту докторських і кандидатських дисертацій. Університет здійснює різнобічне та плідне співробітництво з інстатутами Національної академії наук України, галузевих академій наук, підприємствами. В інститутах НАН України створено 17 філій кафедр університету. У складі університету діє спільний з Інститутом проблем машинобудування НАН України фізико-енергетичний факультет. Свідоцтвом широкого міжнародного визнання університету є те, що він був у числі ініціаторів підписання "Великої хартії європейських університетів" (Болонья, 1988), співзасновником Євразійської асоціації університетів, бере активну участь у діяльності Всесвітньої та Європейської асоціацій університетів, проводить за договорами освітньо-наукове співробітництво з понад 100 університетами та іншими організаціями всіх континентів.
Бібліотека Харківського університету. ЗО січня 1805 р., наступного дня після відкриття самого університету, за ініціативи також В. Н. Каразіна в ньому була відкрита бібліотека. Бібліотеці університету В. Н. Каразін подарував раритети з власної колекції. Основу її фонду склали 3219 книг та естампів академіка Аделунга (твір друкарської графіки, відбиток на папері, шовку та інших матеріалах; види естампа – гравюра, офорт, літографія), які Василь Каразін закупив у Петербургу. В. Н. Каразін, перебуваючи в Петербурзі, заздалегідь закуповував книги для цієї книгозбірні. Усього він привіз зі столиці Російської імперії 3219 томів. У бібліотеку також надходили й дари. Приміром, відомий мореплавець і вчений І. Ф. Крузенштерн передав свої спогади "Подорож навколо світу в 1803, 1804, 1805 та 1806 pp. на кораблях "Надія" та "Нева"". Нинішній директор Центральної наукової бібліотеки університету І. К. Журавльова зазначає, що від того, який книжковий фонд мала у своєму розпорядженні бібліотека університету, багато в чому залежало, чи погодяться приїхати до Харкова для викладання дисциплін іноземні вчені та професори з інших міст імперії. Багато хто з викладачів поповнював бібліотечні полиці власними книгами.
Відомо, що один з перших ректорів університету Π. П. Гулак-Артемовський, виписуючи книги й журнали з Польщі, після прочитання передавав їх до книгозбірні. У 1812 р. вона вже налічувала понад 14 тис., а в 1835 – близько 30 тис. томів. Ця традиція збереглася й понині. Щорічно до бібліотеки надходять дари від випускників і викладачів. Не так давно фонди поповнилися особистою бібліотекою відомого поета та правозахисника, вихованця філфаку університету Івана Світличного.
30 січня 1805 р. відбулося й перше засідання ради університету, на якому було обрано першого бібліотекаря. Ним став професор грецької та французької словесності Я. Я. Белен де Баллю. В університетському уставі 1804 р. визначені завдання, роль і значення бібліотеки, а також штати та асигнування.
Нині університетська бібліотека – одна з найстаріших і найбільших в Україні. Загальний фонд її становить біля 3,5 млн примірників, серед яких 1 773 400 примірників наукової, 1 200 000 – навчальної літератури; 50 000 унікальних видань, у тому числі 17 інкунабул (книги, надруковані наборними літерами на початку книгодрукування в Західній Європі до 1501 р.), понад 1 000 рукописів, 300 палеотипів, прижиттєві видання класиків світової літератури, науки й культури.
У бібліотеці зберігаються п'ять оригіналів видань Івана Федорова – російського та українського першодрукаря, у тому числі "Новый завет с псалтырью” (Острог, 1580), "Острозька Біблія" (Острог, 1581); у колекції видань – рукописи з IX no XX ст.: "Універсал" українського гетьмана Мазепи з власноручним підписом (датований 1704, адресується полковникові Гадяцькому); "Літопис Грабянки" (поч. XIX ст.); листи І. Я. Франка до Н. Кобринської (1884-1886); документ із власноручною резолюцією імператора Олександра І (1802) та ін.
Фонд іноземних видань становить понад 770 000 примірників основними європейськими мовами. У бібліотеці є цінні довідкові видання: "Енциклопедичний словник Брокгауза та Єфрона", "Британіка", енциклопедичні словники Мейєра, довідники з різних галузей знань.
Щорічна книговидача досягла понад мільйон примірників. Бібліотека обслуговує майже 50 тис. користувачів. Це викладачі, науковці, студенти, співробітники університету та інших вищих навчальних закладів і установ міста. Нині практично вся робота в бібліотеці пов'язана з автоматизацією: від комплектування до обслуговування. Студенти користуються як традиційними, так і електронними каталогами. Бібліотека взяла участь у проекті ElibUkr – "Електронна бібліотека", який стартував у січні 2009 р. Проект передбачає створення центрів знань в університетах України. Лише з червня до кінця 2009 р. до електронного архіву Харківського університету надійшло близько 25 тис. звернень із 25 країн світу, у тому числі зі США, Великобританії, Ізраїлю, більшості країн СНД.
Вища волинська гімназія. Кременецький ліцей. Після того, як Річ Посполита в результаті трьох поділів у кінці XVIII ст. утратила незалежність, польська аристократія значною мірою зосередила свою діяльність на культурно-освітній сфері. Польські аристократи активно засновують польські чи пропольські навчальні заклади, наукові, культурно-просвітницькі інституції тощо, особливо на теренах Російської імперії.
Одним з таких діячів був Тадеуш Чацький (1765-1813), який належав до сполонізованих українських аристократів. Народився він на Волині, у містечку Порицьку (тепер с. Павлівка), мав помістя на території цього краю. Володів великою бібліотекою (20 тис. книг, серед яких 8 508 стародруків, 1 558 рукописних томів; також там зберігалося 146 258 різноманітних історичних документів). Чацький вивчав історію, право, економіку та сільське господарство Польщі, запропонував польському сейму низку проектів господарських реформ. Був одним з організаторів Товариства аматорів наук у Варшаві (1800) та Комерційного товариства (1803); публікував твори історичного, економічного та правничого характеру.
З 1803 р. і аж до смерті у 1813 р. Т. Чацький працював візитарем (інспектором) шкіл Волинської, Київської та Подільської губерній. Завдяки його діяльності було розширено шкільну мережу та створено нові навчальні заклади в цих губерніях. З ініціативи Т. Чацького польські магнати та шляхта розгорнули широку благодійницьку діяльність, завдяки чому вся Правобережна Україна вкрилася мережею середніх шкіл, доступних для шляхетських дітей, де культивувався польський патріотизм і створювалися засади польської культурної гегемонії. Найбільш вдалим епізодом у його організаційно-педагогічній діяльності стало створення Вищої волинської гімназії в Кременці, яка згодом перетворилася на ліцей.
29 липня 1805 р. проект цього навчального закладу, складений Т. Чацьким, затвердив указом цар Олександр І. До організації Вищої волинської гімназії було залучено видатного польського філософа, правника й громадського діяча Гуго Коллонтая, уродженця Кременеччини (південна Волинь).
Розробляючи навчальну програму гімназії, Г. Коллонтай і Т. Чацький сподівалися згодом перетворити її на університет. У гімназії існували два рівні: нижчий (класи), що відповідав тодішнім повітовим школам, і вищий (курси), зближений з університетською освітою. Класи охоплювали чотирирічний період навчання, у якому переважала гуманітарна, зокрема мовна підготовка (вивчалися латина, польська, французька, німецька, російська мови, арифметика, загальна геометрія та мораль). Курси поділялися на три дворічні періоди й робили акцент на вивченні математично-природничих наук. Перший курс охоплював елементарну математику з логікою та історію з географією, другий – фізику та право, третій – природничу історію, хімію й літературу. Програма гімназії передбачала оволодіння "талантами" – образотворчим мистецтвом, музикою, фехтуванням, верховою їздою, танцями, грою в м'яч, плаванням тощо. Окрім того, були впроваджені додаткові факультативні дисципліни переважно природничо-наукового циклу.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Становлення й розвиток університетської освіти“ на сторінці 6. Приємного читання.
