У вересні 1632 р. на базі об'єднаних Київської братської та Лаврської шкіл утворився новий навчальний заклад. Об'єднана школа 1632 р. стала функціонувати на Подолі, на місці колишньої школи братства. Після об'єднання значно покращилася матеріальна база. З 1633 р. заклад був визнаний польським урядом і став називатися колегією, що дало право викладати філософію. Братство дало згоду вважати Петра Могилу фундатором колегії.
На утримання колегії й монастиря Могила записав дві лаврські волості та подарував власне село Позняківку, крім того, надавав грошову допомогу як колегії, так і вчителям та учням. З огляду на швидке зростання кількості учнів в 1634 р. була відкрита філія колегії у Вінниці, яку пізніше перенесли до Гощі на Волинь, де вона проіснувала до кінця XVII ст., а в 1636 р. Могилою була заснована колегія у Кременці. З іменем Петра Могили пов'язане розгортання православної системи вищої й середньої освіти в Україні, яка копіювала католицькі школи, намагаючись конкурувати з ними.
На відміну від колишньої братської школи, в Могилянській колегії вчителями були не світські люди, а ченці братського Богоявленського монастиря.
Очолював колегію ректор, який затверджував плани та звіти викладачів, санкціонував переведення до старших класів, був верховним суддею над викладачами та студентами, контролював і регулював академічний кошторис. Двічі на тиждень він інспектував лекції викладачів. Зазвичай завідував кафедрою богослов'я; був ігуменом Богоявленського братського монастиря або професором філософії. Обирався на загальних зборах братчиків.
Першим ректором став колишній ректор Лаврської школи, вихованець Замойської академії, Ісая Трофимович-Козловський (1632-1638). У різні часи на чолі колегії були: Софронія Почаський (1638-1640), Леонтій Бронкевич (1640), Ігнатій Оксенович- Старушич (1640-1642), Йосиф Кононович-Горбацький (1642– 1645), Інокентій Гізель (1645-1650), Лазар Баранович (1650– 1657), Йосиф Мещерин (1657), Іонікій Галятовський (1660– 1662), Мелетій Дзик (до 1665), Варлаам Ясинський (1665 – 1673)), Сильвестр Головчич (1672-1684), Єзекіїль Филипович (1684– 1685), Феодосій Гугуревич (1685-1688), Йоасаф Кроковський (1689-1690), Пахомій Подлузький (1690-1691), Кирило Филимонович (1691-1692), Йоасаф Кроковський (1693–1697), Прокопій Калачинський (1697-1701).
До адміністрації колегії входив префект, який забезпечував навчальний процес, відвідував лекції, наглядав за поведінкою учнів, дбав про їх утримання. Префект обов'язково мав бути професором філософії. Першим префектом і професором риторики став Сильвестр Косов.
Усі професори утримувалися Богоявленським монастирем, монахами якого вони були. І в самій школі, і в бурсі (гуртожитку) діяло своєрідне учнівське самоврядування, форми якого були подібними до загальноприйнятих у латиномовних школах різних конфесій і рівнів. Прототип будь-якої діяльності колегіуму можна знайти в середньовічних європейських навчальних закладах, у тому числі колегіумах та університетах. Це стосується врочистих захистів попередньо оголошених тез із філософії та інших наук, вистав шкільного театру, звичаю студентів збирати кошти на прожиття, ходячи "попід вікна" з колядами та іншими піснями. Студенти, які мандрували від міста до міста, залишаючи навчання на канікулах або в інший час, дуже нагадують середньовічних вагантів з типовою для них сміховою культурою.
Суперінтендант – інспектор з учителів, який мав наглядати за поведінкою учнів у бурсі та на квартирах. Для кожної бурсацької кімнати він призначав інспекторів із кращих учнів (перевіряли підготовку уроків). Викладачів, які працювали в молодших і середніх класах, називали дидаскалами, а в старших – професорами. Учнів відповідно називали спудеями, студентами. У колегії зосередилися кращі професори, які використовували досягнення тогочасної як вітчизняної, так і західноєвропейської науки, зокрема Єпіфаній Славинецький, Стефан Полоцький, Мелетій Смотрицький. За рівнем навчання цей навчальний заклад ні в чому не поступався подібним західноєвропейським школам. Викладання здійснювалося лише латинською мовою, знання якої на той час вважалося ознакою освіченості. Колегія розвивалася як вищий навчальний заклад, проте Петру Могилі не вдалося виклопотати їй такий офіційний статус. Хоча сучасники ще з 30-х pp. XVII ст. визнавали колегію академією, польські правлячі кола не хотіли погодитися на вільний розвиток України, вбачаючи в колегії як вищому навчальному закладі установу, де формувалася б національна свідомість українців, а як результат – створювався б ідеологічний центр відокремлення України від Польщі. Накладалася заборона на богослов'я, теоретичне обгрунтування православ'я, що, у свою чергу, зумовлювало заборону надання права на статус вищого навчального закладу.
Лише вищим навчальним закладам Європи на той час надавалося право відкривати школи, які їм підпорядковувалися. Не маючи такого статусу, Київська колегія все ж таки відкривала школи та керувала ними.
Вона не була закритим закладом для заможних і родовитих. На навчання приймали дітей усіх станів. Студенти виховувались у православному дусі. Помираючи, Могила заповів колегії великі кошти й найбільшу свою цінність – бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань (сюди входили й ті книжки, які заповіли свого часу Петру Могилі І. Борецький та Т. Земко), а також будинки й дворові місця на Подолі, половину худоби та інвентарю зі свого хутора Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідин, Проців і Рівне, більше 80 тис. золотих (готівкою та під закладом), срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру та хрест, прикрашений сімейним дорогоцінним камінням, і навіть тканини – адамаск і камку – на одяг студентам тощо.
У 1658 р. гетьман Іван Виговський розірвав союз із Росією та підписав із представником Польщі Гадяцьку угоду (укладена в Гадячі, нині – місто Полтавської обл.). Згідно з цим документом передбачалося, що Україна в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств як Велике князівство Руське увійде до Речі Посполитої автономним утворенням із внутрішнім самоврядуванням на чолі з гетьманом. Планувалося створення українського уряду, суду, державної скарбниці, надавалося право карбування грошей, утримання війська, відкриття навчальних закладів, упровадження свободи друку тощо. Київський колегіум набував статусу академії. Польський сейм ратифікував угоду у квітні 1659 р., однак вона не була впроваджена в життя з огляду на невдачі гетьмана І. Виговського у війні з Московською державою та повстання проти нього в Україні. До тих пір, поки Україна входила до складу Речі Посполитої, усі подальші спроби домогтися для колегії статусу вищого навчального закладу були марними.
Після остаточного приєднання Києва до території, що увійшла до складу російської держави, Києво-Могилянська колегія почала клопотати про надання їй статусу вищого навчального закладу. У кінці 1693 р. ректор Іоасаф Кроковський, заручившись рекомендаційними листами митрополита Варлаама Ясинського та гетьмана Івана Мазепи, відправився на чолі невеликого посольства до Москви. І. Кроковському вдалося отримати царську грамоту від 11 січня 1694 р., у якій підтверджувалося право академії користуватися своїми старими привілеями – приймати та навчати дітей усіх верств населення, зберігати структуру й обсяг дисциплін, які викладалися. Уперше офіційно дозволялося читати курс богослов'я, а також вершити суд над викладачами та студентами, тобто мати право самоврядування, не підпорядковуватися ні світській, ні військовій місцевій владі. Саме такими були права визнаних тогочасних вищих навчальних закладів Європи.
Колегія не поділялася на факультети, не присвоювала своїм учням учених ступенів, дисципліни не завжди були постійними, не завжди читалося богослов'я. Як відомо, у 1684 р. у Київській колегії було сім класів, а пізніше відкрився й восьмий – богослов'я. Отже, наприкінці XVII ст. вона мала вісім класів: підготовчий – аналогії, або фари; три молодших – інфіми, граматики, синтаксими; два середніх – піїтики, риторики; два старших – філософії (два роки навчання, до курсу входили логіка, фізика та метафізика, деякі професори додавали етику) і богослов'я (чотири роки навчання). У нижчих класах (чотирьох) навчання велося старослов'янською мовою, у середніх і старших – латинською. Загалом у Київській колегії вивчали поетику, риторику, діалектику, філософію, богослов'я, історію, географію, математику, геометрію, астрономію, граматику, церковнослов'янську, руську (книжну українську), грецьку, латинську, польську, німецьку та французьку мови, вітчизняну історію. Тут навчали різних прийомів малювання, графіки й живопису, неабиякого розвитку досягло музичне мистецтво. Із середини XVII ст. існувала хорова школа. Студенти й викладачі колегії досконало володіли латинською, яка була на той час мовою міждержавних зв'язків і без її знання не можна було посісти високу державну посаду. Латинська була також засобом для вивчення праць античних учених.
Києво-Могилянський колегіум був юридично забезпеченим і матеріально незалежним навчальним закладом, що стало запорукою його довголіття. Унаслідок діяльності Киево-Могилянського колегіуму в Україні зростала кількість освічених людей, учителів початкових шкіл, мандрівних учителів.
Юридичний статус академії колегіум отримав завдяки грамоті Петра 1 від 26 вересня 1701 р. За статутом у ній мали право навчатися всі бажаючі. Навчалися діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священників і селян. Тут отримували освіту вихідці з Київщини, Лівобережної та Слобідської України, Запоріжжя, Волині, Поділля, Галичини, Буковини, Закарпаття, а також навчалися росіяни, білоруси, серби, чорногорці, болгари, молдавани, греки, угорці та представники інших народів. Вікового обмеження не було. На навчання зараховували з 11 до 24 років. Щорічно навчалося приблизно 2000 студентів. Незаможні проживали в бурсах, заможні мали приватні квартири та прислугу.
З новоприбулими префект проводив співбесіду, щоб з'ясувати їхні здібності. Академічні інструкції попереджали, що зовсім нездібних (тупих) приймати не потрібно, оскільки вони втратять час, а навчитися не зможуть, хоча будуть вважати себе мудрими. Якщо ж прикидатимуться тупими, щоб відпустили додому, то досвідчений учитель повинен це виявити та істину встановити. Академія дотримувалася просвітницьких ідей – дати знання якнайбільшій кількості молоді. Після тестування префект направляв прибулого до того чи іншого класу, де вчитель (він же наставник) записував, якого стану, коли та звідки прибув, скільки йому років і чий він син.
Повний курс навчання у 8 класах тривав 12 років. Кількість дисциплін, які вивчалися, сягала 30 і більше. Структура Києво- Могилянської академії складалася з двох конгрегацій: нижчої (шість класів) і вищої (два класи). Нижча конгрегація включала класи: фари (аналогії), де вчилися читати та писати слов'янською, грецькою й латинською; інфіми (попередніх відомостей); граматики; синтаксими, де вивчали граматичні правила згаданих трьох мов, катехізис (виклад основ християнського віровчення переважно у формі запитань і відповідей), арифметику, музику, нотний спів; учні опановували сценічну майстерність, хоровий спів, гру на музичних інструментах, перекладали різні твори; поезії (піїтики), де оволодівали передусім теоретичними знаннями та практичними вміннями й навичками складання віршів; риторики, де змагалися у складанні промов і міркувань на різні теми, училися їх виголошувати. Вища конгрегація включала клас філософії, де викладання велося за Арістотелем і складалася з трьох частин: логіки, фізики (теоретичні міркування про явища природи) і метафізики; викладались геометрія та астрономія, студенти здобували знання з історії, ознайомлювалися зі змістом філософських творів різного періоду, і клас богослов'я, де викладання велося переважно за системою Фоми Аквінського. Знання класичних мов (грецької та латинської) було ознакою освіченості людини того часу й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини, сучасної європейської літератури та науки. Латинською користувалися науковці, письменники, поети, велися судові справи; саме латинська була мовою міжнародного спілкування.
Навчались у академії хто скільки міг. Серед багатьох причин, які називали студенти, полишаючи академію, найчастішою була неймовірна нужда, що гнала їх у пошуках шматка хліба, хвороби або сімейні обставини: "з примусу матері шлюб взяв", чи загинула вся сім'я під час нападу татарської орди тощо. V другій половині XVIII ст. чимало студентів за наказами чи добровільно відходили до медико-хірургічних закладів, від'їздили за викликами до організованих києвомогилянцями шкіл у Росії вчителями тощо.
У XVIII ст. було розширено коло навчальних дисциплін і значно поглиблено зміст тих, що вивчалися раніше. До навчального плану ввели іноземні мови: німецьку (1738), французьку (17S3), староєврейську (1753), повний курс польської (поновлено з 1755) і грецьку; російську мову, російську поезію та риторику (1751–1752). Іноземні мови вивчалися студентами трьох останніх класів. Латинь поступово витіснялась літературною мовою. Виділилися в окремі дисципліни історія, географія, математика, фізика. Із середини XVIII ст. відкрилися класи чистої (алгебра та геометрія) і змішаної математики (архітектура, механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична хронологія та ін.), а з 1802 – медичний (анатомія, фізіологія, хірургія).
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія вітчизняної педагогіки» автора Москаленко А.М. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Утворення та діяльність Київської колегії, надання їй статусу академії“ на сторінці 1. Приємного читання.
