Розділ «Лиха новина»

— Що сталося, Бертраме? — спитала красуня Мелісанда, ступивши із сером Ламораком до парадної зали.

Альберт, замість і далі чаклувати над подарунком для Іґраїни, прийшов, певна річ, також. Коли ображена сестричка кинула в його бік похмурий погляд, він тільки ошкірив зуби у властивій йому зухвалій посмішці. На чубі в нього поблискував якийсь сріблястий порошок. У батька й матері вигляд був теж не кращий. І все ж перед красунею Мелісандою стайничий глибоко вклонився.

— Тривожна новина, ваша милість, — промовив він.

— О! — Сер Ламорак стурбовано звів брови. — Сподіваюся, стара баронеса все ж таки не…

— Ні, ні. — Стайничий роззирнувся на всі боки, так ніби боявся, що його підслухають портрети на стінах. — Але два дні тому до неї приїхав непроханий гість — Ґільґалад, її небіж-невдаха, всі називають його не інакше як Ненатлий. Він привіз із собою управителя свого замку — отого жахливого типа, який забороло підіймає лише тоді, коли сідає їсти.

— О, то він лицар? А який у нього обладунок? — відразу пожвавішала Іґраїна й сіла на довгий стіл, де видряпав початкові літери свого ім’я ще її прадід Пелей.

— Весь його обладунок згори донизу втиканий залізними шпичаками, — відповів Бертрам. — Така бридота! — Потім знов обернувся до сера Ламорака: — А вчора зрання, ще й на світ не благословилося, — зашепотів, — Ґільґалад раптом заявляє, нібито баронеса вирушила на прощу й повернеться не раніше, ніж за рік. Ще й стверджує — ви тільки уявіть собі! — буцімто на цей час баронеса призначила його господарем Дюстерфельза й усіх її володінь.

— Баронеса… на прощу? — Сер Ламорак наморщив чоло. — Та вона ж виходить зі своєї кімнати лише для того, щоб поглянути, чи все гаразд з її кіньми!

— Або щоб посмакувати медовим пивом, — докинула Іґраїна.

— От-от, — кивнув головою Бертрам. — Тільки ж ніхто не бачив, як вона виїздила з дому. І до стайні теж не заходила. Гадаєте, вона поїхала б із замку, не попрощавшися з Ланцелотом, її улюбленим конем? Спитайте у своєї доньки, вона досить частенько бувала в баронеси.

Іґраїна змахнула рукавом зі своєї кольчуги голубину ляпку.

— Це навіть смішно, — мовила дівчинка. — Баронеса ніколи й спати не лягала, не навідавши Ланцелота. Іноді навіть хлюпала йому у воду трохи свого пива.

Сер Ламорак і красуня Мелісанда стривожено перезирнулись. Альберт наморщив чоло й згорнув на грудях свої довгі тонкі руки.

— Не до вподоби мені все це, — промовила Мелісанда. — Але чому ви так поквапилися принести нам цю новину? Може, ви хочете, щоб ми поїхали з вами до Дюстерфельза і зажадали від того Ґільґалада пояснень, запитали в нього, куди вирушила баронеса?

— Ні, ні, ваша милість! — Стайничий утер спітніле чоло. — Я приїхав через те, що вам і вашій сім’ї від того Ґільґалада, гадаю, загрожує небезпека!

— Нам? Як це? — здивувався Альберт, скидаючи зі своєї голови мишу.

— Мені здається… — Бертрам стишив голос ще дужче. — Мені здається, Ґільґалад приїхав до Дюстерфельза лише задля того, щоб напасти на Бобернель.

— Ой лишенько! Справді? — Сер Ламорак вражено звів брови. — Чому вам спало таке на думку, Бертраме?

— Ґільґалад зазіхає на ваші чародійні книжки, сер! — відповів Бертрам. — Він ними просто марить. Його слуги тільки про них і балакають. Кажуть, буцімто за допомогою ваших книжок Ґільґалад хоче стати найбільшим чародієм на світі — могутнішим від самого короля. І тоді Ґільґалад прибере до рук усе, що забажає, — байдуже, що воно належить не йому. Повірте мені. Недарма ж його називають Ненатлим, цебто ненаситним. Я чув про нього і його шпичастого управителя жахливі історії.