Розділ «Лиха новина»

— Атож, до мене теж доходили вже такі чутки, — пробурмотів сер Ламорак. — А ось його тітка, баронеса, — така мила стара пані… Одначе розповідайте далі, Бертраме.

— Ґільґалад і не робить таємниці з того, що хоче заволодіти вашими книжками, — промовив Бертрам. — Навпаки. Розповідає кожному стрічному, нібито ви не заслуговуєте мати такі могутні книжки, коли тільки й знаєте, що за їхньою допомогою змушувати дерева взимку цвісти та начаровувати подарунки для своїх дітей.

— Авжеж, авжеж, — знову пробурмотів сер Ламорак і провів рукою по голові.

На його черевики посипалося трохи сріблястого порошку.

— А Ґільґаладів управитель кожному в селі тицяє під ніс повну торбу золота — плату за те, щоб хто-небудь розповів йому про оборонні укріплення вашого замку, — провадив Бертрам. — І тим, хто відмовляється від золота й мовчить, приставляє до горла меча. Він хоче знати все: і яка в Бобернелі охорона, і чи здатні кам'яні леви робити ще щось, а не лише ричати, і чи дуже небезпечні водяні змії в захисному рову, і чи кам'яні химери справді вміють ковтати стріли й вивергати вогонь! — Він занепокоєно звів очі на сера Ламорака. — А селяни вас люблять, сер. Ви привітний, добросердий, і майже кожному в селі вже бодай раз та допомагали. Але ж Ґільґаладів управитель хоч кому нажене страху!

Красуня Мелісанда наморщила чоло.

— Нещасні люди! — гнівно промовила вона. — Бертраме, зробіть нам послугу. Іншого разу, як прийдете в село, кажіть людям, нехай спокійно розповідають тому управителеві все, що він хоче знати. Яку ж таку таємницю він може вивідати? А якщо той Ґільґалад і справді нападе на Бобернель, то ми з Ламораком якось уже та придумаємо для нього кілька милих чарівницьких несподіванок. Чи не так, любий?

— Певна річ, — відказав сер Ламорак.

— Він нападе, сер! — вигукнув стайничий і пригладив рукою свого коротенького чуба. — Хтозна лишень, коли. До Дюстерфельза щодня прибувають усе нові й нові вояки. Бозна-звідки Ґільґалад їх і бере. З усіх усюд плавом пливуть до замку. А шпичастий управитель приганяє коней, звозить обладунки, зброю. Ви ж бо знаєте: в тій вежі, де колись була в’язниця, баронеса тримала лише бочки з пивом. Та Ґільґалад звелів у колишній ямі для арештантів знов улаштувати буцегарню. — Бертрам похитав головою. — Боюся, сер, скоро він таки заявиться сюди, і візит його не буде дружній.

— Що ж, — зітхнув сер Ламорак і обвів поглядом портрети своїх пращурів. — Колись до Бобернеля частенько навідувалися непрохані гості, щоб пограбувати чародійні книжки. А проте книжки й досі тут. Я собі голову цим не морочу, ні. А ось те, що зникла баронеса… — Він у задумі похитав головою. — Це викликає в мене ще й яку тривогу. Після Іґраїниного дня народження я відразу сяду на коня, поїду до Дюстерфельза й сам переконаюся, чи наша давня приятелька справді кудись гайнула. У кожному разі, ми вдячні вам, Бертраме, за те, що ви нам про все це розповіли. Може, зостанетесь пообідати з нами? Ой лишенько, мені здається, ми ще й не снідали!

— Щиро вдячний вам, сер. — Бертрам уклонився серові Ламораку, потім красуні Мелісанді. — Але я мушу повернутися доти, як хтось помітить, що я зник. Будьте обережні, прошу вас! — По цих словах він одвернувся й важкою ходою рушив до брами.

— Заждіть, Бертраме! — гукнула Іґраїна.

Вона наздогнала стайничого вже у дворі й, коли той сів на коня, подала йому повід.

— Коли я виїду, одразу підійми містка, Іґраїно, — сказав Бертрам. — Добре замкни браму й тримайся якомога далі від Дюстерфельза, поки той Ґільґалад удає там із себе господаря! Не вправляйся мечем зі слугами, не катайся потай на Ланцелоті, та й нам з тобою поки що теж не випадає гратися в Білого й Чорного лицарів.

— Так, так, — мурмотіла Іґраїна, — ну, звісно. Хоч тепер і не завадило би, певна річ, трохи пошпигувати за тим Ґільґаладом, чи не так?

— І не подумай мені! — Стайничий застережливо вщипнув її за щоку. — Як побачу тебе в Дюстерфельзі, відшмагаю тобі одне місце. Тепер ви тут знаєте все, що там діється. Святкуй свій день народження. О, до речі… — Він сягнув рукою до торбини на сідлі й дістав білу вуздечку. — Це — для твого поні. Невеличкий подарунок від мене й наших конюхів, щоб ти, як станеш колись знаменитою лицаркою, згадувала про нас. Щоправда, одержати подарунок перед днем народження — це, кажуть, приносить біду, та хто знає, коли ми з тобою ще побачимося.

— О, дякую, Бертраме! — пролепетала Іґраїна, погладжуючи м’якеньке реміння вуздечки.

— Ну, бувай! — гукнув стайничий і, переїхавши через звідний місток, поскакав геть.