Розділ «84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу»

Там він застав, як завжди, цілу купу кореспонденції, яку йому передавав граф Ляйнсдорф. Якийсь промисловець обіцяв заснувати надзвичайно високу премію за найкращі успіхи у військовому вихованні цивільної молоді. Архієпископська катедра висловлювала свою думку з приводу пропозиції про велике пожертвування на сиротинці, заявляючи, що в неї викликає осторогу будь-яке змішування віросповідань. Комітет у справах культів і просвіти повідомляв про успіхи остаточно оголошеної попередньої ініціативи щодо великого пам’ятника імператорові-миротворцю й народам Австрії поблизу резиденції; внаслідок консультацій з імп.-кор. міністерством у справах культів і просвіти та опитування провідних мистецьких об’єднань, а також спілок інженерів та архітекторів виявилися такі розходження в поглядах, що комітет змушений був, не на шкоду потребам, які постануть згодом, і в разі згоди головного комітету, а також беручи до уваги можливість спорудження пам’ятника в майбутньому, оголосити конкурс на найкращу ідею конкурсу. Канцелярія двору, ознайомившись із пропозиціями, надісланими їй три тижні тому, повертала їх до головного комітету й писала, що наразі не має змоги повідомити про найвище волевиявлення з цього приводу, однак бажано, мовляв, щоб і в таких питаннях спочатку склалася незалежна громадська думка. Імп.-кор. міністерство у справах культів і просвіти відповідало на лист за вихідним номером таким і таким, що не має змоги заявити про своє особливе сприяння стенографічному товариству «Ель»; товариство захисту народного здоров’я «Лінійна літера» повідомляло про своє заснування й клопотало про фінансову підтримку.

У решті кореспонденції йшлося про таке саме. Ульріх відсунув від себе цю паку реального світу й замислився. А тоді зненацька підвівся, звелів принести піджака й капелюха і сказав, що повернеться додому за годину-півтори. Потім викликав телефоном таксі й поїхав знов до Клариси.

Тим часом уже стемніло, будинок лише з одного вікна кидав на вулицю трохи світла, мороз прихопив сліди на снігу, й від них позоставались ямки, де легко можна було спіткнутися; під’їзд був замкнений, тут нікого не очікували, отож на стукіт, крики й плескання в долоні довго ніхто не відгукувався. Коли Ульріх нарешті ступив до кімнати, йому здалося, що це не те помешкання, з якого він ще зовсім недавно пішов, а чужий, сповнений подиву світ із невигадливо накритим на двох столом, стільцями, на кожному з яких щось лежало, влаштувавшись по-домашньому, і стінами, що всіляко впирались відкриватися цьому непроханому гостеві.

Клариса, вдягнена у простенький вовняний халат, засміялася. Вальтер, який відчиняв пізньому гостеві, замружився від світла й поклав великого ключа від вхідних дверей до шухляди в столі. Ульріх без зайвих слів сказав:

 — Я повернувся, бо заборгував Кларисі відповідь на ще одне її запитання.

І почав із середини, від того місця, де їхню розмову урвав прихід Вальтера. Невдовзі кімната, будинок, відчуття часу зникли, й слова повисли десь над синім простором у мереживі зірок. Ульріх розгортав програму того, як жити історією ідей, а не світовою історією. Різниця, попередив він, полягає не стільки в тому, що відбувається, стільки у значенні, якого цьому надають, у намірі, що його з цим пов’язують, у системі, яка охоплює ту чи ту подію. Чинна нині система — це система реальности, й нагадує вона погану виставу. Недарма кажуть «світовий театр», адже в житті раз у раз виникають ті самі ролі, інтриґи й колізії. Люди кохають, бо є кохання, і кохають так, як воно їм наказує; люди бувають горді, як індіанці, як іспанці, як незаймані дівчата чи як лев; навіть убивають люди в дев’яноста випадків із ста лише через те, що такий вчинок вважають трагічним і прекрасним. Цілком успішні політичні постаті реальности, за винятком дуже вже великих, мають багато чого спільного з авторами касових п’єс; бурхливі події, що їх вони творять, навіюють нудьгу, оскільки позбавлені духовности й новизни, але саме завдяки цьому й доводять нас до того пасивно-сонного стану, коли ми миримося з будь-якою переміною. Якщо розглядати історію з такого погляду, то вона постає з ідейної рутини й матеріалу ідейно байдужного, а реальність народжується переважно з того, що задля ідей нічого не діється. Коротко це можна висловити, стверджував він, так: нас не дуже турбує те, що діється, й дуже — з ким, де й коли це діється, отож турбує нас, власне, не дух подій, а їхня фабула, не відкриття якогось нового змісту життя, а розподіл уже наявного, а це й направду з точністю відповідає різниці між п’єсами чудовими й тими, котрі просто мають успіх. Але звідси випливає, що насамперед потрібно, навпаки, відмовитися від підходу до оцінки подій з позиції особистої корисливости. Їх треба розглядати, отже, не стільки як щось особисте й реальне, стільки як щось спільне й абстрактне, тобто розглядати з такою мірою особистої свободи, немовби вони намальовані чи проспівані. Повертати їх треба не до себе, а вгору й назовні. А коли це стосується особистости, то, крім того, потрібно, щоб і в межах колективу діялося щось таке, чого Ульріх навіть не міг до пуття описати й що він назвав таким собі вичавлюванням, згущуванням і заготівлею про запас духовного соку, тільки щоб окремий індивід при цьому не почувався безпорадним і полишеним напризволяще. Промовивши ці слова, Ульріх пригадав хвилину, коли сказав Діотимі, що треба скасувати реальність.

По суті, не було нічого дивного в тому, що Вальтер відразу оголосив його твердження цілком банальним. Нібито весь світ, література, мистецтво, наука, релігія й так, мовляв, не «вичавлюють» і не «заготовляють»! Нібито хтось із освічених людей, мовляв, заперечує цінність ідей чи не поважає розуму, краси й доброти! Нібито будь-яке виховання — це, мовляв, щось інше, ніж прилучення до певної духовної системи!

Щоб його не зрозуміли хибно, Ульріх зауважив, що виховання — то лише прилучення до того, що, поставши внаслідок безладних заходів, у цей момент наявне й домінує; отож, щоб здобути духовність, треба, мовляв, насамперед мати певність, що в тебе її, духовности, ще нема! Ульріх назвав це цілком і повністю відкритою, а з погляду моралі — великою мірою експериментальною і творчою позицією.

Вальтер таке твердження тепер оголосив неможливим.

 — Досить двозначно це в тебе виходить, — сказав він, — так наче ми взагалі маємо вибір — жити ідеями чи жити власним життям! Та чи не хочеш ти пригадати одну цитату: «Я — не трактат, не хитромудра книжка, в мені і суперечність є, й інтрижка»? Чому ж ти не йдеш іще далі? Чому одразу не вимагаєш, щоб ми задля своїх ідей скасували й власне черево? А я тобі відповім: «Людина зіткана з підлоти!» Те, що ми випростуємо й опускаємо руку, не знаючи, в який бік повернути — праворуч чи ліворуч, що складаємося зі звичок, упереджень та пороху й усе ж таки, скільки сил наших, простуємо своїм шляхом — саме це і є людяність! Отож досить лишень те, про що ти кажеш, трохи приміряти до реальности, як воно виявиться в найкращому випадку літературою! Ульріх погодився:

 — Якщо дозволиш мені розуміти під цим і решту мистецтв, усілякі вчення про життя й природу, релігії й таке інше, то я ладен, звісно, стверджувати щось на кшталт того, що наше буття цілком і повністю складається з літератури!

 — Та невже? Ти називаєш доброту Спасителя чи життя Наполеона літературою?! — вигукнув Вальтер. Але потім йому прийшла в голову краща думка, і він, обернувшись до товариша, зі спокоєм, що його дає великий козир, заявив: — Ти — людина, яка запевняє, нібито сенс свіжої городини — в консервованій городині!

 — Ти, певна річ, маєш рацію. Ти міг би навіть сказати, що я — той, хто намагається зварити обід із самої солі, — спокійно визнав Ульріх. Розмовляти про це далі йому перехотілося.

Але цієї хвилини втрутилася Клариса, звернувшись до Вальтера:

 — Не розумію, чому ти йому заперечуєш?! Хіба ти сам не казав щоразу, коли з нами траплялося щось незвичайне: «Непогано було б зараз винести це на сцену, щоб люди побачили все й зрозуміли!…» По суті, треба було б співати! — обернулася вона на знак згоди до Ульріха. — Співати треба було б себе!

Вона підвелася й ступила до невеликого кола, що його утворювали стільці. Її поза трохи незграбно демонструвала її бажання, Клариса немовби готувалася піти в танок, і Ульріх, дуже вразливий до такого позбавленого смаку оголення душі, цієї миті пригадав, що більшість людей, тобто, якщо казати загалом, люди пересічні, чий розум збуджений, а створити нічого не годен, відчувають саме таке бажання: виставитись. І саме в них дуже часто стається «щось невимовне» — це й справді їхнє улюблене слівце, туманне тло, на якому те, що вони хочуть висловити, набуває сумнівно збільшеного вигляду, тож пізнати його справжню цінність їм так ніколи й не щастить. Щоб покласти цьому край, Ульріх промовив:

 — Я не мав цього на увазі, але Клариса правду каже: театр доводить, що глибокі особисті афекти можуть слугувати безособовій меті, такому зв’язку значень і образів, який майже відділяє ці афекти від самої особи.

 — Я Ульріха дуже добре розумію! — знов озвалася Клариса.

 — Не пригадую, щоб коли-небудь мене щось так дуже тішило тільки через те, що це сталося зі мною особисто; головне, що це сталося взагалі! Адже в тебе теж не виникає бажання музику «мати», — звернулася вона до свого чоловіка. — Немає іншого щастя, крім того, що вона є. Враження, емоції притягуєш до себе й одразу поширюєш їх далі; бажаєш себе, але ж не бажаєш володіти собою так, як дрібний крамар — своїм мотлохом!