Розділ «84. Твердження, що й звичайне життя має утопічну природу»

Вальтер схопився за голову, але задля Клариси заходився шукати інших заперечень. Він намагався, щоб його слова лилися спокійним прохолодним струменем.

 — Якщо цінність тої чи тої поведінки ти вбачаєш лише у випромінюванні духовної сили, — звернувся він до Ульріха, — то я хочу спитати тебе: адже це було б можливим лише в такому житті, яке не має на меті нічого іншого, крім створювати духовну силу й міць?

 — Це — життя, до якого прагнуть, як вони самі запевняють, усі нинішні держави! — заперечив Ульріх.

 — Виходить, у такій державі люди жили б високими почуттями й ідеями, за філософськими теоріями й романами? — провадив Вальтер. — Отож я тебе й питаю: як би вони жили — так, щоб велика філософія й поезія народжувалися, чи так, щоб усе, чим вони жили, вже було, так би мовити, філософією й поезією, втіленими у плоті й крові? Адже в мене не викликає сумніву те, що ти маєш на увазі, бо перше було б ні чим іншим, як тим, що нині й так розуміють під культурною державою; та позаяк ти маєш на увазі друге, то забуваєш про те, що філософія й поезія були б там просто зайві. Якщо зважити на те, що твоє життя за образом і подобою мистецтва — чи як там ти це називаєш — узагалі не можна собі уявити, то означає воно не що інше, як кінець мистецтва! — Так завершив він, викинувши свій козир з особливим розрахунком на Кларису.

Це дало свої наслідки. Навіть Ульріхові потрібна була якась хвилина, щоб дійти до тями. Та зрештою він засміявся й спитав:

 — Хіба ти не знаєш, що будь-яке досконале життя — це кінець мистецтва? Здається мені, ти й сам на шляху до того, щоб задля удосконалення свого життя покласти край мистецтву?

Нічого поганого сказати цим він не хотів, одначе Клариса насторожилася.

А Ульріх вів далі:

 — Будь-яка велика книжка дихає цим духом любови до доль окремих людей, котрі не в злагоді з формами, що в них намагається убгати їх суспільство. Вона підказує рішення, які вирішенню не піддаються; можна лише відтворювати життя цих людей. Осягни сенс усіх поетичних творів — і на окремих прикладах дістанеш хоч і не повне, однак основане на досвіді й безкінечне заперечення всіх чинних правил, приписів і засад, на яких стоїть суспільство, закохане в ці поетичні твори! Адже вірш із його загадкою розтинає навпіл сенс світу, прив’язаний до тисяч буденних слів, і обертає цей сенс на повітряну кулю, що відлітає. Якщо це називати, як зазвичай роблять, красою, то краса, мабуть, — переворот незрівнянно жорстокіший і нещадніший, ніж будь-яка політична революція в минулому!

У Вальтера зблідли навіть губи. Таке розуміння мистецтва як заперечення життя, як чогось антагоністичного життю він ненавидів. У його очах це було богемою, рештками застарілого бажання подратувати «буржуа». Іронічну природність того, що в досконалому світі вже не може бути краси, позаяк вона стає там зайвою, він помітив, але невисловленого запитання свого приятеля не почув. Адже те, що твердження Ульріха однобоке, навіть йому самому було ясно, як Божий день. З таким самим успіхом він міг би заявити протилежне тому, що мистецтво — це заперечення, позаяк мистецтво — це любов; люблячи, воно творить красу, й на цілому світі нема, либонь, жодного іншого способу зробити яку-небудь річ чи яке-небудь створіння прекрасним, крім як їх полюбити. І тільки через те, що й наша любов складається просто з окремих частинок, краса — це щось на взірець поглиблення й контрасту. І лише в морі любови уявлення про досконалість, уже нездатне поглиблюватися, становить одне ціле з основаним на поглибленні уявленням про красу! І знову в думках Ульріха промайнуло «царство», й він роздратовано змовк. Вальтер тим часом також зібрався з духом і, назвавши приятелів натяк на те, що жити слід приблизно так, як читаєш, спершу банальним, а тоді й неможливим твердженням, заходився доводити, що воно підле й гріховне.

 — Якби хто-небудь, — почав він з такою самою вишуканою стриманістю, з якою розмовляв досі, — взяв за основу свого життя лише твою пропозицію, то йому довелося б, мабуть, — про всілякі інші безглузді речі я вже й не кажу, — схвалювати все, що породжує в ньому яку-небудь гарну ідея, ба навіть усе те, що за таку ідею можна сприйняти. Це означало б, звичайно, загальний занепад, та позаяк цей бік тобі, схоже, байдужий, — чи, може, ти маєш на увазі оті непевні загальні застережні заходи, про які жодних подробиць не навів, — то я хотів би поцікавитися лише особистими наслідками. Мені здається, в усіх тих випадках, коли людина — якраз не поет, що творить власне життя, то їй доведеться гірше, ніж тварині; якщо їй не спаде на думку жодна ідея, то не спаде їй на думку й рішення, і велику частину свого життя вона буде просто жертвою власних інстинктів, примх, звичайнісіньких міщанських пристрастей — одне слово, отого позбавленого всього особистісного, з чого лишень складається людина, й муситиме, доки триватиме, сказати б, обструкція верхньої системи, стійко терпіти все, що їй вдарить у голову?!

 — У такому разі їй доведеться відмовитись що-небудь робити! — відповіла замість Ульріха Клариса. — Це — активна пасивність, на яку треба бути здатним за певних обставин!

Вальтерові забракло духу звести на неї погляд. Адже в їхніх взаєминах здатність до відмови грала велику роль; у своїй довгій, аж до п’ят нічній сорочці й схожа на маленького янгола Клариса, бувало, підхоплювалася в ліжку на ноги, випростувалась і, зблискуючи зубами, декламувала в манері Ніцше: «Мов лота, я кидаю тобі в душу своє запитання! Ти бажаєш подружнього життя й дитини, але я питаю тебе: «Чи та ти людина, що має право бажати дитини?! Чи переможець і владар ти над своїми чеснотами? Чи, може, в тобі промовляє тварина зі своїми потребами?!» У сутінках спальні це видовище було досить-таки моторошне, й Вальтер марно намагався заманити Кларису під ковдру. А тепер, виходить, вона візьме на озброєння ще й нове гасло; ця активна пасивність, на яку, мовляв, треба бути здатним за певних обставин, дуже нагадувала про одного чоловіка без властивостей. Чи довірилася вона йому? Чи не він, зрештою, заохочував Кларису в її дивацтвах?

Ці запитання кублилися, мов черва, у грудях Вальтера, і йому ледь не стало зле. Він посірів, обличчя в нього зів’яло й безсило взялося зморшками.

Ульріх це помітив і співчутливо спитав Вальтера, чи з ним усе гаразд.

Вальтер над силу промовив «так» і, бадьоро всміхнувшись, сказав, щоб Ульріх довів свої дурниці до кінця.

 — О Боже праведний! — примирливо мовив Ульріх. — Річ не в тому, що ти не маєш рації. Але дуже часто ми з якогось спортивного азарту виявляємо поблажливість до вчинків, які завдають шкоди нам самим, — аби лишень супротивник гарно їх здійснював; тоді ціна здійснення конкурує з ціною шкоди. А нерідко в нас з’являється й ідея, відповідно до якої ми певний час діємо, та невдовзі її заступає звичка, інерція, вигода, нашіптування, бо інакше просто не буває. Отже, я описав, мабуть, стан, завершити який у жодному разі не можна, хоча в одному йому треба віддати належне: це — цілком і повністю той самісінький стан, в якому ми живемо.

Вальтер знов заспокоївся.

 — Якщо взяти правду навиворіт, то завжди можна сказати щось таке, що й правдиве, й перекручене воднораз, — м’яко промовив він, не приховуючи, що подальша суперечка його вже не цікавить. — Це на тебе схоже — стверджувати про що-небудь, що це, мовляв, неможливо, однак реально.

Клариса, проте, дуже енерґійно потерла собі носа й заявила: