Розділ «XXXVII»

«автра» вилилось у приїзд координатора. Дзвінок Хофнера застав зненацька, але через кілька хвилин Ірина вже мчала стрімголов до аеропорту. Чому без попередження? Недовірливий німець — у своєму стилі: розкидається компліментами, а налітає, наче податкова, — раптом побачу щось, для моїх очей не призначене.

Та коли «Лендкрузер» припаркувавсь у призначеному місці, вона усе зрозуміла. Там вже стояв «Лексус» з номерами іншого регіону. Німець бажав зустрітися спочатку з цією людиною. Обоє натягнуто посміхались до Ірини і сипали компліментами, а Хофнер — ще й запитаннями стосовно здоров'я та успіхів. Розвиток подій, як на неї, не обіцяв нічого доброго.

Усе стало зрозумілим лише в офісі, коли німець попросив відчинити апартаменти Дробота. Павла Іноверцева рада директорів компанії призначила на посаду директора їхньої філії. Остаточно. І позаяк він сидів зараз поруч, то відбирав у Ірини можливість запитати в координатора, чим вона не влаштовувала фірму. Спромігшись у відповідь на кілька посмішок, не менш натягнутих, Ірина зрештою таки опинилась у себе.

Це був новий удар долі. Бездоганно «вигребши» у надважкій ситуації, законно сподівалася на успіх. І до того йшлося. Після життєвих катаклізмів складався надзвичайно вдалий момент для стрибка кар'єри. Нечуваного-небаченого стрибка. Тепер полетіло у прірву. Мабуть, ці ідіоти не думали, що роблять.

Вона ще не знаходила собі місця, як зайшов новий шеф.

— Пані Ірино, їдемо. Ресторан замовлений — проявимо повагу до гостя. Та й призначення здалося б відзначити.

— Павле Олександровичу... Я все-таки жінка. Тому прошу вас на майбутнє стукати, коли заходите до кабінету. Пробачте.

— Домовилися. Пішли — моєю поїдемо.

— Павле Олександровичу, — ледве стримувалась Ірина, — повірте, стільки роботи назбиралося... Мушу бути тут. Ви ж не хочете, щоб перший день вашого керівництва ознаменувався неув'язками, які потім доведеться розгрібати кілька тижнів?

Пауза свідчила, що ця людина не звикла до відмов.

— Добре, працюйте.

Двері зачинилися ненадовго. За кілька хвилин, щоправда, вже після стуку, на порозі постав Хофнер.

— Пані Ірино, ми на вас чекаємо. Я — дуже. Двоє джентльменів чемно просять скласти їм компанію.

— Пане Хофнере, — в своїй небездоганній німецькій вона зараз добирала кожне слово. — Можливо, ви не помітили, але я призначена для інших потреб, а не для компанії чоловікам у ресторанах. Для супроводу краще візьміть секретарку. Було приємно з вами працювати. Дякую.

Попереду чекала смуга нового оговтання, сірих днів і марних зусиль. А тепер належало стати собі на горло і тупо робити своє, виконувати обов'язки. Продовжувати лізти догори, незважаючи на обдерті лікті та пошарпані нерви.

Іноверцев виявивсь екземпляром, порівняно з яким Дробот міг відпочивати. До вечора наступного дня в Ірини виникло бажання взяти портрет покійного в рамку і повісити у найвиднішому місці на стіні як згадку про світлі часи. Це був парадокс, але якби не зайва завзятість всюдисущої заступниці, з попереднім начальником, нехай він був тричі бандит, ще не знати скільки жилося б «довго і щасливо».

Її викликали до кабінету керуючого зі самого ранку. Запах ароматизованої кави вперемішку з дорогими парфумами викликав легку нудоту. Довелося зробити зусилля, аби не скривитися. Зондуючий погляд нового очільника також не додавав позитивних емоцій. Мішечки під очима свідчили про його схильність до «солодкого» життя.

— Ірино, вчора ми з паном Хофманом через вашу відмову мали певні затруднения. Я у місті нова людина, навіть мешкаю поки що у готелі. Сподіваюся, ми з вами сьогодні гарно пообідаємо, а потім я розраховую на екскурсію.

— Пам'ятники, музеї? — не зморгнула Ірина.