Розділ «XXXVII»

— Можливо. Але насамперед — гарний масажний салон, тренажерний зал, басейн. Ну і хотілося б навідатися до агентства, яке торгує нерухомістю. Є бажання осісти... Давайте проведемо робочу нараду вдвох, а потім...

— Павле Олександровичу... — вираз обличчя Ірини красномовно свідчив про те, що вона збирається з думками. — До робочої наради мушу підготуватися. Десять хвилин, не більше. Сподіваюся, дозволите. А все решта... Я вже казала вчора панові... м-м... Хофнеру — по другій частині, тобто по пер-шш... ви ж із цього почали — з успіхом упорається Наталі. Я ж цінна суто за фаховими питаннями. Ви переконаєтеся.

— Зрозумів. Але, Ірочко, я звик сам вирішувати, хто з моїх підлеглих більше для чого цінний. Тому давайте не розладжувати роботу фірми і не лише дотримуватися субординації, а й дбати про хороші, навіть дружні стосунки. Ви ж не проти наших з вами дружніх стосунків? Я цього хочу, чесно кажу.

— То чесно скажіть ще одне. Мені відразу писати заяву на звільнення? Я не сплю з начальниками, даруйте за відвертість. Прошу це врахувати, щоб, як ви кажете, не розладжувалася робота фірми. Краще піду звідси, щоб зняти усі незручні моменти. Але прошу вас врахувати один нюанс: жінок багато, такий чоловік як ви знайде на будь-який смак. А компетентна людина, спроможна успішно вирішувати виробничі питання, якій можна довіряти, яка не підведе в будь-якій ситуації... Зважте — що цінніше. І якщо раптом вирішите правильно, не називайте мене «Ірочкою». Ірина Ігорівна або пані Ірина. А стосовно дружніх відносин я не проти. От тільки складаються вони самі й після певного часу успішної праці. Домовитися про них наперед неможливо.

Він лише поблажливо посміхнувся.

— Розумію вас, Ірочко. Але ви багато у чому помиляєтеся. В нас у країні — надзвичайно широкий ринок праці. У тому числі багато жінок, які є компетентними фахівцями. Ще більше таких, що згідні лягати під будь-кого. Тих, які поєднують обидві властивості, — значно менше, але ринок настільки великий, що...

Ірина підвелась і поправила волосся.

— Дякую, Павле Олександровичу, що повелися зі мною порядно. Знаєте, є такі, що на перших порах святі, а подумки вже «підкопуються» і роблять це довго й наполегливо. Ви зекономили мій час. Тож почнемо пошуки негайно: я — робочого місця, а ви — гарної та поступливої заступниці. Вважайте, заява вже у вас на столі.

Заяву довелося переписувати двічі. Попередня то пропадала, то губилася. Потім Ірину почали лякати негативною рецензією, і це — під продовженням того самого морального тиску. Довелося звертатися до Хофнера. Не позбавлений здорового глузду німець намагався залагодити конфлікт, проте новий шеф був цілковитим чмом, здатним лише дрібно гадити. Гроші, що фірма витратила на її навчання, Ірина повернула швидко. А от Іноверцев змушений був переписувати референт-лист тричі. Отримавши пряму вказівку генерального керівництва про позитивну рецензію для неї, він щоразу використовував формулювання, котрі для будь-якого роботодавця виглядали двозначними. Ірина терпляче відсилала копію до центрального офісу й обгрунтовувала претензії. Зрештою їй запропонували скласти документ самій.

Пошук роботи затягнувся на місяці. Звісно, вона не сушила голову, за що жити, проте бездія та думки про втрату темпу і фахову декваліфікацію гризли щодня. Рівноцінної за розмахом фірми у місті не знайти. А переїзд тягнув за собою нові організаційні проблеми. Зустрічі з кількома власниками фірм не додали оптимізму: це було не те. Масштаби підприємств, складність роботи та, відповідно, платня і перспективи зростання залишали бажати кращого, а на Ірину, попри фахові чесноти, продовжували дивитись як на потенційну шлюху «принеси-подай».

Займатись у таких обставинах купівлею квартири безглуздо. Спочатку робота. Взагалі усе спочатку! Скільки можна...

День народження, що намалювавсь у цій ситуації невідомо звідки, був щонайменше, недоречним. Якщо чесно, вона взагалі забула про нього. Нагадала Альбіна. Як завжди, перша. О пів на сьому ранку, коли ще можна спати. Якого біса? Не знає, що вона без роботи?

Ставши перед дзеркалом, Ірина порахувала роки, зморшки і насущні проблеми. Результат настільки не втішив, що не хотілося навіть думати про святкові гуляння. Дзвінки змінювали один одного. Нечисленні наполовину забуті родичі, Андрій, який ніяк не міг позбутися думок про можливий роман, Валерій — з тих самих міркувань, але з іншим прикидом і трактуванням ситуації. Ближче до обіду почали масово озиватися «колишні». Не зателефонував лише доцент консерваторії — сраний композитор, либонь, досі жував образу, доповнюючи її стражданнями і втілюючи останні у звукові комбінації, зрозумілі лише подібним до нього. Обізвався навіть Іноверцев — наче й не було нічого. Побажав. Поцікавився, чи знайшла роботу... Худобина!

Настрій зіпсувавсь остаточно. О сьомій вони оцінювали бездарну кухню у кабаці, що претендував на ексклюзивність, а Сергій, власник закладу, чомусь знав про Іринину дату. Всюдисуща Альбіна... Чим далі, тим більше вона нагадувала собачку якоїсь дзявулистої породи з мертвою хваткою. Замкне щелепи і — «гайки». Можна вбивати — не відпустить. Невдовзі за їхнім столиком сидів ще й партнер Сергія по бізнесу. Кількість питва зростала, а подруга більше й більше «западала» на партнера.

Усе з'ясувалося за півгодини. Вони ж були знайомі раніше, й Аля притягла Ірину сюди з конкретною метою! «Кажуть, там кабачок непоганий...» От, сучка...

Альбіна все частіше ходила танцювати й курити, а перекури затягувалися. Ірину взяла нудь. На Сергія дивитися було бридко. Подальші слова і вчинки несподіваного кавалера читала наперед зі стовідсотковою ймовірністю. Його пухкенькі ручки раз у раз тягнулися до неї. Рахунок довелося випрошувати довго й нудно, адже власник бажав форсанути широким жестом.

— Ти завжди мусиш усе зіпсувати! — просичала на прощання подруга. — От скажи, що ти за людина? Чого тобі треба? Що не так? Сама не живеш й іншим не даєш...

Чотири стіни навколо виявилися найприємнішим враженням дня. Того, що претендував начебто на святковий. В гробу вона бачила таке свято... У голові — каша, і заснути швидко не вдасться. За дурним заняттям під назвою «День народження» Ірина не зазирнула навіть у свої пошукові сторінки. А можливо, якраз сьогодні... От би було! Нормальний роботодавець як подарунок на день народження. Рука потягнулася до ноутбука, але відразу ж зупинилась. І не тому, що не вірилося в імовірність такого збігу. Щось зовсім стороннє спричинило відчутний холод попід грудьми.

Там, у сплячому ноуті могло бути ще одне вітання. А могло й не бути.

Тьху! То й що? Потрібно воно їй сто років! Чому ж тоді так несподівано утворився вакуум у животі і тримає досі? Чи не тому, що вітання, про яке йшлося, мало б виглядати приблизно так: