Розділ «XVI»

 ін сидів урозвалку, відсунувши стільчик далеко від столу і читав меню, наче й справді прийшов сюди їсти. Хоча зміни, що відбулися з фігурою цього чоловіка за останніх кілька років, могли наштовхнути й на такі припущення.

— Ну, привіт, Безсонов...

Нахилившись, Ірина обійняла його за шию та, міцно притулившись, обдарувала майже сестринським поцілунком, після чого із завзятою посмішкою витріщилася на колишнього коханця. Замість відповіді той наново підняв її зі стільчика й «обкрутив» наперед себе.

— М-м...

— А що таке «м-м»? — перекривляючи, не зрозуміла вона.

— Нічого. Сам до себе. Учора в машині навіть не розгледів тебе добре. Ти — бігом, я — бігом... Цвітеш. Молодець.

— Ти також у формі, — збрехала Ірина. — Ні, справді. Скільки тебе не бачила — мало що змінився. Хіба прикид.

— Ну-ну... — посміхнувся Безсонов, ляскаючи долонями по «прикиду». — Заспівала. Давай з'їмо щось. Не обідав — чесно. Спочатку не мав часу, а потім подумав, що вже разом. Що питимеш?

— Каву, — розвела руками Ірина. — Я — на колесах. А їсти... Знаєш, справді не хочу. Ти обідай, а мені... Ну що воно — стоятиме, а потім лишити? Навіщо дурно гроші викидати? Давай так — мені щось одне, аби за компанію. Салат. Грецький. Усе.

— Апетит пропав? — зрозумів колишній есбеушник. — І водночас про мене згадала. Отже, проблеми. Схоже, серйозні.

— Проблеми, — підтвердила Ірина. — Вони.

— А коли ти їх не мала? Викрутишся. І ще десять разів нових наживеш.

Офіціантка пішла виконувати замовлення, і він присунувся ближче, «лягаючи» масивними формами на стіл. У грудях Ірини починало наново холонути. Обличчя «колишнього» залишалося серйозним. Він і не збирався каламбурити.

— Тема складна, загалом... Та й не при справах я тепер, ти ж розумієш. Ну... зв'язки ще залишилися. Словом, цей твій, не знаю, хто він тобі... проходить по наших базах. Навіть, я б сказав, не зовсім наших. Російські колеги дали інфу. Він у них наслідив ще у «скажені» дев'яності. Проходив підозрюваним по гучній справі. Група хакерів ломанула тоді якусь новостворену міжнародну корпорацію. З метою пограбування, як ти розумієш. За тих часів службу боротьби з інтелектуальними злочинами у нас лише створювали. Росіяни працювали разом із фахівцями інтерполу. Ну, накрили їх. Кількох посадили. А цього твого відпустили за недоведеністю. І не лише його, до речі. Кілька інших також змогли викрутитися.

Безносов замовк, бо офіціантка принесла замовлення.

Он воно як, подумала Ірина. Усе продовжувало складатись у ту саму систему. Нові факти повністю відповідали їй і тут таки знаходили собі місця. — Значить, Дробот пройшов непростий життєвий шлях перед тим, як здобути гідне місце у суспільстві. — протягнула жінка вголос.

— У чужому суспільстві, — додав Безсонов. — Почекай, це ще не все. Злочинну групу тоді викрили, але гроші повернули не відразу. Тому навіть після засудження винних слідчі дії тривали, й усі, хто залишився на волі, продовжували перебувати під пильним оком ФСБ. От тоді почалася «мокруха». Отих «невинних», які залишилися на свободі, «мочили» одного за одним, причому трупи знаходили не всіх. Дробот числивсь у зниклих безвісти. Тепер, виявляється, знайшовся. Живий. В Україні.

— А інші? — запитала Ірина.

— Одного потім знайшли мертвим. Розчленованим. Ще один досі невідомо де. Ну і цей, кажеш, знайшовся. Навіть гарно прилаштувався. До речі, це вже за неофіційними даними, — він вважався членом злочинного угрупування. Кликуха — Циклоп.