Розділ «XVI»

— Чому — Циклоп? — не зрозуміла вона.

— Бачиш — на чолі родимка? — відставний полковник та коханець витягнув з портмоне складену фотку генерального, повертаючи їй. — І чималенька. На око схожа. До того ж, кажуть, працював з комп'ютером віртуозно. Замолоду фокуси любив показувати. Із зав'язаними очима сідав за клавіатуру і навпомацки створював геніальні речі. От і жартували, що в нього справжнє око — на лобі.

Ірина мовчки колупалась у тарілці. Випадки, коли генеральному доводилося самому сідати до компа, викликали поблажливі посмішки підлеглих і чітко поставали у пам'яті. Одним пальцем правої руки він тицяв по кнопках так, що здригалася підлога. Тепер новоявлений легендарний персонаж — Циклоп — вочевидь збирався «проковтнути» її. Більше того — спочатку зготувавши з Ірини якусь вишукану страву. Саме ж для цього Дробот украв її робочий ноут. І зараз важко було уявити, якими приправами «посипатимуть» Ірину. Але долю їй готували незавидну.

Останніх кілька днів жінці довелося прожити у стані переляку. Жах перед майбутнім п'явкою оселився в душі, існування якої в неї свого часу зумів довести Олег. Проте розум уперто шукав вихід. Ось він, довгий ланцюг подій — від того дня, коли вистачило дурості й жадібності влізти в кубло промінвестбуду «Корандо» і до сьогодні. Ще кілька днів вони триватимуть. Де та ланка, на яку ще можна подіяти, вилучивши себе з небезпечного кола?

Очі Ірини стали вузькими і зосередженими. Той, хто сидів навпроти, знав: після цього має почути щось важливе.

— Скажи правду, Безсонов... Ваша «контора» щось реально робить чи існує так — для галочки, як атрибут цивілізованого суспільства?

— Реально робить, — не замислюючись ні на мить, серйозно відповів той.

— А от скажи тоді мені... от якби я, припустимо, захотіла «здати» тобі теплу компанію великих людей, які відмивають гроші. Дуже великі гроші. Конкретно здати, з відповідними доказами... Як?

— А на хріна воно мені? — не зрозумів «колишній».

— А орден тобі що — не потрібний?

Та її напівжартівливі інтонації він не сприйняв.

— Орден мені вже не потрібний, — на слові «вже» Безносов недвозначно наголосив. — На даному відрізку життя у мене, як ти любиш казати, інші цілі й завдання.

— Наприклад? — підняла брови Ірина.

— Воду проводжу на дачу, — спокійно пояснив відставний полковник. — Узимку на маленьку операцію збираюся лягти. Зовсім маленьку, але необхідну. Деякі нюанси є щодо нерухомості — також часу і зусиль потребують.

— М-м... серйозно... — скривилася вона. — Ну, але ж зв'язки залишилися? Ти сам казав. Як стосовно того, щоб звести мене з відповідальною особою, якій орден ще потрібен?

— Ні, без мене, — посміхнувся Безсонов. — Оце вже точно без мене. Мої можливості допомоги щодо цього вичерпані. Повір. Я й так через голову скочив.

— А якщо самого Дробота «зачепити»? Тільки його. За ті старі гріхи? Росіянам «здати»!

— А кому воно тепер цікаво? Стільки часу минуло. Є чим іншим займатись. Оце вже справді не актуально. У них там теперішнього, сучасного — чорт ногу зламає. Нікого не зацікавить, повір.

— А якщо... — їй справді було важко це вимовляти, — ситуація складеться так, що у мене не залишиться виходу? Або я їх, або вони мене? Ти розумієш, про що я? Чи ні? Ти зможеш потім спокійно пережити, коли десь хтось знайде розчленоване тіло жінки, яку ти кохав?

Напевно, така подія справді зіпсувала б йому настрій. Безсонов припинив жувати і поклав виделку на край тарілки. Їхні очі сконтактували.