Розділ без назви (9)

Тепер, окрім примарного пошуку запізнілої красунечки-долі, в цьому місті у мене з’яви­лася ще одна мета. Знайти когось із родичів того, хто лежав на цвинтарі під вітрилом із чорного габро. Родичів чи будь-кого, хто знав небіжчика. Звичайно, міркував я, рано чи пізно хтось із них прийде на могилу (зовсім свіжими були айстри), але чергувати на цвинтарі не випадало, а до поминальних проводів, коли родичі приходять на «гробки», було дуже далеко.

Серед багатьох чуднот у місті на Дніпрі, про які я вже казав, мене ще дивували тутешні кав’ярні, всі оті забігайлівки, «стікляшки», «хвилинки», яких було густо натикано по всіх мікрорайонах. У цих дешевих пивничках вечорами товклося чимало всілякого люду, переважно тих-таки пролетарів, гегемонів усього світу, та різних синюшних типів, котрі ніколи не мали грошей, але завжди були п’яні. Ходячи від столика до столика з простягнутою рукою, вони «домазували» собі по десять-двадцять копійок, поки не назбирували на порцію алкоголю.

Я теж облюбував собі одну таку «хвилинку», очевидно, названу так через те, що в ній були тільки стоячі місця за високими круглими столиками — не розсядешся. Хоча я не помічав такого, щоб хтось забігав сюди лише на хвилинку. Чоловіцтво любило тут погомоніти душа в душу, дарма що ці задушевні розмови часто закінчувалися сварками, а то й жорстокими бійками. Та я вподобав цю «хвилинку» лише з однієї причини — за шинквасом тут працювала Стефа. З одного імені можна здогадатися, що вона доводилася мені землячкою, хоч і народилася по той бік Золотої Липи на Бережанщині, в селі Поручин. Я не хвалився Стефі, що колись бував у її селі. Саме біля Поручина у вересні 44-го курені Остапа та Бондаренка (тоді я був у сотні холодноярців) звели один із найбільших своїх боїв, у якому заскиртували понад сотню більшовиків. Але навіщо Стефі це знати? Вона й без того чула ще в школі, що у таких, як я, руки по лікті в крові.

Якось недільного ранку я випадково забрів у її «хвилинку» випити кави, і вже з першого слова «прошу» Стефа впізнала в мені свого краянина, хоч сама говорила по-тутешньому. Але зі мною защебетала, як пташка, і зачерствіле серце старого вояка-невільника тихо всміхнулося. Віком вона була близько три­дцяти п’яти, мала строгий галицький ніс і напрочуд ясні, як у лошати, очі.

— Кілько вам грудочок цукру? — спитала, клацаючи важелем шипучої кавоварки.

— Так, аби ложка стояла.

— Чайна чи столова? — Стефа теж не полізла за словом у пазуху.

— Срібна, — сказав я. — Мама казали, що я сі вродив зі срібною ложечкою в писку.

— Он як! Тоді кладіть собі самі, — вона поставила переді мною філіжанку й підсунула коробку з дрібним рафінадом.

Була ще та рання пора, коли «хвилинку» не атакують завсідники, і ми зі Стефою трохи погомоніли. Так, скупо — хто звідки, чи давно доводилося бути вдома. Більше розпитував я, бо самому не було чого розповісти. Я навіть не міг пояснити Стефі, звідкіля в чоловіка така любов до солодкої кави. У чоловіка, який чверть сторіччя не бачив солодкого.

— А що вас занесло в цей край? — спитав я, не відходячи від шинкваса.

— Заміж вийшла, — просто сказала вона.

— Заміж? А, ну так, звичайно.

— Так сі стало, — всміхнулася самими очима Стефа.

Я маленькими ковточками відсьорбував каву і прикидав собі подумки, скільки їй було тоді років, коли я по лікті кривавив свої руки біля її села Поручин. П’ять, сім?

— Як ви сі дивите на то, щоби ще філіжаночку? — спитала вона.

— Залюбки! — погодився я. — У цьому місті не часто зустрінеш земляка, щоб перекинутися словом.

— Не часто, але можна, — сказала Стефа. — Світ тісний.

Вона приготувала каву і вже сама вкинула в мою чашку п’ять грудочок цукру.

— Дякую, — сказав я. — Побавила діда.