Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

16.1. Українська Держава (гетьманат)

Неузгодженість діяльності різних політичних сил, надзвичайно важке соціально-економічне становище ускладнювалися безперервними військовими діями.

18 лютого 1918 року німецькі війська перейшли в наступ. Загальна їх кількість становила 450 тис. Уже 1 березня радянські військові сили залишили Київ, а через тиждень до міста прибув уряд Центральної Ради. У березні - квітні німці зайняли південні міста, Катеринослав і Харків, а згодом Донбас і Крим. Такий стрімкий наступ австро-німецьких військ пояснювався, окрім наведених вище причин, ще й тим, що збройні сили радянської влади були сформовані наспіх і налічували приблизно 25 тис. бійців (п'ять революційних армій). З Росії за березень - квітень 1918 року було ввезено до України 165 тис. гвинтівок, 3 тис. кулеметів, 360 гармат, 17 млн патронів, 28 тис. гранат.

Однак радянське керівництво планувало майбутнє повернення. II Всеукраїнський з'їзд Рад, що відбувся 17- 19 березня 1918 року в Катеринославі, схвалив проект соціалізації землі, відмінив виплату 100 млн золотих карбованців орендної плати на селі, запланував передачу селянам 23 млн десятин землі, 3,5 млн голів великої рогатої худоби і коней з поміщицьких та куркульських господарств. Для 600 тис. безземельних дворів з'їзд передбачив виділення від 5 до 6 десятин на господарство, а це збільшувало наділи удвоє майже у двох мільйонах господарств. Завдяки цьому радянська влада порівняно з Центральною Радою була популярнішою серед народних мас України. Міські жителі теж нічого конкретного від Центральної Ради не отримали. Навпаки, за влади Центральної Ради регулярними були відключення в містах електроенергії, водопроводу і т. д. Саме тому з'їзди селян на півдні в червні та грудні 1917 року приймали резолюції: "Смерть Центральній Раді!", а її повернення у супроводі німецьких військ населення сприйняло переважно вороже або байдуже.

Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства Центральна Рада не мала реальних можливостей. Крім того, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та "Вільного козацтва" "Українська народна громада", зважаючи на неможливість співпраці з Центральною Радою, вирішила підтримати владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29 квітня 1918 року на хліборобському конгресі (майже 8 тис. делегатів), організованому Українською демократично-хліборобською партією, гетьманом нового державного утворення - гетьманату Українська Держава - було проголошено генерала П. Скоропадського. Центральну Раду було розпущено.

Павло Скоропадський походив із старовинного роду, народився 1873 р., закінчив пажеський корпус при царському дворі, під час Першої світової війни командував лейб-гвардійським полком, а згодом - кавалерійською дивізією і армійським корпусом. Улітку 1917 року сформував 40-тисячний корпус, силами якого зупинив збільшовизовані війська, що прямували з фронту на Київ, роззброїв їх і відправив до Росії. На з'їзді в Чигирині його обрали почесним отаманом "Вільного козацтва" України. Одначе керівництво Центральної Ради ставилося до нього вкрай вороже, очевидно, вбачаючи в ньому загрозу демократії. Скоропадський, залишивши службу, зблизився з партією українських хліборобів-демократів, які виражали інтереси заможного селянства. Організація "Українська народна громада" дотримувалася думки, що тільки сильна влада здатна покласти край анархії в країні, а таку владу може забезпечити П. Скоропадський. Гетьман погодився виконувати всі "поради" кайзера Вільгельма II. Сприяючи Скоропадському, німецьке командування в ніч на 27 квітня роззброїло найбільш боєздатну силу УНР - дивізію синьожупанників, позбавивши Центральну Раду єдиної підтримки.

Нова держава ґрунтувалася на поєднанні монархічних, республіканських і диктаторських засад. Влада встановила дипломатичні відносини з 12 країнами. Було підписано мирний договір і з Росією.

Радянська делегація на чолі з X. Раковським приїхала до Києва у травні 1918 року. Найскладнішою проблемою переговорів було питання про державний кордон. Українська делегація наполягала на включенні до складу України північних повітів Чернігівщини, західних і південно-західних повітів Курської та Воронезької губерній, Донецького вугільного басейну з районом Таганрога. Радянська делегація пропонувала залишити під контролем гетьманського уряду лише захоплену Німеччиною територію, та пред'явила претензії на чотири повіти Чернігівської губернії, всі південні повіти Курської та Воронезької губерній, частину Харківської та Катеринославської губерній. У Донбасі Раковський окреслив лінію поділу, що відступала на захід від етнографічної лінії на 125-200 верст. Він за вказівкою Леніна затягував переговори, роблячи їх безрезультатними і чекаючи закінчення світової війни. У вересні Раковський і Мануїльський зустрічалися з Винниченком, який готував повалення гетьманату. Як згадує Винниченко, радянська сторона зобов'язувалася визнати УНР, а він гарантував легальну діяльність більшовиків в Україні.

Одночасно виникла і проблема, зумовлена захопленням румунами Бессарабії. Ще Голубович, голова уряду УНР, доводив, що в північній частині Бессарабії живуть українці, переважають вони і на території між гирлами Дунаю і Дністра. Гетьманський уряд припинив дипломатичні відносини з Румунією і тільки через півроку, коли виникла необхідність контактів з Антантою, Скоропадський погодився на укладення тимчасової торговельної угоди.

У Криму німці не дали змоги утвердитися українським інтересам, бо це означало передачу морських баз і флоту. Там усю владу було передано царському генералові Сулькевичу, який утворив Крайовий уряд. Гетьманський уряд вважав, що приєднання Криму до України має відбутися на засадах автономії. Переговори, які почалися з цього приводу з урядом Сулькевича, були перервані падінням гетьманського режиму.

За договором про Брестський мир до України мали відійти Холмщина й Підляшшя. Насправді ж північну частину Холмщини разом із Підляшшям окупувала Німеччина, а південні повіти - Австро-Угорщина. Під тиском Польщі, яка вважала ці землі своїми, цісарський уряд не допустив сюди українську адміністрацію. Після революції в Німеччині поляки силою зайняли територію Холмщини і Підляшшя.

Фактично влада в Україні належала німцям, більшість партій, які підтримували Центральну Раду, відмовилися співпрацювати з урядом Скоропадського. Все це позначилося на перебігу політичних подій.

При здійсненні своєї внутрішньої політики уряд Скоропадського скасував такі нововведення Центральної Ради, як націоналізацію великих маєтків та культурну автономію, запровадження окремої категорії громадян - козаків, які фактично були заможними селянами і мали стати соціальною опорою режиму гетьмана.

Уряд Скоропадського вважав земельне питання одним із головних. У жовтні 1918 року він заснував Вищу земельну комісію на чолі з гетьманом. На початку листопада було затверджено проект реформи земель, за яким великі земельні маєтності держава мала примусово викупити в поміщиків і розподілити між селянами (не більше 25 десятин). Але все це так і залишилося нездійсненним.

Особливо ускладнилося становище робітничого класу. Ще в середині травня про це йшлося на нелегальному Всеукраїнському робітничому з'їзді в Києві. Делегати виступили на захист УНР, за скликання українських Установчих зборів, передачу землі без викупу в руки трудівників, за свободу страйків, слова і друку, повну рівноправність національностей і національно-персональну автономію для національних меншин. Отже, засуджуючи режим Скоропадського, робітники все ж підтримали програму Центральної Ради, а не більшовиків.

У свою чергу підприємці перейшли в наступ на права робітників, свідченням чого було, наприклад, запровадження 12-годинного робочого дня на заводах Катеринославщини, а на багатьох цукрових заводах він зріс до 10 годин. Відповіддю на це була хвиля страйкового руху залізничників. 200 тис. страйкарів значною мірою зірвали постачання продовольства до Німеччини.

Окупанти підтримували власників фабрик і заводів, поміщиків. Селяни не бажали повертати конфісковані в поміщиків майно і землю. Почалися підпали маєтків, потрави посівів, убивства поміщиків, що, у свою чергу, спричинило репресивні заходи окупаційної влади. У відповідь озлоблені селяни утворювали партизанські загони, які чинили опір окупантам. Цей рух намагалися використовувати в своїх інтересах есери та більшовики. Найбільших масштабів селянська війна, яка поступово переростала в громадянську, набула на Київщині, де повсталих очолив український лівий есер М. Шинкар; на Чернігівщині, де діяв більшовик М. Кропив'янський; на Катеринославщині в районі Гуляй-Поля. Тут Н. Махно, який поділяв анархістські ідеї, розгорнув повстанський рух опору як німцям, так і білогвардійцям, а згодом - і радянській владі.

У боротьбі з повстанським рухом Німеччина та Австро-Угорщина втратили майже 20 тис. солдатів і офіцерів. Кайзер був змушений тримати в Україні, незважаючи на скрутне становище на Західному фронті, шість армійських корпусів, а цісар - чотири корпуси і дві кавалерійські дивізії.

Виступи селян було придушено німцями, а самі повстанці мусили відступити в нейтральну зону, де їх використали представники закордонного бюро ЦК КП(б)У для формування двох повстанських дивізій.