Розділ «12. Україна в першій половині XIX ст.»

12.1. Занепад феодально-кріпосницької системи

У першій половині XIX ст. почався процес розпаду феодально-кріпосницької системи. Щоб розрядити соціальне напруження, в 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу серед поміщицьких селян та реформу під керівництвом графа П. Кисельова щодо державних селян. Інвентарна реформа полягала в тому, що було встановлено певний порядок відбування панщини і визначено кількість днів, протягом яких селяни мали працювати на своїх дідичів. Усі інші роботи поміщики мусили оплачувати за затвердженою урядом таксою. Було визначено характер роботи чоловіків і жінок, заборонено натуральні побори. Панщину було розподілено по місяцях року, і переносити її з зими на літо і навпаки заборонялося. Реформа Кисельова упорядкувала систему адміністративних органів, водночас посиливши залежність державних селян від бюрократичного апарату. Але ці заходи не поліпшили нестерпного становища селянства, а Кримська війна 1853-1856 рр. загострила суспільні суперечності. Малоросійську губернію було перетворено на Малоросійське генерал-губернаторство з губерніями Чернігівською та Полтавською; Південну Україну (Крим) - на Новоросійську губернію, яку в 1802 р. поділили на три губернії: Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Після приєднання 1812 р. Бессарабії було створено Новоросійське генерал-губернаторство з

Катеринославською, Херсонською, Таврійською губерніями та Бессарабською областю. У лютому 1832 року, після придушення польського повстання 1830-1831 рр., царський уряд створив Київське генерал-губернаторство, до складу якого входили Київська, Подільська і Волинська губернії.

У першій половині XIX ст. у суспільно-політичному житті продовжували панувати кріпосницькі відносини. Більшість земель належала дворянству (напередодні реформи 1861 понад 70 %), а селянство перебувало у феодальній залежності від поміщиків і держави (майже 60 % загальної чисельності селян). Отже, переважало кріпосницьке господарство дворян-поміщиків.

Другу за величиною групу селян становили державні селяни, серед яких було дуже багато козаків. Вони були особисто вільними, користувалися державною землею, за що сплачували ренту.

У всіх сферах економічного життя, незважаючи на збереження кріпосництва, розвивалися товарно-грошові відносини. Поглиблювало суспільний поділ праці зростання міського населення за рахунок сільського (протягом 1811- 1858 міське населення зросло в 2,5 раза). Це зумовлювало необхідність збільшення виробництва сільськогосподарської продукції, особливо хліба. Сільське господарство поступово набувало підприємницьких ознак: зростала його товарність, поглиблювалася галузева спеціалізація, застосовувалася досконаліша техніка рільництва, розвивалися товарне рільництво і тваринництво. Найуспішніше перехід до товарного виробництва здійснювався у великих поміщицьких господарствах Південної та Правобережної України.

Зростаюча роль грошей в соціально-економічному житті змушувала виробників шукати нових форм діяльності. Поміщики, зокрема, прагнули збільшити виробництво хліба на продаж, а це відбувалося за рахунок скорочення надільної землі, що розорювало селянські господарства. Внаслідок цього кількість землі на душу населення в Полтавській губернії становила 2,5, Київській - 1,9, Подільській - 1,2, Херсонській - 3,2 десятини, а для сплати податків і ведення господарства необхідно було мати принаймні п'ять десятин землі на ревізьку душу.

Залишаючись власниками великих наділів, поміщики були основними постачальниками сільськогосподарської продукції. Так, поміщицькі господарства європейської частини Росії в середині XIX ст. збували на ринку майже 60 % хліба, а 40 % продавали господарства селян. В окремі роки 18-20 % хлібних лишків вивозили на ринок і державні селяни. Збільшення виробництва хліба на продаж було ознакою розпаду старих економічних відносин.

Деякі поміщицькі господарства розширювали площі під вирощування технічних культур, зокрема маєтки, які займалися вирощуванням цукрових буряків. Наприкінці 30-х років XIX ст. під посіви цієї культури було відведено значні ділянки. Площа цукрових плантацій у 1860 р. досягла на Правобережжі 33 тис, а на Лівобережжі - 10,7 тис. десятин. Вирощувалися й інші технічні культури: коноплі й тютюн - у Полтавській та Чернігівській губерніях; льон - в Катеринославській та Херсонській. У поміщицьких господарствах нагромаджувалася товарна продукція внаслідок посилення феодальної експлуатації, основною формою якої була панщина, що часто перевищувала три дні на тиждень. Діяла й урочна система, коли селянинові давалися такі завдання, що ніяк не вкладались у три дні. Надзвичайно тяжким видом панщини була праця на поміщицьких промислових підприємствах. Комплекс цих причин призводив до руйнування значної частини селянських господарств. Збільшилось і загальне оподаткування державних селян. Подушний податок за першу чверть XIX ст. зріс до 3 крб 30 коп., а оброк становив від 5 крб 50 коп. до 8 крб. Давалося взнаки і використання примітивної техніки. Лише на Півдні завдяки сприятливим умовам для збуту сільськогосподарської продукції та обмеженому поширенню кріпосницьких відносин створювались умови для заміни примітивної техніки машинною. Система ведення сільського господарства загалом була відсталою, екстенсивною.

Однією із найважливіших ознак розпаду феодально-кріпосницької системи і формування капіталістичних відносин у першій половині XIX ст. був розвиток промисловості. Виникли передумови для промислового перевороту. У 1825 р. налічувалося до 650 промислових підприємств (без винокурень), а в 1860 р. їх було вже майже 2330. У першій чверті XIX ст. домінували поміщицькі та державні мануфактури, засновані на підневільній праці кріпаків і примітивній техніці. Великими кріпосними суконними мануфактурами на той час були, зокрема, Хабенська, князя Радзивілла (Київська губернія), на якій працювало 450 робітників, Ряшківська, князя Юсупова (Полтавська губернія) - майже 900 робітників, графиш Розумовської (Полтавська губернія) - до 600 робітників. Діяли й казенні заклади: Луганський ливарний завод, Шосткинський пороховий завод, Київський завод "Арсенал", Києво-Межигірська порцелянова фабрика (створена на основі Києво-Межигірського монастиря, закритого за наказом Г. Потьомкіна) та ін.

Нагальна потреба в техніці прискорила розвиток машинобудівної промисловості. До 1859 р. в Україні з'явилося приблизно два десятки механічних заводів, які щорічно випускали продукції на суму понад 900 тис. крб. Машинобудування стимулювало розвиток металургійної промисловості. Наприкінці 50-х років в Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробні заводи. Зріс видобуток вугілля, який у Донбасі до 1860 р. становив понад 6 млн пудів.

Зростання на ринках збуту обсягів сільськогосподарської та промислової продукції сприяло пожвавленню торгівлі в Україні. Збут і купівля товарів здійснювалися через широку мережу ярмарків, яких наприкінці 50-х років в Україні налічувалося 12 тис. (з них 1786 великих і середніх). Найвідомішими з них були: Введенський (Суми), Хрестовоздвиженський (Кролевець), Контрактовий (Київ), Георгіївський (Єлизаветград), три харківські ярмарки та ін.

Зовнішня торгівля здійснювалася через чорноморсько-азовські порти. Експортувалися пшениця (81% загальної кількості експортної сільськогосподарської продукції), вовна (тонкорунне вівчарство на Півдні України забезпечувало не тільки місцеві потреби), цукор, тютюн, льон тощо. Протягом першої половини століття загальний обсяг вивезення через ці порти зріс із 6,7 до 57,3 млн крб.

Формування торговельно-промислового прошарку буржуазії відбувалося в основному за рахунок купців, кількість яких протягом 1816-1859 рр. зросла з 18,2 тис. до 104 тис. Абсолютну більшість становили росіяни. "Всі сили український народ оддає на здобування сириці для їжі - цієї найпершої потреби, важнішої од одягу і будівлі", - прокоментував причину цього відомий український громадський діяч, етнограф, фольклорист О. Русов. Серед українців вирізнялися брати Яхненки, Симиренко (зять одного з Яхненків), Терещенко, Харитоненко, родина Федоренків. З клану поміщиків вийшли власники механічних і машинобудівних заводів - Потьомкін на Полтавщині, Бобринський у Славуті, Кандиба на Чернігівщині та ін. У середині XIX ст. купцям-капіталістам належало вже понад 90 % заводів.

За темпами економічного розвитку Україна поступалася Росії. Основною причиною цього була колоніальна політика царизму, який розглядав Україну як ринок збуту для продукції російської промисловості та гальмував розвиток її продуктивних сил системою митних тарифів і несприятливою фінансовою політикою.

У процесі розпаду феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталізму загострювалися соціальні суперечності, посилювалася антикріпосницька боротьба. Почастішали відкриті виступи проти гнобителів. За неповними даними протягом 1797-1825 pp. в Україні відбулися 103, а протягом 1800-1860 pp. - майже 2400 виступів селян. Найбільшими з них були Бузьке повстання державних селян у 1817 p., Базаліївське у 1817-1818 pp., Шебелинське - у 1829 р. та ін. У першій чверті століття розгорнулася тривала боротьба селян Поділля під проводом Устима Кармалкжа.

Кармалюк (Кармалкж) Устям Якимович (1787- 1835) - національний герой України. Народився в сім'ї кріпака. У1812 р. був відданий паном у солдати, втік і згодом очолив ватагу кріпаків та військових-дезертирів, що нападала на маєтки. Повстанський рух поширився на більшу частину Подільської губернії, а потім, досягши апогею у 1830-1835 pp., перекинувся на Київщину, Волинь та Бессарабію. У виступах проти поміщиків взяли участь понад 20 тис. селян; здійснено понад 1000 нападів на поміщицькі маєтки. Кармалкжа неодноразово арештовували, чотири рази засуджували до каторжних робіт в Сибіру, але він завжди тікав. Підступно вбитий на сорок дев'ятому році шляхтичем Рутковським. Похований у Летичеві.

Чи не найбільшим був рух селян у 1855 p., який охопив 16 губерній Росії, 422 села, в яких проживало понад 180 тис. осіб. На Київщині він отримав назву "Київська козаччина".

Отже, основним змістом соціально-економічного розвитку України першої половини XIX ст. був розпад феодально-кріпосницької системи і формування в її надрах нового суспільного укладу.