Розділ «19. Україна напередодні і на початку Другої світової війни»

19.1. Початок Другої світової війни і доля західноукраїнських земель

Агресивна політика фашистської Німеччини, загарбання нею кількох європейських країн, провал радянських ініціатив щодо колективної безпеки, політика "умиротворення" агресора, авторами якої були Англія і Франція, призвели до зміни зовнішньополітичного курсу СРСР. 23 серпня 1939 року між Німеччиною та СРСР було підписано Пакт про ненапад. Відомі тепер секретні протоколи до нього свідчать про домовленість Сталіна і Гітлера щодо загарбання багатьох країн. Володимир Павлов (перекладач Сталіна) згадував, що Сталін прямо почав розмову з Ріббентропом із зазначення лінії розмежування сфер впливу. Пропозиція німецького уряду полягала в тому, що лінія повинна була територією Польщі йти по Віслі і Нареву, Прибалтики - по Двіні, залишаючи за німцями Литву і навіть західну частину Латвії. Сталін не погодився і став вимагати для СРСР незамерзаючі латвійські порти Лібаву (Лієпая) і Віндаву (Вентспілс). Ріббентроп, не маючи на це повноважень, завагався і шифрованим повідомленням запитав думку Гітлера. Телеграма про згоду прийшла о 22 годині 05 хвилин за московським часом. О 2 годині 30 хвилин ночі 24 серпня Пакт про ненапад між СРСР і Німеччиною було підписано. Але для того щоб встигнути опублікувати його в ранкових газетах, вирішили поставити дату 23 серпня. Цей документ фактично був актом свавільного поділу Європи на "сфери інтересів" і відкрив шлях лідеру Третього рейху для розв'язування Другої світової війни.

Через тиждень, 1 вересня 1939 року, Німеччина напала на Польщу. Пов'язані з нею договірними зобов'язаннями Англія і Франція оголосили війну Гітлеру. Почалася Друга світова війна. Польща виявилася непідготовленою до війни, уряд не спромігся організувати захист країни і 17 вересня емігрував за кордон. Польща перестала існувати як самостійна держава. Деякі західноукраїнські землі (Холмщину, Підляшшя, Лемківщину з населенням понад 500 тис. осіб) було включено до створеного німцями на окупованій території генерал-губернаторства з центром у Кракові.

Вирішувалася і доля решти західноукраїнських земель. Відомо, що українське питання завжди було в центрі уваги європейських країн, особливо Німеччини. Уже після Мюнхенської конференції 1938 р. на початку жовтня Гітлер надіслав вимогу уряду Чехословаччини про надання автономії Карпатській Україні. Шантажуючи Польщу, СРСР та Угорщину, керівництво Німеччини твердило, що Карпатська Україна стане П'ємонтом, що торує шлях до соборної України. 11 жовтня 1938 року було сформовано уряд Закарпаття, головою якого став спочатку лідер Автономного союзу хліборобів А. Бродій, а невдовзі керівник Християнської народної партії А. Волошин.

Волошин Августин Іванович (1874-1945) - відомий український громадсько-політичний і державний діяч, президент Карпатської України. Був одним із засновників Руської народної ради (1918), після цього головою Центральної Руської народної ради. Заснував і очолював Народно-християнську партію (1932-1939). У жовтні 1938 року - державний секретар автономного уряду Карпатської України, згодом - прем'єр-міністр. Після проголошення у березні 1939 року незалежності Карпатської України був обраний її президентом. Після поразки армії Карпатської України від угорських військ емігрував до Чехословаччини, де працював в Українському вільному університеті. У травні 1945 року заарештований МДБ СРСР. Помер у московській Вутирській тюрмі.

У листопаді з добровольців були сформовані збройні сили - Карпатська Січ. У цьому ж місяці 1938 року уряди Німеччини та Італії, розглянувши у Відні конфлікт між Угорщиною і Чехословаччиною, передали першій міста Ужгород, Мукачеве й Берегове з прилеглими до них районами. До Угорщини відійшла частина Закарпаття, де проживали 82 тис. угорців, 33 тис. українців, 16 тис. словаків і чехів. Керівництво Карпатської України оголосило столицею м. Хуст. Втім, розігруючи "українську карту", уряд Німеччини все-таки не дозволив Угорщині в цей період захопити Закарпаття. Більше того, з січня 1939 року Німеччина обіцяла А. Волошину свою підтримку. Уряд Карпатської України прийняв рішення про приєднання до осі "Берлін - Рим", поглибилися українсько-німецькі зв'язки. А після ліквідації Чехословаччини як державного утворення в березні 1939 року німецькі дипломати навіть розпустили чутки про можливість об'єднання Закарпаття із Західною Україною або навіть з УРСР. На це Сталін прореагував вкрай негативно в своєму виступі на XVIII з'їзді ВКП(б) 10 березня 1939 року. Ще не знаючи про майбутню окупацію фашистами, активно домагалася території Закарпаття і Польща. На Закарпаття для полегшення його захоплення було перекинуто 900 польських диверсантів.

Коли у березні 1939 року сейм Карпатської України проголосив незалежність, прийняв конституцію та обрав А. Волошина президентом, Гітлер одночасно дозволив Угорщині як своєму союзникові почати окупацію Закарпаття, що й було зроблено, незважаючи на збройний опір Карпатської Січі. Карпатська Україна втратила незалежність.

Давши змогу Угорщині окупувати Карпатську Україну, Гітлер уже тоді дав зрозуміти представникам української еміграції та СРСР, що він не збирається надавати Україні самостійності. Це цілком влаштовувало Сталіна, який почав проводити політику зближення з фашистською Німеччиною, що, врешті-решт, привело до підписання Пакту про ненапад між СРСР і Німеччиною.

17 вересня 1939 року радянські війська захопили Західну Україну. Напередодні, 14 вересня, у пресі СРСР з'явилися статті про повстання населення Галичини проти Польщі. Насправді у лавах польських збройних сил билися з гітлерівцями до 200 тис. українців. Населення здебільшого прихильно зустрічало частини Червоної Армії, оскільки прагнуло визволення від польської окупації, сподівалося на возз'єднання народу в єдиній Українській державі.

Українські землі в цей час знову опинилися в центрі політичних відносин між СРСР і Німеччиною. 22 вересня 1939 року бойові дії проти Польщі були закінчені, а на знак солідарності союзники провели спільний воєнний парад у Брест-Литовську. Зміцненню стосунків Німеччини з Радянським Союзом у сфері міжнародних відносин сприяло заключення Договору про дружбу і кордони, доповненого двома таємними протоколами до нього. Згідно з цим воєнно-політичним альянсом уточнювалась розмежувальна лінія між цими державами на території Польщі. Зокрема, кордон перенесли на схід від р. Вісла до р. Буг, за що уряд Німеччини дав згоду на входження у сферу впливу СРСР Литви та підтвердив входження західнобілоруських та західноукраїнських земель до складу СРСР. Окрім того, вирішувались долі Бессарабії і Буковини. Остаточно наслідки війни з Польщею і розвиток подальших подій були обговорені на таємній зустрічі Гітлера і Сталіна у Львові у другій половині жовтня 1939 року.

26 жовтня 1939 року у Львові розпочали роботу Народні збори Західної України. Вони ухвалили Декларацію про входження Західної України до складу УРСР. На основі звернення Народних зборів 5-та позачергова сесія Верховної Ради СРСР у листопаді 1939 року прийняла закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада відповідне рішення винесла Верховна Рада УРСР.

Отже, внаслідок восьмого поділу Польщі (стільки їх було за XVIII-XX ст., починаючи з 1772 р.) до СРСР відійшло 202 тис. 69 км2 польських земель з населенням у 13,2 млн осіб, включаючи майже 5,2 млн поляків (88 %), 4,9 млн українців (37,2 %), 1,9 млн білорусів (14,6 %), 1,1 млн євреїв (понад 8 %). М. Хрущов 22 листопада 1939 року у службовій записці на ім'я Й. Сталіна просив, щоб кордони України й Білорусії пройшли південніше лінії Пінськ - Лунінець - Кобрин - Брест - Барановичі - Біловезька Пуща, домагаючись включення до складу українських земель територій, багатих лісом. Але Сталін відхилив це прохання після консультацій з першим секретарем ЦК КП(б) Білорусії П. Пономаренком.

У червні 1940 року було визволено з-під влади Румунії Бессарабію. Повернення Бессарабії та Північної Буковини відбулося мирним способом. Більшість населення цих регіонів мала спільну з народом України долю й мову.

Політичні заходи радянської влади принесли жителям Західної України деякі зміни. Почалася українізація. До середини 1940 р. в Західній Україні вже діяло майже 6900 початкових шкіл, із них 6000 українських. Поліпшилося медичне обслуговування населення. Було націоналізовано промислові й торговельні підприємства, які раніше переважно контролювалися поляками та євреями. Було також експропрійовано землі польських землевласників (понад мільйон гектарів). Проте все це здійснювалося командно-адміністративними методами, без урахування відмінностей у духовному та економічному житті. Прибулі зі східних областей кадри не знали місцевих особливостей і припустилися багатьох помилок у царині податкової політики, хлібозаготівель, а надто колективізації, до якої вони вдалися у 1940 p., використовуючи "досвід" Східної України. Почався демонтаж політичної, економічної та культурної інфраструктури старої системи управління. Каральні органи масово заарештовували і виселяли керівників різних політичних партій та громадських організацій. Повністю припинили діяльність читальні та бібліотеки товариства "Просвіта", яке до осені 1939 р. налічувало понад 360 тне. осіб і понад 3200 бібліотек, 2065 театральних гуртків, 1200 хорових колективів, 2272 освітні гуртки. Почалися політичні процеси, найбільшим серед яких був "процес-59", який відбувся в січні 1941 року. Судили студентів, учнів шкіл, священиків.

Протягом 1939-1940 pp. було репресовано, здебільшого депортовано без суду і слідства, майже 1,2 млн населення Західної України, в тому числі майже 500 тис. українців. На листопад 1940 року із цих районів виселили, за неповними даними, 1 млн 173 тис. 170 осіб. Багато років було оповито таємницею розстріл 21 тис. 857 офіцерів польської армії, які здалися в полон Червоній Армії. Натепер встановлено, що 3897 осіб убито під Катинню, 6295 - у Калінінській (Тверській) області, 4403 - неподалік від Харкова. Місце поховання ще 7262 розстріляних польських офіцерів досі невідоме. Свідок, 89-річна Г. Брагіна, яка свого часу жила на околиці Томська, біля залізничної станції Томськ-2, розповідає: "Це було до війни. Ми з чоловіком, він на залізниці працював, жили тоді в землянці на краю кладовища біля самої вітки. І якось вночі бачили: солдати і в'язні баграми вивантажували з вагонів мертвих людей. Вони були, пам'ятаю, голі, мерзлі. Тут же їх і закопували". Є свідчення й колишнього оперуповноваженого міського відділу НКВС Томська О. Рижого, він стверджував, що в серпні 1943 року на нараді, яку проводив начальник управління НКВС Новосибірської області комісар держбезпеки третього рангу Петровський, було поставлено завдання ліквідувати сліди того "спецпоховання". При цьому він випадково обмовився про те, що там "закопано поляків".

Після початку Другої світової війни до вересня 1941 року в тилові райони СРСР було вислано понад 389 тис поляків, які перебували там в основному в таборах і в'язницях. Для 250 тис. польських військовополонених було створено 146 концтаборів, в яких загинуло 105 тис. осіб, без урахування розстріляних польських офіцерів.

Отже, жителі західноукраїнських земель, як українці, так і поляки та представники інших національностей, відчули тяжкі наслідки Пакту про ненапад між СРСР та Німеччиною. І хоча в економічному, політичному і культурному житті Західної України з'явилося дещо позитивне, загалом воно зводилося нанівець режимом сталінщини.

19.2. Економіка України напередодні війни. Продовження репресій

Сталінський уряд усвідомлював, що загроза війни зумовлює необхідність зміцнення обороноздатності країни. Істотною в народному господарстві СРСР була і частка України. Протягом 1937-1940 рр. значно зросли видобуток вугілля і виробництво електроенергії. У 1,7 раза збільшила свою продукцію машинобудівна промисловість. Зокрема, Харківський верстатобудівний завод випускав верстатів більше, ніж усі заводи дореволюційної Росії.