Розділ «4. Загарбання іноземними державами території України»

4.1. Українські землі у складі Великого князівства Литовського

У XIV ст. поділені на окремі князівства й ослаблені золотоординським ігом українські землі опинилися під владою кількох феодальних країн. 1349 р. Польща захопила Галичину. У 1351-1352 pp. між Польщею і Литвою тривала війна за Галицько-Волинську землю. Згідно з мирним договором 1352 р. Галичина залишилася під владою Польщі. Волинь та Берестейська земля перейшли до Литовської держави. Протягом 1370-1386 pp. Галичиною володіла вже Угорщина, а в 1887 p., за правління короля Ягайла, її знову приєднано до Польщі Молдовське князівство захопило Буковину.

У 50-ті роки XIV ст. розпочався наступ Литви на Придніпров'я. У 1355-1356 pp. литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину, а в 1362 р. захопив усю Київщину. Після того як влітку 1362 року військо Ольгерда розгромило татарські війська на річці Сині Води (притока Південного Бугу). Київщина і Поділля остаточно відійшли до Литви. У 1399 р. відбулася битва литовських, українських та білоруських військ з татарами над Ворсклою.

Ольгерд (Прибл. 1269-1377) - великий князь литовський (з 1845), син Гедиміна. Приєднав до свого князівства величезні території, які колись належали Київській Русі: частину Смоленщини, Київське князівство, землі

Чернігово-Сіверщини й Поділля. Здійснив успішні походи проти ординців. Воював з Московським великим князівством за право об'єднання східного слов'янства.

У Києві Ольгерд посадив на престол свого старшого сина Володимира, на Поділлі - племінників Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також князювали родичі Ольгерда. Отже, у другій половині XIV ст. більша частина українських земель (окрім Галичини, частини Волині, Закарпаття й Буковини) ввійшла до складу Литви. Населення цієї території не чинило опору литовським князям, оскільки вони дотримувалися на захоплених землях правила: "Ми старини не рушимо, а новини не вводимо". Місцеві руські феодали зберегли свої володіння. Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля залишались автономними. Руська мова була визнана другою державною, нею писали літературні твори, документи. Православна церква теж зберегла свої позиції. Захоплені Литвою південно-західні руські землі перебували на становищі удільних князівств, очолюваних князями - членами литовського великокнязівського роду.

Литовські князі здобули прихильність місцевого населення передусім завдяки тому, що вели боротьбу з татарами, захищаючи українські землі від Золотої Орди, майже всі нові правителі були православної віри, з пошаною ставилися до місцевої культури. Сам Ольгерд завдяки впливу дружини Юліани та печерського архімандрита Давида став християнином. Помер монахом. Його ім'я в хрещенні Олександр, а в чернецтві - Олексій.

Політику батька стосовно українських земель продовжував і його син Володимир Ольгердович, який княжив у Києві з 1362 по 1395 рік. Спираючись на місцевих землевласників і підтримуючи православну церкву" він понад 30 років успішно правив колишньою столицею Київської Русі. Гербом-символом Київської землі було зображення архістратига Михаїла. Володимира усунув з престолу великий князь литовський Вітовт, який, не бажаючи зміцнення Києва, правив ним через своїх намісників. 1440 р. князівську владу тут було відновлено. Останній київський князь Семен Олелькович помер у 1470 р. Відтоді міська феодальна держава припинила існування, а Київською землею з 1471 р. почали правити литовські воєводи.

Захопивши південно-західні руські землі, за князювання Ольгерда Литва намагалася встановити свою владу і над Північно-Східною Руссю, але отримала відсіч з боку Московського князівства. Його позиції зміцніли після Куликовської битви (8 вересня 1380 року), у котрій московське військо, до якого належали й загони з українських та білоруських земель, розгромило орду хана Мамая. Долю битви вирішив засадний полк, очолений князем Д. Боброком-Волинським, і наступ інших московських полків, у складі яких були українці й білоруси.

Це занепокоїло великого князя литовського Ягайла (союзника Мамая під час Куликовської битви). Намагаючись запобігти посиленню Москви, до якої тяжіла частина українських та білоруських феодалів, Ягайло 14 серпня 1385 року в м. Крево уклав угоду про об'єднання Литви з Польщею. Крім того, існувала загроза для цих країн і з боку Тевтонського ордену. Польські феодали прагнули використати Кревську унію для підкорення Литви. За актом про унію Ягайло мав одружитися з польською королевою Ядвігою, стати королем Польщі, зробити католицизм державною релігією в Литві й назавжди приєднати до Польщі литовські, українські та білоруські землі. Проте ці намагання Польщі викликали опір литовських феодалів, які згуртувалися навколо Вітовта. Згідно з угодою, укладеною у 1392 р. в Острозі, Польща визнала Вітовта довічним правителем Литви. За його князювання залежність українських та білоруських земель від Литви посилилася, почалися утиски місцевого населення. Вітовт ліквідував на території України удільні князівства (Волинське, Київське, Подільське та ін.). Тут стали правити намісники князя. Українські землі дарували литовським феодалам і католицькій церкві.

Позиції Польщі в Литві зміцніли після розгрому Тевтонського ордену (16 липня 1410 року) під Грюнвальдом. Згідно з Городельською унією 1413 р. литовські боярика-толики зрівнювались у правах з польською шляхтою, могли брати участь у великокняжій раді. Участь православних у державному управління обмежувалася. У Литві було впроваджено польський адміністративний поділ, зріс вплив католицької церкви. Зближення польської та литовської знаті посилювало розрив між українською та литовською знаттю. Все це призвело до активізації в Литві руху опору проти польських феодалів. Після смерті Вітовта у 1430 р. очолив опір Свидригайло Ольгердович, якого обрали великим князем литовським литовські та руські феодали всупереч Городельській унії. Він чинив опір експансіоністській політиці Польщі в Литві аж до 1435 р. Невдалі дії Свидригайла дали змогу його противникам, литовським феодалам, обрати великим князем литовським Сигізмунда, брата Вітовта (1432-1440). За підтримки Ягайла він одразу відновив унію Литви з Польщею. Щоб позбавити Свидригайла підтримки православних магнатів, Сигізмунд урівняв їх у правах з литовськими феодалами-католиками привілеєм від 15 жовтня 1432 року. У битві під Вількомиром 1 вересня 1435 року він остаточно розгромив Свидригайла та його прибічників. Свидригайло залишився волинським князем і помер 1452 р. Через свою пропольську і прокатолицьку орієнтацію загинув унаслідок змови і сам Сигізмунд. Литовські феодали обрали великим князем литовським сина Ягайла - малолітнього Казимира (в Польщі на той час королем був його брат Владислав III). У 1447 р. він став королем Польщі під ім'ям Казимир IV. Отже, польсько-литовська унія відновилася.

Завдяки підтримці польських феодалів Литва у 50-ті роки XV ст. взяла курс на повну ліквідацію автономії українських земель. Після смерті Свидригайла (1452) Волинське князівство припинило своє існування.

У 1458 р. за князювання в Києві Семена Олельковича православну церкву України та Білорусі було відокремлено від московської митрополії та перетворено на самостійну київську митрополію. Але намагання литовських правлячих кіл у XV ст. схилити православне населення до унії з католицизмом успіху не мало.

Семен Олелькович (1420-14 70) - останній київський удільний князь (1455-1470) з великокнязівського роду Ольгердовичів, син Олелька Володимировича. За його правління Київське князівство об'єднало всю Центральну й Східну Україну та досягло найбільших розмірів. За його участю було розгромлено 1455 р. орду Сеїд-Ахмеда, що займала межиріччя Дніпра і Дону (частина якого відійшла до Київського князівства), й здійснено розмежування Київського князівства з сусідніми країнами на півдні.

Після смерті Семена Олельковича 1471 р. ліквідовано й Київське князівство. Великий князь Казимир призначив воєводою Києва литовського магната Гаштольда, однак кияни не захотіли впустити його в місто. Той мусив здобувати Київ за допомогою війська.

У 1492 р. помер король Казимир IV. Натомість литовські феодали обрали великим князем його сина Олександра Казимировича, який погодився на обмеження своєї влади "панами-Радою". А польські феодали і шляхта обрали королем іншого сина Казимира IV - Яна Альбрехта, що спричинило тимчасовий розпад унії. Польські магнати, насамперед католицька церква, не збиралися втрачати унію з Литвою, і після смерті у 1601 р. Яна Альбрехта обрали великого князя литовського Олександра королем Польщі, поновивши унію. Укладена у 1501 р. Мельницька унія була спробою Польщі зміцнити зв'язки з Литвою. Проте литовський сейм унії не затвердив. Феодали цієї країни, боячись посилення ролі шляхти, виявили бажання розірвати династичну унію. Після смерті Олександра у 1506 р. великим князем литовським став його брат Сигізмунд, якого невдовзі в Польщі обрали королем (Сигізмунд І). Востаннє литовці спробували розірвати унію в 1529 р., обравши великим князем Сигізмундового сина Августа. Але 1530 р. польське панство з метою збереження унії за життя Сигізмунда І обрало королем Польщі Сигізмунда II Августа. Ставши повнолітнім, він посів престол Литви, а після смерті батька в 1548 р. - престол Польщі. Намагання польської шляхти зберегти унію пояснювалося передусім бажанням заволодіти багатими українськими землями, що належали Литві.

Однак боротьба проти полонізації українського та білоруського населення не припинилася. Найрішучіше чинили опір Смоленська, Волинська та Київська землі. Дехто з представників української знаті, а саме князі Одоєвські, Бєльські, перейшов на бік Москви, яка в першій чверті XVI ст. приєднала Чернігівщину, Сіверщину, Смоленщину. Це був своєрідний протест проти наступу Польщі. Князі хотіли заручитися підтримкою Москви в боротьбі проти Польщі й католицизму.

Після скасування місцевої автономії Волинь, Київщина і Поділля перетворилися на воєводства. Землі-воєводства поділялися на повіти, якими управляли старости. Посилилась експлуатація населення. Унаслідок зростання феодального землеволодіння воно поступово перетворювалося на кріпаків. Орні та інші угіддя обробляли челядь феодала та залежні селяни. Посилювалася панщина. У 1557 р. шляхта домоглася виняткового права на землю. Виник новий тип господарства - фільварок, основою якого було виробництво хліба на продаж.

Згідно з виданою у 1557 р. Сигізмундом II Августом "Уставою на волоки" великокнязівські та селянські землі перемірювали й поділяли на волоки (ділянки площею 21,8 га). Під фільварок відводили кращі землі, а селянам залишали гірші. Примусово запроваджували трипільну систему рільництва: кожному селянському двору виділяли волоку, поділену на три смуги. Коли одна родина не могла обробити волоку і відбувати з неї повинності, дозволялося двом родинам брати в користування одну волоку та розподіляти повинності порівно. Фактично селянин був прикріплений до наділу. В разі його втечі всю землю передавали іншим, а втікача розшукували. Меншими волоками наділяли челядь - так званих городників й колишніх челядників (холопів).