Розділ «16. Україна в боротьбі за збереження державної незалежності (1918-1920)»

Голова Директорії В. Винниченко на черговому з'їзді Української соціал-демократичної партії (1919) виступив проти організації політичної влади у формі рад. Він уважав, що ради захищають інтереси міського пролетаріату, а відтак проголошення України республікою рад призведе до конфронтації з селянством. Голова уряду М. Чехівський, навпаки, захищав радянську форму влади і наголошував, що головною помилкою Центральної Ради була відсутність територіальних баз на місцях у формі рад. Він обстоював багатопартійність рад. Проте більшість делегатів виступала проти встановлення робітничої диктатури у формі рад і за скликання парламенту та органів місцевого самоврядування на основі загального виборчого права.

У січні відбулася конференція українських есерів, де відзначалося, що українська революція з національно-політичної розвинулася в соціальну, а тому влада має перейти до рад селянських і робітничих депутатів. їхня позиція не збігалася з позицією більшовиків, бо есери не вважали ради органами диктатури тільки робітничого класу, селяни, на їхню думку, повинні мати представництво в радах.

Ліві українські есери разом із незалежницькою фракцією соціал-демократів стали у відкриту конфронтацію щодо Директорії.

Ще наприкінці грудня 1918 року Директорія запропонувала скликати Конгрес трудового народу України для вирішення питання влади. Петлюра був проти цього і виступав за зміцнення виконавчої влади в її мілітаризованих формах. 16 січня, коли виборча кампанія до конгресу ще тривала, у Києві було скликано членів Директорії та уряду, керівників партій і корпусів січових стрільців щодо вироблення спільної лінії в організації влади й рекомендування її конгресові. Проте керівники січових стрільців запропонували утворити замість Директорії військовий тріумвірат у складі С. Петлюри, командира корпусу Є. Коновальця та його заступника А. Мельника. Один із лідерів українських соціал-демократів М. Порш обстоював парламентський шлях розвитку. Представник есерів М. Шаповал доводив необхідність встановлення радянської влади. Нарада не ухвалила жодного рішення.

Одночасно керівники Антанти на противагу більшовикам, які набирали сили після поразки Німеччини, ухвалили рішення ввести свій флот у Чорне море (16 листопада це було зроблено). Антанта висадила десант чисельністю 60 тис. Оскільки інтервенції перешкоджала Директорія, їй протистояли збройні сили на всіх українських кордонах: на заході - армії Ю. Пілсудського, на півночі та сході -- Л. Троцького, на півдні - А. Денікіна. Треба було вирішувати, на кого орієнтуватися: на Антанту, як того хотіли помірковані сили та армія, чи на Москву, до чого схилялися Винниченко та ліві радикали.

Ситуація ще більше ускладнилася, коли внаслідок неспроможності Директорії об'єднати українські сили почалося "збільшовичення" окремих військових груп. На бік більшовиків перейшла одна з найбільших повстанських груп отамана М. Григор'єва, а також Н. Махно з великим загоном, який діяв на території від Гуляй-Поля, Кременчука до Катеринослава. Дніпровська дивізія, що стояла біля Києва, зайняла Золотоношу, Гребінку, Ржищів і Черкаси. Потім "збільшовизувалися" частини Задніпровської дивізії, штаб якої (М. Григор'єв, Ю. Тютюнник, С. Савицький) за вказівкою українських лівих есерів вийшов із підпорядкування Директорії. Крім того, на Чернігівщині діяли повстанські загони Ангела, на Літинщині (Поділлі) - Я. Шепеля і т. д. Вони підтримували то Директорію, то більшовиків, що спричиняло анархію.

23 січня в Києві зібралося приблизно 400 делегатів Конгресу трудового народу. Основна частина представляла контрольовану українськими есерами Селянську спілку. Однак у цій партії не було згоди, і керувати діями своїх делегатів вона не могла. Директорія, якій Конгрес висловив політичну недовіру, готувалася до евакуації з Києва, тому рішення конгресу не мали сили, і він саморозпустився. Скористалися з цього більшовики, які в січні 1919 року розпочали свій другий наступ на Україну, перед цим звівши нанівець переговори з Директорією. У зоні окупації вони розгорнули партизанські дії проти військ Антанти, а в лютому 1919 року радянські війська завдали їй поразки під Вознесенськом.

Не дочекавшись допомоги від Франції, В. Винниченко в середині лютого подав у відставку і виїхав за кордон. С. Петлюра продовжував боротьбу проти більшовиків.

Отже, Директорія через відсутність чіткої політичної програми втратила підтримку широких верств населення України, так і не спромігшись розв'язати складні політичні проблеми суперечливого періоду української історії.

16.3. Друга війна Радянської Росії проти УНР

Анулювавши 13 листопада 1918 року Брестську мирну угоду, Радянська Росія почала підготовку до походу в Україну. Головком І. Вацетіс, В. Антонов-Овсіенко та И. Сталін зустрілися з українськими більшовиками В. Затонським, М. Скрипником і Я. Ейнштейном (Яковлевим) та обговорили політичну ситуацію, що склалася в Україні.

17 листопада паралельно з Реввійськрадою Росії почала діяти Українська революційна військова рада (И. Сталін, Г. П'ятаков, В. Затонський і В. Антонов-Овсієнко). 28 листопада було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, очолений Г. П'ятаковим. Одним із перших його рішень був декрет про створення Української радянської армії. Для конспірації війська, з яких комплектувалася ця армія, назвали групою курського напрямку. Основу їх становили 1-ша та 2-га повстанські дивізії, утворені з партизанських загонів у "нейтральній зоні". До групи входили два полки ВНК, загони угорських інтернаціоналістів, прикордонна варта та ін.

1 грудня у своєму маніфесті Тимчасовий уряд України заявив, що стає на чолі народу, який повстав проти гетьманського режиму, хоча більша частина України вже була під владою Директорії.

4 січня 1919 року Л. Троцький підписав постанову Реввійськради про утворення Українського фронту під командуванням В. Антонова-Овсієнка, хоча названі вище частини ще в листопаді 1918 року наступали на Україну. У грудні 1-ша повстанська дивізія почала просуватися зі Стародуба на Чернігів і Київ. 2-га дивізія наступала на Харків. 27 січня група військ під командуванням П. Дибенка захопила Катеринослав. 2-га повстанська дивізія увійшла в Полтаву. Група Ю. Сабліна захопила кілька міст Донбасу і з'єдналася з російськими військами, що відбивали наступ Денікіна. На бік більшовиків перейшли М. Григор'єв і Н. Махно. Група військ київського напрямку 12 січня зайняла Чернігів. Основу цієї групи становили три полки 1-ої повстанської дивізії, полк 2-ої дивізії та частини прикордонників. Боннський полк під командуванням М. Щорса 12 січня зайняв Чернігів і разом із Таращанським полком В. Боженка наблизився до Броварів, де була розташована 40-тисячна петлюрівська армія. Чисельність радянських військ була майже вчетверо меншою, і все ж таки вони перейшли в наступ і після триденної запеклої битви розгромили війська Петлюри. 5 лютого 1-ша повстанська дивізія захопила Київ. Представники Директорії визнавали, що загарбання більшовиками Лівобережної України і Києва та втрата майже всієї Херсонщини і Катеринославщини пояснюється, з одного боку, кращою організацією більшовицької армії, а з іншого - співчуттям і активною допомогою місцевого українського населення більшовикам. Населення підтримувало не так більшовиків, як ті сили, що в цей час перейшли на їхній бік, зокрема Махна. Цим скористалися більшовики. Знищити армію Махна вони не могли: на початку січня 1919 року вона налічувала понад 20 тис. штиків і 8 тис. шабель і контролювала територію з населенням майже 1,7 млн осіб, серед якого авторитет і популярність повстанців були настільки високими, що, зачепивши їх, можна було втратити дуже багато.

Махно (Міхненко) Нестор Іванович (1888-1934) - керівник і лідер повсталого селянства Півдня України в роки революції та громадянської війни. Народився у селянській родині в с. Гуляй-Поле на Катеринославщині, працював у поміщиків, потім робітником. У 1906-1908 рр. - член організації анархістів-комуністів "Спілка бідних хліборобів". У 1911-1917 рр. перебував в ув'язненні. Після лютневої революції повернувся до Гуляй-Поля, зайнявся розподілом землі між селянами, створив військовий загін. Виступав проти Тимчасового уряду, Центральної Ради, а пізніше і уряду П. Скоропадського, очоливши боротьбу селян проти нього і німецьких окупантів. Таку ж позицію займав і щодо Директорії та денікінців. Виступив проти політики воєнного комунізму (1919), тому був оголошений поза законом радянською владою. Під час окупації України військами Денікіна вів активну боротьбу в їх тилу. У 1920 р. уклав угоду з більшовиками щодо розгрому Врангеля. У серпні 1921 року був змушений припинити нерівну боротьбу проти Червоної армії і емігрувати. Помер у Парижі в 1934 р.

Тому радянські уряди і Росії, і України ухвалили "соломонове" рішення - нехай махновці воюють, а потім видно буде. І справді, заледве махновці здобували перемогу, допомагаючи більшовицьким військам здолати чи то петлюрівців, чи то білогвардійців, радянська влада в особі Троцького, Фрунзе та інших військових діячів тут же намагалася "віддячити" махновцям належним чином: обеззброїти і знищити.

В останні дні перед падінням Києва Директорія провела кілька символічних акцій суверенності. 22 січня 1919 року вона відсвяткувала злуку УНР з новоутвореною в Галичині Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), за що боролися і про що мріяли покоління кращих представників українського народу. Але все це відбувалося тоді, коли уряди УНР і ЗУНР робили одчайдушні спроби захистити себе. До того ж обидва уряди мали окремий адміністративний апарат, армію і проводили окрему політику. Винниченко передав повноваження голови Директорії Петлюрі та виїхав за кордон. Боротьба Петлюри проти більшовиків була малоефективною, оскільки Антанта підтримувала білогвардійську армію Денікіна, а не Директорію.

6 березня війська Петлюри залишили Вінницю, потім резиденцією Директорії стали Жмеринка, а згодом - Проскурів (нині - Хмельницький), де відбулося останнє засідання, після якого Є. Петрушевич як представник ЗУНР і П. Андрієвський виїхали до Станіслава (ниві - Івано-Франківськ), а С. Петлюра, Ф. Швець і А. Макаренко переїхали до Рівного.

6 січня 1919 року було проголошено Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР). На III Всеукраїнському з'їзді Рад у Харкові (6-10 березня 1919) було затверджено радянську форму державності України. Другий український уряд протримався 7 місяців. У ньому розгорнулася боротьба за владу. 16 січня 1919 року більшість його членів спробувала увільнити Г. П'ятакова від обов'язків голови і призначити замість нього Артема (Ф. Сергєєва). Проте, за наполяганням Леніна, уряд очолив X. Раковський, який дістав від ЦК РКЩб) надзвичайні повноваження для дій в Україні.

Раковський Християн Георгійович (1878-1941) - більшовицький партійний діяч. Нащадок національного героя Болгарії Георгія Раковського, улюблений учень Г. Плеханова, один із фундаторів соціал-демократичних партій в Болгарії та Румунії. Опинився в Росії, як і тисячі інших інтернаціоналістів, після жовтневого перевороту. В січні 1919 року очолив український радянський уряд. Він рішуче відстоював суверенітет радянських республік, але зазнав поразки в боротьбі з партапаратом, який очолював генсек Й. Сталін. З 1923 р. - на дипломатичній роботі. У 1936 р. заарештований в справі "антирадянського правотроцкістського блоку" разом із М. Бухаріним, О. Риковим. У вересні 1941 року був розстріляний в орловській в'язниці при наближенні до Орла німецьких військ.