Розділ «5. Українське козацтво»

5.1. Виникнення козацтва

Головною причиною виникнення козацтва на українських землях став дедалі зростаючий соціальний, національний та релігійний гніт українського народу. На захист його прав стало козацтво. "Козацтво в Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас, з побутового явища, по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України..." - писав М. Грушевський.

Малозаселені простори Південно-Східної України межували з землями, де кочували татарські орди, які постійно спустошували цей край, на територію Південної Київщини (район Черкас і Канева) та Брацлавщини (південне Побужжя) тікали з далекої Галичини, Волині та Поділля селяни й міська біднота від утисків панів і шляхти, ксьондзів та орендарів. Вони займалися землеробством, полювали на диких звірів, вирощували худобу, ремісникували, засновували нові поселення і відроджували старі, зруйновані загарбниками. Утікачі, удосконалюючи військову майстерність, набуваючи організованості, починали захищати Україну від національно-релігійного та соціально-економічного гноблення польської шляхти і ставали козаками.

Перші відомості про походи українських козаків з'явились у 80-ті роки XV ст. У польських хроніках 1489 р. е записи про козаків, які допомагали полякам боротися проти татар. Першим письмовим джерелом, що підтверджує використання слова "козак" стосовно українців, е "Польська хроніка" Мартина та Йоахима Бельських. Розповідь про козаків датована 1489 р. Ведучи мову про похід королевича Яна Альбрехта на Східне Поділля, польські хроністи Бельські наголошували, що польські війська могли успішно просуватися в степах лише завдяки тому, що шлях їм показували тамтешні козаки, які добре знали місцевість. У російських джерелах під тією ж датою згадують козаків, котрі на чолі з отаманами Богданом, Голубцем і Жилою билися проти татар біля Таванської переправи на Дніпрі.

Влітку загони козаків вирушали на Сіверський Донець, Оскіл, де займалися промислами і спільно з донськими козаками воювали проти Ногайської орди. 1492 р. вони напали на татарські кораблі під Тягинкою на Дніпрі. У 1494, 1496 і 1498 рр. разом з донцями вони здійснили кілька походів проти татар. Нападали козаки і на турецькі фортеці. 1521 р. вони вирушили в похід на Молдову; 1528 р. - зруйнували в Криму Очаків; у 1523- 1524 рр. - ходили на Тавань, 1528 р. - знову під Очаків. А 1645 р. козацьке військо ще раз напало на Очаків і здобуло його.

Українське козацтво виникло в ті часи, коли Україна втратила державність, а її багаті землі перебували під владою кількох держав, як правило, ворогуючих, оскільки українські землі були розташовані у зоні так званого Великого кордону - умовної межі або лінії, що розділяла два світи: європейський (християнський) і азійський (кочовий, мусульманський). Давалося взнаки і те, що після розпаду Золотої Орди у причорноморських степах хазяйнували татари, які постійно нападали як на українські землі, так і на землі інших держав-сусідів України. Криваві і спустошливі набіги татар на українські території особливо посилилися після того, як Туреччина встановила свою владу над Кримським ханством у 1478 р. Польсько-Литовська держава виявилася нездатною захистити від нападів татарських орд як свої етнічні землі, так і захоплені українські. Починаючи з 1482 р., коли кримчаки спустошили Поділля й Київщину, напади не припинялися: 1485- 1487 рр. (Поділля), 1488 р. (Поділля), 1489 р. (Київщина, Мала Польща), 1490 р. (Волинь і Галичина), 1493 р. (Київщина), 1494 р. (Поділля, Волинь), 1497 р. (Волинь, Київське Полісся, Брацлавщина), 1498 р. (Галичина, Підгір'я, Поділля), 1499 р. (Белзчина, Поділля, Брацлавщина), 1500 р. (Берестейщина, Київщина, Волинь, Галичина, Мала Польща), 1502 р. (Волинь, Берестейщина, Галичина, Мала Польща, Покуття) і т. д. Майже щороку татарські орди спустошували слов'янські землі, винищуючи десятки тисяч людей, забираючи молодь у рабство. Це тривало аж до Другої російсько-турецької війни 1787- 1791 рр., розгрому Туреччини й Кримського ханства. Важливу роль у боротьбі з цими навалами відігравали українські козаки.

На заселених козацтвом територіях поступово сформувалася соціальна організація, в якій не було примусу, хоч існувала певна соціальна нерівність. Козацька голота служила у заможних козаків, яких називали дуками. Вони володіли хуторами, угіддями тощо. Були ще й міські козаки (в Чигирині, Корсуні, Черкасах). Козаки становили товариство - громаду, яка на радах вирішувала найважливіші питання, обирала отаманів, осавулів, суддів.

Козаки були глибоко віруючими людьми і сповідували православ'я. Вони давали прихисток людям різних націй, але ті мусили приймати православну віру. У запорожців церква стояла в центрі майдану, навколо неї було розташовано 38 куренів.

Наприкінці XVI ст. польський уряд віддав реєстровим козакам (які були в нього на службі та на яких було складено реєстр) містечко Трахтемирів. Тут вони збудували власну церкву, що стала першою парафією українського козацтва. Згодом, за часів селянсько-козацьких повстань, вона занепала і парафією для запорожців став Межигірський Спасо-Преображенський монастир у Вишгороді під Києвом.

До середини XVII ст. Запорозька Січ, її церква та духівництво, яке готували в Межигірському монастирі, підлягали київському митрополиту. А1688 р. патріарх Іоаким видав грамоту на ім'я межигірського ігумена Феодосія, за якою запорозька церква підпорядковувалася парафії цього монастиря. Він перебував у безпосередній залежності від патріарха. Це дало змогу запорожцям зробити свою церкву незалежною від митрополії, а позаяк патріарх перебував далеко, то незалежною взагалі. Підлягаючи московському патріархові номінально, запорозька церква була в безумовному віданні Коша - органу управління в Січі, який відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами.

З часом козаки створили систему укріплень у пониззі Дніпра, за порогами, на дніпровських островах. До того вони жили у районі Канева, Черкас, Чигирина, на Східному Поділлі. Заховані в плавнях, густих заростях лози й очерету, їхні фортеці були неприступними для татар і турків.

Дванадцять порогів - гранітні хребти висотою від 4 до 7 м - перерізали Дніпро від правого до лівого берега і тяглися вздовж ріки (приблизно від нинішнього Дніпропетровська до Запоріжжя). За цими порогами козаки жили вільно, не знаючи панського гніту. Великі феодали-магнати і прикордонні королівські старости та державці намагалися поширити свою владу й за пороги. Ще більшою була небезпека нападів татар і турків. Тому козаки мусили жити по-військовому, організовувались у громади, ватаги, завжди були озброєні, а для кращої оборони будували в різних місцях укріплення - городки, або січі, зроблені з рублених або січених колод.

Назва "Січ" походить від слова "сікти", або "рубати". Інколи поруч з цією використовувалася назва "Кіш". Слово "кіш" тюркського походження, у татар воно означало місцезнаходження вождя, військову ставку. Перші козаки, створюючи свої військові об'єднання, обираючи ватажків, будуючи укріплення оборонного характеру, використовували ці слова для позначення столиці Війська Запорозького і його уряду.

Згодом, десь у 40-ві роки XVI ст., окремі січі об'єдналися в одну Запорозьку Січ, або Кіш. Перша письмова згадка про неї знайдена у "Польській хроніці" (Краків, 1551) М. та Й. Бєльських.

Виникнення козацтва справило величезний вплив на всю подальшу історію українського народу.

5.2. Запорозька Січ як козацька республіка

Питання про утворення Запорозької Січі історики і досі продовжують досліджувати. Вони не дійшли спільної думки, чи можна хортицькі укріплення вважати Січчю, а князя Дмитра Вишневенького (Байду), старосту канівського і черкаського, - її засновником.

Кілька разів змінювались версії щодо знаходження Січі. Вважали, що спершу вона розташовувалася на острові Хортиці. Там у середині XVI ст. князь Дмитро Вишневецький (за народними переказами) спорудив укріплений замок. Його залога формувалася з козаків, які використали систему засік. У середині XVI ст. із Хортиці козаки, очолені Дмитром Вишневецьким, здійснили перші походи суходолом проти татар і турків.

Вишневецький Дмитро (1516-1663) - один з перших відомих в історії українських козаків-гетьманів, нащадок великого князя литовського Ольгерда. З 1551 р. - черкаський і канівський староста, організатор відсічі татарським нападам. Укріплення, яке він збудував на одному з островів на Дніпрі, вважається прототипом Запорозької Січі. У 1560 р. був на службі у московського царя Івана IV, а 1561 р. повертається в Україну. У 1563 р. організував військовий похід до Молдови, який закінчився невдачею через зраду одного з молдовських претендентів на владу. Гетьман потрапив у полон і був відправлений до Стамбула, де його стратили.