Розділ «8. Соціально-економічне і політичне становище України в другій половині XVII ст.»

8.1. Соціально-економічний розвиток України

На соціально-економічному розвитку України в другій половині XVII ст. позначилися наслідки війни. Входження її під протекторат Росії сприяло подальшому зростанню продуктивності сільськогосподарського виробництва, розвиткові ремесел, мануфактур, а отже, й зростанню міст як адміністративних та культурних центрів. З іншого боку, протягом другої половини XVII-XVIII ст. самодержавство поступово активізувало в Україні національно-колоніальну політику. Фактично відразу після Переяславської ради почалося підпорядкування гетьмансько-старшинської влади й місцевої економіки царському урядові, що завершилося ліквідацією в країні самобутнього суспільно-політичного устрою, монополізацією окремих галузей виробництва.

Поступово в надрах феодалізму почали визрівати перші елементи буржуазних відносин, передусім у сільському господарстві. Розвивалося воно в Україні нерівномірно. Спершу спостерігалося відставання на Півдні, але невдовзі там значно розширилися посівні площі, і за виробництвом продукції він наздогнав Лівобережжя і Слобожанщину.

Збільшення територій для посівів у другій половині XVII ст. і навіть у першій половині XVIII ст. відбувалося здебільшого за рахунок земель польських магнатів і шляхти, вигнаних з України під час визвольної війни 1648-1657 рр. Надалі угіддя в основному перерозподілялися. Так, наприкінці XVII ст. Петро І надав канцлерові Г. Головкіну маєток у лубенському полку на Лівобережжі. Головкін розширив володіння за рахунок землі, купленої у місцевих козаків. Лише в селах Добре, Ломнове і Топол він придбав до 2,5 четвертей земельних угідь. Аналогічно діяли й інші магнати.

На Правобережжі та західноукраїнських землях з розвитком сільськогосподарського виробництва і пристосуванням господарств феодалів до потреб ринку також поступово розширювалися посівні площі, в основному за рахунок освоєння луків, чагарників, заболочених місцевостей, косогорів тощо. На півдні Волині наприкінці XVII ст. площі посівів зросли в багатьох фільварках.

Продовжувалося культивування жита, пшениці, ячменю, проса, вівса, гречки тощо. Проте вже з другої половини XVII ст. поглиблювалася спеціалізація окремих сільськогосподарських районів. Так, на Лівобережжі та Слобожанщині здебільшого вирощували жито, на Півдні - пшеницю, зокрема арнаутку, яка користувалася великим попитом за кордоном. На півдні Волині протягом другої половини XVII і до середини XVIII ст. під пшеницю відводилося майже 20-25 % фільваркового озимого клину.

Удосконалювався і обробіток ґрунту. Замість двопільної системи застосовували багатопільну, створюючи тим самим основу для раціонального ведення сільського господарства. Нововведення інколи проникали і в селянські господарства. Трипільна система в цей період запроваджувалася в основному за рахунок перелогів, переважала на Правобережжі, але ставала все більш масовою і на Галичині. Однак селяни інколи протягом кількох років сіяли на своїх ділянках одну й ту саму культуру, що виснажувало землі. На Півдні України найбільші прибутки забезпечувала перелогова система. У Карпатах орної землі було мало, тому землеробство зводилося переважно до городництва. В Україні розвивалося тваринництво, зокрема племінне конярство.

Освоєння земель у Слобідській Україні розпочалося ще в XVI ст., але масового характеру воно набуло в перші десятиліття після війни 1648-1657 рр. Наприкінці ХУП ст. тут жило майже 100 тис українців і 20 тис росіян, тоді як на Лівобережжі - понад 1,5 млн осіб. Слобожанщина охоплювала територію Харківської області, східну смугу Сумської (до р. Сейм), північну смугу Донецької (до р. Бахмутка) та Луганської областей.

До ординських завоювань ці землі заселяли слов'янські племена сіверян. Археологічні дослідження дають підставу вважати, що вже в VI-VII ст. територія Сіверського племінного союзу належала до давньоруського державного об'єднання, яке утворилося в Середньому Подніпров'ї. У XI ст. на цих землях були Переяславське (на ріках Сула, Ворскла, Псел, до верхів'їв Сіверського Дінця), Чернігівське (у басейнах Десни і Сейму) князівства. Татаро-монгольська навала ХШ ст. першими спустошила саме сіверські землі, які в XIV-XV ст. стали називатися Диким полем. З другої половини XVI ст. їх знову почали заселяти українські селяни і козаки як Лівобережної, так і Правобережної України. У XVII ст. цей процес прискорився. Поселення, що їх заснували вільні ("слобідні") українці-переселенці, називалися слободами (звідси й назва "Слобідська Україна").

У середині - другій половині XVII ст. на Слобожанщині закладено міста Харків, Суми, Лебедин, Охтирка, Ворожба, Боромля, Балаклея, Богодухів, Ізюм, Вовчанськ та ін., а також засновано більшість слобід, сіл, хуторів. У 1657 р. у Слобідській Україні було 64 населених пункти, а у ХУЛІ ст. - 19 міст, 630 сіл і слобід, 2111 хуторів і т. д.

Відновлення влади польських феодалів на Правобережній Україні, згідно з Андрусівським перемир'ям 1667 р. між Росією і Річчю Посполитою, надовго загальмувало тут формування національних господарств і розвиток економіки. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. на Правобережжі утвердилася феодальна земельна власність. Польська корона (уряд) перетворилася на великого землевласника. Якщо у 1683 р. їй належало тільки 23 населені пункти із 185 дворами, то у 1765 р. - вже відповідно 332 і 20 680. Із зростанням феодального землеволодіння посилилася експлуатація народних мас.

На Лівобережній Україні в другій половині XVII ст. феодальна рента ще не була фіксована, проте вже на початку ХУЛІ ст. в окремих маєтках козацької старшини запроваджувалася регулярна дводенна панщина. У 40-ві роки вона становила два-три дні на тиждень. Окремі феодали під час польових робіт запроваджували і щоденні відробітки. У деяких маєтках проживали посполиті (селяни, що належали державі), котрі, як зазначалося в тогочасних джерелах, "сиділи на чинші", тобто за користування землею сплачували певну суму грошей або віддавали панові частину своєї продукції.

Поступово формувалося мануфактурне виробництво, засноване на дрібних селянських промислах, але за умов натурального господарства воно мало здебільшого кооперативний характер. Діяли мануфактури і кустарно-кооперативні підприємства, де всі виробничі процеси здійснювалися лише на основі примусової праці. Так, на відміну від Лівобережжя, Слобожанщини, Півдня на всіх мануфактурах в Галичині працювали кріпаки, і лише кваліфіковані майстри були найманими. Це істотно обмежувало розвиток мануфактурного виробництва. Лише окремі галицькі мануфактури з часом перетворилися на фабрики. На відміну від капіталістичної вотчинна мануфактурна система утворилася внаслідок втягування в товарно-грошові відносини господарств феодалів.

Протягом другої половини XVII ст. в Україні поглиблювалася спеціалізація окремих галузей промисловості, виникали нові самостійні професії. Так, продукція копалень задовольняла потреби населення, зайнятого в сільському господарстві. Прискорився поділ праці на селітряних виробництвах, почали з'являтися ознаки простої мануфактури. З часом окремі міста і містечка спеціалізувалися на одному чи кількох видах ремесел.

Економічний розвиток різних галузей промисловості зумовлював дедалі ширше застосування найманої праці. Внаслідок розшарування населення утворювалися великі групи найманих робітників (особливо на Лівобережжі та Слобожанщині).

Поширення товарно-грошових відносин зміцнювало зв'язки між господарськими районами Лівобережжя, Слобожанщини, Правобережжя і Західної України, що позитивно вплинуло на економічну єдність народу України.

8.2. Політичні події в Україні другої половини XVII ст.

Після визвольної війни 1648-1657 рр. Українська держава увійшла до складу Московської на правах автономії, її територія охоплювала Наддніпрянщину від Случі до Дністра на заході, до кордонів Росії на сході, тобто Київське, Брацлавське, Чернігівське воєводства, частину Волинського та Білої Русі. Галичина й решта Волині належали Польщі. На підпорядкованих козакам землях, площею майже 150 тис. км2, проживало 1,2-1,5 млн населення.

В Україні було встановлено нову форму правління. Територію поділено на 16 військових округів, або полків, що відповідали полкам козацького війська. Адміністративна влада належала полковникам. Кожен полк поділявся на сотні, якими керували сотники. Очолювали державу гетьман і старшинська рада (з генеральної старшини і полковників). Військова генеральна рада лише схвалювала договори та обирала гетьмана. Царський уряд керував Україною через спеціально створену в Посольському приказі Канцелярію з малоросійських справ, а з 1663 р. - через Малоросійський приказ.