Розділ «10. Завершення історії Запорозької Січі»

10.1. Ліквідація царизмом Запорозької Січі

Проводячи колонізаторську політику, царський уряд поступово ліквідовував автономію України. Катерина П вирішила скасувати її остаточно. У відповідь на прохання козацької старшини у 1763 р. дозволити створення шляхетського парламенту цариця наказала гетьманові К. Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 року, після невдалих спроб досягти компромісу, Розумовський відмовився від гетьманства. "Коли в Малоросії зникнуть гетьмани, - казала Катерина II, - треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу". Особливо непокоїла царицю Запорозька Січ, у якій налічувалося майже 20 тис. козаків. Січ стала притулком для селян-утікачів. Як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці неодмінно підтримували його. Крім того, царизм був занепокоєний і постійними соціальними конфліктами серед запорожців. Між запорозькою старшиною та голотою виникали різні соціально-економічні протиріччя, що нерідко призводили до конфліктів. Ці обставини, а також упертий опір, що його чинили козаки, підштовхнули Катерину П до радикального вирішення цієї проблеми. Після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр., коли татари вже не загрожували Росії, а отже, допомоги козаків вона не потребувала, Катерина II

наказала вдруге зруйнувати Запорозьку Січ. її долю було вирішено на спеціальній нараді 23 квітня 1775 року. На ній виступив новоросійський генерал-губернатор князь Г. Потьомкін з розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил. Саме він очолив розправу із запорозькою вольницею, хоча перед цим сам входив до Кущівського куреня і мав прізвисько Грицько Нечоса.

Для знищення Запорозької Січі було використано військо загальною кількістю понад 100 тис. вояків на чолі з генерал-поручиком П. Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни 1768-1774 рр.

У червні піхотно-кінне з'єднання царських військ непомітно підійшло до стін січової фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Текелі послав свого представника до кошового отамана з вимогою прибути до нього. При цьому генерал-поручик наказав виставити гармати. На Січі почався заколот, частина козаків готова була вступити в нерівну боротьбу. Однак настоятель Січової церкви, архімандрит Сокальський, умовив козаків не розпочинати кровопролиття. Багато зусиль доклав для втихомирення козаків і сам Калнишевський, котрий не бажав проливати християнську кров.

Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без опору. 5 червня 1775 року за наказом Текелі було вивезено в поле боєприпаси, прапори, клейноди, цінності та архів військової канцелярії козаків, що їх згодом відправили до Петербурга. Усі будівлі на Січі (500 козацьких майстрових і торгових будинків), крім укріплень, російські війська зруйнували. Пушкарню засипали, більшість куренів розібрали, а частину використали під склади. Протягом тривалого часу на всій території Запорожжя перебували царські полки.

Представники запорозької старшини, що цілковито покорилися Катерині II, сподівалися зберегти особисті привілеї та багатства, перейшовши на службу до царського уряду, який справді наділив покірну запорозьку старшину офіцерськими чинами, землями, маєтками тощо.

Ще 29 червня 1775 року було видано указ Сенату про мотиви знищення Січі та дозвіл видати утримання старшинам і козакам, які не брали участі в "учинках кошового", згідно з яким колишній кошовий отаман Пилип Федорів, осавули Сидір Білий, Логин Мощенський, Ломака, Легкоступ, полковники Андрій Білий, Іван Височин, Чепіга, Опанас Ковпак, полкові старшини Тимковський, Антон Головатий та інші повністю зберегли свої володіння і, крім того, отримали офіцерські чини. Декому дали й додаткові землі. З їх числа було призначено керівників "уездов", створених на території Запорозької Січі. У 1776 р. "уезды" було передано у відання російським офіцерам.

Над непокірною січовою старшиною царський уряд учинив швидку розправу. У 1776 р. в Білівській фортеці відбулися суди над старшинами Степаном Лелекою, Іваном Куликом, а також курінним отаманом Головком і полковником Іваном Гараджею. Підступно й лицемірно повівся Потьомкін, який неодноразово висловлював свої симпатії та повагу до Калнишевського, називаючи його "вельмишановним люб'язним своїм батьком", "нерозлучним другом". Саме він наказав заарештувати, а потім без суду і слідства довічно ув'язнити Петра Калнишевського у Соловецькому монастирі, військового писаря Івана Глобу - в Турухунанському, а військового суддю Павла Головатого - в Тобольському монастирі.

Потьомкін через Синод наказав монастирській владі, щоб "содержаны были узники безвыпускно из монастырей и удалены были не только от переписок, но и от всякого с посторонними людьми обращения".

Калнишевський Петро (1690-1803) - останній кошовий Запорозької Січі (1762, 1765-1775). Народився в с. Пустовійтівка біля м. Ромни (нині Сумська область), походив з української шляхти Лубенського полку. У 1752- 1761 рр. обіймав посаду "похідного полковника", в 1754- 1761 рр. - військового осавула, в 1763 р. - військового судді, в 1762, 1765-1775 рр. - кошового отамана. Намагався зменшити залежність Січі від російського уряду, дбав про освоєння і колонізацію запорозьких земель, про поширення хліборобства й торгівлі, а також опікувався духовним піднесенням краю. Його коштом збудовано церкви й собори у Лохвиці, Ромнах, Пустовійтівці, Межигірському монастирі, Петриківці, придбано велику кількість церковних книг та начиння як в Україні, так і в Єрусалимі. Відстоюючи територіальні права Січі, тричі брав участь у депутаціях Коша до Петербурга. Упродовж російсько-турецької війни блискуче керував козацьким військом, за що і був нагороджений золотою медаллю на Андріївській стрічці. Після зруйнування Січі, у липні 1776 року був засланий до Соловецького монастиря, де й помер. Похований на головному подвір'ї монастиря перед Преображенським собором.

На Соловках Калнишевського утримували в одному з найстрашніших казематів - Головленківській в'язниці. За переказами, його виводили з камери лише на Великдень, Спас і Різдво. Там кошовий просидів 16, а потім в іншій камері ще 9 років. Коли йому виповнилося 110 років, Олександр І у квітні 1801 року "даровал прощение" в'язню. Калнишевський, уособлення сили й мужності, здоров'я й міці українських козаків, помер на Соловках у віці 112 років.

Катерина II намагалася стерти навіть народну пам'ять про запорожців, заборонивши використання слів "запорозький козак" як ЇЇ особистої образи.

З серпня 1775 року з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі. "Сечь Запорожская, - оголошувалося в ньому, - вконец уже разрушена с истреблением и самого названия запорожских Козаков". Запорожці звинувачувалися в тому, що всупереч владі освоювали землі на території Новоросійської губернії та Північного Причорномор'я, приймали на Запорожжя "без разбора... людей всякого сброда...".

Справжньою причиною ліквідації Січі була політика царизму, спрямована на зміцнення абсолютизму як найдійовішого чинника поглиблення експлуатації народних мас у Російській імперії. Знищення Січі було одним з репресивних заходів царизму, спрямованих на ліквідацію самоврядування та на придушення нової хвилі антифеодального руху.

10.2. Доля козацтва

Різною була подальша доля запорозьких козаків. Значну їх кількість було віднесено до розряду державних військових поселенців. Козацька біднота та селяни-втікачі потрапили в залежність до нових землевласників, які отримали маєтності за рахунок колишніх вільних запорозьких степів. Майже 5 тис. запорожців відійшло до турецьких володінь та оселилося за Дунаєм, створивши там Задунайську Січ (1775-1828), яка спочатку містилася на березі Дунаю неподалік сучасного м. Вилкове Одеської області. Згодом за наказом турецького уряду цих козаків переселили на правий берег Дунаю. Було утворене царським урядом і згадане вже Чорноморське козацьке військо, яке під час російсько-турецької війни налічувало понад 12,5 тис. козаків. Основою війська стали "вільні козацькі команди", об'єднані у "Військо вірних козаків", пізніше перейменоване на Чорноморське козацьке військо, якому повернули козацькі військові клейноди. У російсько-турецькій війні 1787- 1791 рр. ще військо брало участь у всіх важливих битвах. У 1792 р. козацьке військо переселили на чорноморську прикордонну лінію, що пролягала правим берегом Кубані. У 90-ті роки XVIII ст. на Кубані проживало майже 25 тис. козаків Чорноморського війська. Катерина II у 1792 р. відвела їм землі площею до 30 тис. км , зокрема частину Таманського півострова. У наступні роки й десятиріччя Чорноморське козацьке військо поповнювалося за рахунок переселенців із Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній, а також російськими та українськими селянами-втікачами. На Кубані чорноморці заснували 40 курінних селищ (38 із них було названо так само, як курені Запорозької Січі) з військово-адміністративним центром у місті Катеринодарі (нині Краснодар). Згодом їх населення сформувало Кубанське військо.

Очолені кошовим Чепігою чорноморці ходили на Польщу. Саме українські козаки допомогли Суворову завоювати Польщу у 1794-1795 рр. Польські збройні сили у 1794 р. очолював національний герой Т. Косцюшко. Під Мацеєвичами 28 вересня (10 жовтня) 1794 року за новим стилем його військо вщент розгромили російські війська і українські козаки. Із 10 тис. поляків 6 тис. було вбито, а 1600 взято в полон, включаючи і самого Косцюшку.

Допомагали чорноморські козаки росіянам і штурмувати Варшаву та її добре укріплене передмістя - Прагу, яке від самої столиці Польщі відокремлювала річка. Поразка поляків була страшною: 30 тис. чоловік загинуло в Празі; понад 2 тис. потонуло у Віслі; 1500 потрапили до полону. Саме за здобуття Варшави Суворов на початку 1795 р. отримав звання фельдмаршала, що замовчує більшість дослідників. На донесення Суворова про падіння Варшави Катерина II відповіла йому трьома словами: "Ура! Фельдмаршал Суворов!", хоча без допомоги українських козаків ця суворовська перемога була б проблематичною.